Зворотня сторона Демонології

Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.

Печальна доля оббивателя порогів – в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.

Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви – Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.

Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку – “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.

З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.

– Чого ви тут двері довбаєте? – почувся голос зсередини, – не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.

– А я ж хто по вашому? – визвірилася я, – інкасація?

– Тьху-тьху-тьху.

Двері обережно прочинилися.

– Щось я вас не пам'ятаю.

– А я стажерка. Перший день працюю.

– Вам що, теж в газети потрапити закортіло? – поцікавилися двері.

– Чого б це?

– Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…

– Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, – невпевнено збрехала я.

Двері вибухнули реготом.

– А, може, ви мене пустите всередину, – спробувала я, – а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.

Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.

Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак – солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.

Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…

– Ви що, дівчино, на чаї ворожите? – поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. – А хочете, я вам кави замовлю?

Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.

– Хочу, – бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити – Боже збав.

– Сподіваюсь, не надто міцна, – галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, – А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?

– Мн-н… Так.

– І як вам?

– Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.

– А сам “волоцюга Гаел”?

– А що, у вас негативний досвід?

Він раптом вибухнув істеричним сміхом.

– Вгадали!

– Щось я вас погано розумію, – покосилася я на сусіда, – а ви ким тут працюєте?

– Головою муніципалітету.

– Го… го… Ой, чорт!

– Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! – Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі – від забобонного жаху до улесливого зачудування.

– Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.

– Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?

– Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.

– Отакої! – Гаел був шокований, – а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.

– Ну, почнемо з борделю, – я нахабніла на очах, – вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?

– Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…

– Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?

– Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.

– Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?

– Не все так просто. З вас, – він нахилився до мого вуха, – довгий і пристрасний поцілунок.

– А дідька лисого – не треба? Це ще навіщо?

– Ну, це вже стосується другого пункту.

– Фі, як банально.

– Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…

– Що ми – колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?

– Та від вас же за кілометр тхне.

– Відьмачим духом, – я приречено зітхнула, – горе мені, горе.

Гаел поскріб потилицю.

– А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.

– Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.

– Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.

Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.

– Ого, телепечатка!

– Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.

– Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!

– Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!

У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.

…VІІI…

Там на мене чекало щось неймовірне.

У борделі був повний аншлаг. Біля дверей вишикувалася черга, а такого не бувало ніколи, повірте мені. Тут, здається, зібралося все дієздатне населення Манівців; та навіть більше – жіночки з перекошеними від образи обличчями за вуха витягали своїх хлопчаків з виру розпусти, неплатоспроможна молодь підвивала і улюлюкала коло вікон, осторонь стояли браві поліцаї і повільно чуманіли від болісних потуг зберегти честь мундиру.

Ось із дверей вийшла Медді, хапнула ротом повітря і безсило опустилася на лавку. Таке обличчя, напевне, було у Бога, коли він, наївний, нарешті зрозумів на що перетворили люди творіння його, Содом і Гоморру. Пан Бішоп підійшов, сів поряд, задумливо підпалив люльку, кинув її додолу і запхав до рота сірника.

Я розгублено зупинилася. Медді підвела на мене очі, зміряла божевільним таким поглядом і зомліла. Пан Бішоп флегматично поклав її назад на лавку і знову затягнувся сірником.

– Теодоре, – не витримала я, – киньте каку з рота! Чи тут у нас тепер Перша Приватна Божевільня?! А я думаю, чому так народ юрмиться!