Книги из серии "У світі пригод"

Фенімор Кріпс стояв біля нього з кам'яним обличчям. Цок, цок, цок! — лунко вистукував китайський годинник. Нараз до кабінету майже безшумно прочинилися оббиті шкірою двері, і в них з'явилося чорне обличчя з білими зубами й блискучими, мов дьоготь, очима. Негр звів угору ліву брову й відразу ж зник. Латунна клямка дверей, що мала вигляд левиної голови, підстрибнула вгору. Запанувала важка, гнітюча тиша. Рівномірно цокав годинник, відлічуючи нестерпно довгі хвилини. Обхопивши голову руками,…

— Ви ще й тепер, Котоне, дбаєте, щоб невдовзі поблизу не лишилося ніякої дичини, — озвався він. — А воно б не годилося ще й у святу неділю вештатись по лісі й без потреби вбивати мирну звірину. — А хай вам чорт з вашими проповідями, Гаусоне! — сказав мисливець чи то сердито, чи жартома, його молодший товариш окинув схожого на фермера чоловіка глузливим поглядом. — Побережіть свою мораль, доки прийдете до селища. А нам дайте спокій з такими дурницями. — І де той Раш…

Денна спека помалу спадала, сонце вже хилилося до невисоких, укритих лісом гір. Було десь пів на шосту — пора досить пізня для прогулянок у країні, де сонце заходить одразу ж по шостій і тут же, майже без сутінків, западає ніч. Чоловіки, що стояли на пагорку, жваво розмовляли. Франтішек Долежал, ставний чоловік років тридцяти, про щось розпитував хазяїна ранчо, а той охоче відповідав. Бистрі чорні очі, орлиний ніс і круте підборіддя Долежалове свідчили про те, що він — людина рішуча, смілива…

Плаваючи на купецькому судні, я спізнався з багатьма моряками, що побували в найвіддаленіших куточках земної кулі. Признаюся, я завмирав із захвату, слухаючи про їхні незвичайні пригоди в далеких краях: про люті шторми, страшні небезпеки, чудні створіння, яких вони бачили на суходолі й на морі, про чужі землі, про їхніх дивних мешканців. Та найбільше полонили мою уяву коралові острови південних морів. Моряки розповіли мені про тисячі зелених родючих островів, створених дрібненькими істотами, що звуться…

Незабаром у повітрі запахло полентою. [1] Чоловіки підвелися й поволі розійшлися по домівках. Дітей тепер теж не треба було ні гукати, ні заганяти додому. На небі заясніли зорі, тепла провесіння ніч упала на острів. По той бік горба, біля церковці, стояла самотня хатинка. Вона вже почала руйнуватися — чи то від старості, чи від того, що нікому було її полагодити. Кажуть, що то була найстаріша оселя на острові — перших мешканців її ніхто вже й не пам'ятає. Вузькі, вирублені в скелі східці, роз'їдені…

Чекати довелось недовго. Стукнули на веранді скляні двері, і хлопець упізнав легкі кроки Інги. Він зім'яв троянду й непомітно викинув. Не треба. Ясно уявилось, як Інга засміється й скаже: «Мені — троянда? Що за мерлехлюндія?» Вона пострибала східцями вниз легко, як коза. Її маленька рука була тверда й тепла. Але Володя ледве відповів на потиск. Інга стрепенулась і відступила: — Що трапилось, Володю? Він мовчки подав їй білий папірець. — Телеграма? — Від батька. Завтра вранці я їду, Інго.…

Вона з надзвичайною швидкістю розібрала мій приймач. Я милувався її спритними руками з довгими, рухливими пальцями. Говорили ми мало. Вона дуже швидко полагодила апарат і пішла до себе. Кілька днів я думав лише про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от, соромно признатись, але я навмисне зіпсував свій приймач. І пішов до неї. Оглянувши пошкодження, вона насмішкувато позирнула на мене і сказала: — Я не буду лагодити вашого приймача. Я почервонів, як варений рак. …

— Як тебе звуть? — запитав я.. — Гелена Штроблова. — Дозволь мені, Геленко, щось тебе запитати. Скажи, хіба не може таке статися, що на Землю прилетить мешканець невідомої планети? — Якби це сталося, то навряд чи він мав би на ногах ясські кеди, взагалі показував би зовсім інакше і вже напевно не розмовляв би по-чеському. — Отже, виходить… — озвався Ладіслав і спершу похитав, а тоді кивнув головою. — Чи вважає хтось із присутніх тут землян інакше? —…

Я не можу почати розповідь, не познайомивши спершу читача з моїми товаришами — капітаном Дхірендрою Натхом і паном Чаном. Не знаю, як і висловити своє захоплення цими дужими, сміливими людьми, що в ті важкі дні були зі мною. Перед ними я заборгував навіки: коли б не вони, мене давно не було б на світі. До самої смерті я з глибокою повагою згадуватиму капітана Дхірендру Натха. Його чесність, мужність і тверду віру в перемогу не могла похитнути ніяка небезпека, і я пишаюсь таким другом. А пан Чан?…

29 квітня, майже два місяці тому, наш головний редактор запросив мене до себе в кабінет. Я тільки напередодні повернувся в Москву, упорядкував зібрані матеріали, і про нове відрядження у мене й гадки не було. Коли я увійшов, редактор запросив мене сісти. — Ми хочемо запропонувати вам, — сказав він, — не зовсім звичайну командировку… — Він подивився на мене і, побачивши, що я збираюсь відповісти, швидко закінчив: — Експедиція дуже незвичайна і може бути небезпечною. За…

Мачуха кожного дня картала мене за мою погану поведінку, але я був певен, що вона ніколи не просила батька бити мене і, звичайно ж, ніколи не раділа, коли він мене шмагав. Втім, такі засоби впливу на мене анітрохи не діяли. Коли мачуха готувала що-небудь смачне, вона завжди лишала більшу частину для батька, але неодмінно давала трохи й мені. Я ж у свою чергу ділився з слугами, які після смерті моєї матері були до мене особливо ласкаві. В ті дні, коли батько з нами не обідав, я їв на кухні разом…

— Він ще й бреше! — пробурчав батько Тогри. — Відтоді як злигався з цим Бхомболом, зовсім зіпсувавсь! — Ну гаразд, — мовив добродій Чокроборті, — зараз я все з'ясую… Ей, Феку, йди-но сюди! — закричав він, грізно насупивши брови. Феку доводився йому небожем. На зріст він був дуже маленький, а голос мав писклявий, як звук флейти, тієї, що коштує одну пайсу. [1] Феку теж належав до Бхомболової ватаги. Глянувши на добродія Чокроборті, Феку заплакав. …

Багато людей вже загинуло на цій шибениці, і кожного разу комендант міста Курт Мейєр наказував, щоб жителі були присутні при екзекуції. Ось і зараз він походжав за солдатами, широкоплечий, в чорному шкіряному плащі, в кашкеті з високим наголовком. Тут же стояв бургомістр міста Блінов, чоловік середнього віку, з кошлатими, завжди насупленими бровами. Бургомістр намагався не дивитися ні на шибеницю, ні на засуджену. В місті казали, що він не любить бувати при стратах. Жінку, яку за кілька хвилин…

Частина перша ЗАДАЧА З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ ЗАМАХ Другий тиждень нещадно палило сонце, і місто знемагало від спеки. Біля автоматів з газованою водою і кіосків з морозивом вишиковувалися довгі черги. З ранку до пізнього вечора на міському пляжі важко було знайти вільне місце. Повно людей було в тінистих парках і скверах. Задушне повітря наче застигло. Всі з надією поглядали на небо, але на ньому наче навмисне, не було ані хмаринки. І от сьогодні, вже смерком, повіяв слабкий…

Її супутник скидався на білу кульку, поцятковану синіми плямами. Гострі тіні гірських вершин спадали на його поверхню. Величезні кратери нагадували застиглі бульбашки киплячої маси. Ані сліду життя. Він кружляв беззахисний, відкритий і безпомічний перед смертоносними ударами Всесвіту. Космонавт знехотя відвернув погляд од неба. Зелене світло блимало перед ним на пульті над кермом приязно, заспокійливо. Все гаразд. Не схопить Блакитна, не закружляє довкола себе. Не притягне корабель, розжарюючи…

— Пожежа десь, чи що? — гукнув котрийсь із них до хлопців. Шарлюн знов несамовито задудів, а Смішко ще й завив у відповідь. Вони поминули припарковані біля тераси розкішні авто й спрожогу вихопились на кепсько бруковану набережну. В затінку під рундуками куняв мосьє Пастурель та його приятелі — старі рибалки. Вони й вухом не повели на цю навальну атаку: звикли-бо до Шарлюнових витівок. На розі вулиці Ромпі-Кюу, яка круто вилася згори, Шарлюн мало не збив з ніг Міке — дівчина як із землі вродилася…

Коли за погожої години «Ель-Кебір» плив у відкритому морі, то був схожий на квочку, бо тягнув за собою, наче курчаток, шість маленьких човнів. Але зараз, у досвітковий час, квочка стояла на якорі біля самісінького берега, а човни півколом лежали на прибережному піску. Здавалося, ніби вони спали. А втім, спала й уся команда «Ель-Кебіра»— дванадцятеро данакільців, поміж яких був і Аусса. Спали також двоє хлопчаків віком десяти й дванадцяти років, які мали на кораблі готувати їжу та виконувати інші…

Дрозд знову глянув на годинника: шість годин сорок п’ять хвилин — час розпочинати. Потер закоцюблі руки й увійшов до павільйону. Хоч надворі вже був світанок, невеличкий круг неба в окулярі чорнів, як і вночі. Заповітна зірочка блакитною цяткою повільно скрадалася зліва до перехрещення окуляра в зеніті. Степан Георгійович, звично глянувши в окуляр, уже хотів було відвести очі, як зненацька в телескопі швидко майнуло щось темне, велике й довгасте. Воно закрило зірочку й зникло. Степан Георгійович…