11/22/63

Кейс рушив уперед, гамселячи безперестану лівою й правою. Жодного артистизму не було в тих його ударах, лише дика, люта снага. Тайгер позадкував, перечепився об власну ступню й упав. Кейс застиг над ним, явно не знаючи, що йому робити далі або, ймовірно, не певний навіть, де він зараз перебуває. Нарешті краєм ока він помітив гарячкові сигнали тренера й посунув назад до свого кута.

На рахунку чотири Тайгер підвівся на коліно. На шість він уже стояв на рівних. Після обов’язкового рахунку вісім бій відновився. Я поглянув на великий годинник у кутку екрана і побачив, що до кінця раунду лишається п’ятнадцять секунд.

«Обмаль, обмаль часу».

Кейс поплентався вперед. Тайгер швиргонув той свій розгромний хук. Кейс відсмикнув голову вбік, і коли кулак в рукавці промчав повз його обличчя, він сам хльоснув правою. Цього разу лице Діка Тайгера скорчило гримасу, а коли він упав, то вже не піднявся.

Пухкенький чоловічок подивився на зажовані рештки своєї сигари і кинув її на підлогу:

— Ісус ридав би!

— Ага, — цвірінькнула Сейді, нацуплюючи знову свою федору на голову тим, нібито недбалим, манером. — Над стосом млинців із чорницями, ще й апостоли приказували б, що кращого ніц ніколи не куштували! А тепер платіть!

12

Коли ми врешті приїхали в Джоді, 29 серпня перейшло у 30 серпня, але обоє ми були занадто збудженими, щоби спати. Ми займались коханням, а потім пішли в кухню і їли пиріг, неодягнені.

— Ну? — спитав я. — Що скажеш?

— Що я ніколи більше не піду на боксерський матч. Це суцільне криваве побоїще. А я підскакувала, кричала в захваті разом з усіма. Кілька секунд — а може, й цілу хвилину — мені хотілося, щоби Кейс убив того танцюючого всього з себе такого денді. А потім ледь дочекалася, поки ми повернемося сюди, щоб стрибнути з тобою в ліжко. Це не кохання в нас було щойно. Це було вигоряння.

Я не промовив нічого. Іноді просто нема чого сказати.

Вона потягнулася понад столом, зняла в мене з підборіддя крихту й поклала мені до рота.

— Скажи мені, що це не ненависть.

— Що саме?

— Причина, через яку ти вважаєш, що мусиш зупинити того чоловіка сам. — Вона побачила, що я вже відкриваю рота і підняла руку, зупиняючи. — Я чула все, що ти казав, всі твої мотиви, але ти мусиш мені сказати зараз, що то дійснімотиви, а не те, що я побачила в очах того Кейса, коли Тайгер вдарив його нижче пояса. Я можу тебе кохати як чоловіка і можу кохати тебе як героя — гадаю, так, хоча з деяких причин це мені здається важчим, — але мені не здається, що я можу кохати свавільника.

Я згадав, як Лі дивився на свою дружину, коли не бісився на неї. Я пригадав ту розмову, яку підслухав, коли він зі своєю донею плескався у ванні. Я пригадав його сльози на автостанції, коли він тримав на руках Джуні, зарившись носом їй під підборіддя, перед тим як самому вирушити у Новий Орлеан.

— Це не ненависть, — сказав я. — Я відчуваю стосовно нього…

Я завмер. Сейді дивилася на мене.

— Жаль за споганеним життям. Але й до собаки, зараженого сказом, теж відчувають жаль. І це не зупиняє перед тим, щоб його всипити.

Вона зазирнула мені в очі.

— Я знов тебе хочу. Але цього разу в нас буде кохання, розумієш? А не тому, що ми щойно бачили, як двоє чоловіків збивали на пси одне одного і наш переміг.

— Гаразд, — сказав я. — Гаразд. Це добре.

Воно й було добре.

13

— Погляньте-но, — промовила дочка Френка Фраті, коли я увійшов до їх ломбарду в п’ятницю близько полудня. — Це ж той самий мудрагель у царині боксу з новоанглійським акцентом. — Подарувавши мені сяючу посмішку, вона обернулася й погукала. — Таату!Тут твій чоловік Тома Кейса!

Неспішно вийшов Фраті.

— Вітаю вас, містере Емберсон, — промовив він. — Явилися великий, як життя, й гарний, як Сатана в суботній вечір. Можу закластися, цього чудового дня ви почуваєтеся з палаючими очима й розпушеним хвостом, хіба ні?

— Звичайно, — відповів я. — Чом би й ні? Я ж попав.

— Це я попав. — Із задньої кишені своїх широких габардинових слаксів він дістав коричневий конверт, трохи більший за стандартний. — Дві тисячі. Не соромтесь, порахуйте.

— Все гаразд, — відповів я. — Я вам вірю.

Він уже було подав мені конверт, та потім відсмикнув руку й поплескав себе ним по підборіддю. Його сині очі, вицвілі, проте чіпкі, зміряли мене згори донизу й назад.

— Маєте цікавість рефінансувати цю суму? Надходить футбольний сезон і Світова серія.

— Я нічого не тямлю в футболі, та й серія з «Янкі» й «Доджерами» [622] мене не вельми цікавить. Давайте конверт.

Він подав.

— Приємно було мати з вами справу, — промовив я і швидко вийшов. Я відчував, що вони не відривають від мене очей, і пережив дуже неприємне дежавю. Але витлумачити собі походження цього відчуття я не зміг. Я сів у машину з надією, що ніколи більше не буду змушений повернутися до цієї частини Форт-Ворта. Чи на Грінвіл-авеню в Далласі. Чи робити ставку в будь-якого букмекера на прізвище Фраті.

622

«Los Angeles Dodgers» («Лос-Анджелеські ловкачі») — заснована 1883 року в Брукліні команда, перемогла у Світовій серії 1963 року.

Так я собі загадав три бажання, і всі три здійснилися.

14

Наступну зупинку я призначив собі в домі № 214 на Західній Нілі-стрит. Я зателефонував хазяїну і сказав йому, що серпень у мене там останній місяць. Він намагався мене відрадити, запевняючи, що йому рідко трапляються такі гарні квартиранти, як я. Мабуть, це й справді було так — жодного разу щодо мене не турбувалася поліція, а по сусідству вони з’являлися ой як часто, особливо по вікендах, — але я підозрював, що причина радше полягала у великій кількості квартир і браку будь-яких квартирантів. Даллас переживав чергову зі своїх періодичних депресій.

По дорозі я заїхав до «Першого зернового банку», де підвищив свій рахунок на отримані від Фраті дві тисячі. Вдалий хід. Пізніше — набагато пізніше — я зрозумів, що, якби повіз їх з собою на Нілі-стрит, я б їх напевне втратив.

За планом я збирався остаточно обшукати всі чотири кімнати, чи не залишилося там чогось мого, звертаючи особливу увагу на ті містичні місцини, куди ховаються всякі речі: під диванними подушками, під ліжком, поза шухлядами бюро. І звісно ж, я заберу свій револьвер. Він потрібен мені, щоб завершити справу з Лі. Тепер я вже остаточно вирішив його вбити, тільки-но він повернеться в Даллас і в мене з’явиться нагода. А тим часом я хотів подбати, щоби там не залишилося жодного сліду Джорджа Емберсона.

З наближенням до Нілі-стрит відчуття замкненості в часовій луна-камері надзвичайно посилилося. Я не переставав думати про двох Фраті, одного з дружиною на ім’я Марджорі, а другого з дочкою на ім’я Ванда.

Марджорі: « Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою?»

Ванда: «Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?»

Марджорі: «Я Джон Едгар Гувер, синку».

Ванда: «Я шеф поліції Далласа Джес Каррі».