11/22/63

Сидячи рядком в неї на дивані перед вентилятором, що розвіював нам з лоба волосся, ми читали книжки — у неї в руках «Група», у мене «Джуд Непомітний» [613] . Ми влаштовували пікніки в неї на задньому подвір’ї під тим її пречудовим китайським горіхом, випиваючи галони кави з льодом. Сейді знову почала намагатися менше курити. Ми дивилися «Сирицю»і «Бена Кейсі» [614] і «Трасу 66». Одного вечора вона ввімкнула канал, де показували «Нові пригоди Еллері Квіна», але я попрохав її переключити на щось інше. Не люблю детективів, пояснив я.

613

«The Group» — бестселер 1963 року, роман Мері Мак-Карті (1912–1989) про життя освічених жінок у Нью-Йорку 1930-х рр., про їх боротьбу за власні сімейні й професійні права; «Jude the Obscure» (1895) — роман Томаса Гарді про життя молоді в атмосфері культурно-соціальної забобонності Вікторіанської Англії.

614

«Rawhide» (1959–1966) — серіал про техаських ковбоїв у середині ХІХ ст.; «Ben Casey» (1961–1966) — серіал про молодого, талановитого хірурга.

Перед тим як іти до ліжка, я делікатно намащував кремом її поранене обличчя, а коли ми опинялися вліжку… там було так хороше. Та облишмо про це.

Одного дня, виходячи з бакалії, я наштовхнувся на поважну членкиню шкільної ради Джессіку Келтроп. Вона сказала, що хотіла б зайняти в мене хвилинку для розмови, як вона це означила, на «делікатну тему».

— Цікаво, на яку саме, міз Келтроп? — поцікавився я. — Бо я купив морозиво і хотів би донести його додому раніше, ніж воно розтане.

Вона подарувала мені крижану усмішку, від якої французькому ванільному ще довгі години не загрожувало б розмерзання.

— Домом ви називаєте дім на Бортьовій алеї, містере Емберсон? Там, де живете з нещасною міс Дангіл?

— А яким чином це стосується ваших справ?

Її усмішка ще трішечки покрижанішала.

— Як членкиня шкільної ради, я мушу стежити за тим, щоби мораль нашого педагогічного персоналу залишалася незаплямованою. Якщо ви живете разом з міс Дангіл, це безпосереднім, найсерйознішим чином торкається мене. Підлітки швидко все підхоплюють. Мавпують те, що бачать у дорослих.

— Ви так гадаєте? Маючи за плечима п’ятнадцять років роботи в школі, можу вас запевнити, що, спостерігаючи поведінку дорослих, підлітки якомога швидше тікають в протилежному напрямку.

— Поза всякими сумнівами, наша дискусія щодо вашого бачення підліткової психології, містере Емберсон, могла б бути цікавою, але не для того я попрохала вас про цю розмову, якою вона не є неприємною для мене особисто. — Жодного неприємного почуття не виражало її обличчя. — Якщо ви живете з міс Дангіл у гріху…

— Гріх, — промовив я. — Ось де цікаве слово. Ісус сказав, хай кине перший камінь той, хто сам без гріха. Чи радше він мав на увазі ту. А сама вибез гріха, міз Келтроп?

— Розмова не про мене.

— Але ми могли б зробити її розмовою про вас. Я міг би її такою зробити. Наприклад, міг би почати розпитувати там і тут про байстрюка, якого ви колись позбавилися.

Вона поточилася, немов від удару, відступивши на два кроки під стіну бакалійної крамнички. Я зробив два кроки вперед, торби з покупками крутнулись у мене в руках.

— Я вважаю це мерзотною образою. Якби ви й досі викладали, я би…

— Не маю сумніву, що ви би, але я у вас не працюю, отже, раджу вам вислухати мене вельми уважно. Наскільки мені відомо, ви народили дитину, коли вам було шістнадцять років і ви ще жили на ранчо Солодка Вода. Я не знаю, хто був батьком тієї дитини, хтось із ваших однокласників, приблудний ковбой чи, може, навіть ваш власний батько…

— Ви огидний!

Дійсно. І подеколи це буває такприємно.

— Мене не турбує, ким він був, але я турбуюся про Сейді, котра пережила більше болю й сердечних мук, аніж вам довелося відчути за все життя. — Тепер я вже притискав її до цегляної стіни. Вона дивилася на мене знизу вгору, побілілими від жаху очима. В інший час і в іншому місці я відчув би до неї жаль. Та не тепер. — Якщо ви бодай єдиним словомзачепите Сейді — бодай єдине слівце, бодай комусь — я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, де зараз та ваша дитина, і рознесу про це звістку від краю до краю цього міста. Ви мене зрозуміли?

— Геть з мого шляху! Дайте мені пройти!

— Ви мене зрозуміли?

— Так! Так!

— От і добре. — Я відступив вбік. — Живіть власним життям, міз Келтроп. Маю підозру, воно у вас, відтоді як ви були шістнадцятирічною, доволі сіреньке — хоча й клопітке, риття в чужій брудній білизні робить людину постійно заклопотаною, — але воно ваше. А нам дайте жити нашим життям.

Вона шмигнула ліворуч вздовж цегляної стіни, в напрямку парковки поза крамницею. Очі мала вибалушені. Вони невідривно дивились на мене.

Я ласкаво всміхнувся:

— Перш ніж нам забути про цю бесіду, уявити, що її ніколи не відбувалося, хочу дати вам маленьку пораду, моя дрібненька леді. Просто від душі. Я кохаю Сейді, а до закоханого чоловіка не варто дойобуватися. Якщо ви встромлятиме носа до моїх справ — або справ Сейді — я добре постараюся, щоби зробити вас найжалюгіднішою сучкою з усіх пуристок в цілому Техасі. Така моя вам щира обіцянка.

Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.

— І доброго вам дня! — гукнув я їй вслід.

7

Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.

— Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.

— То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.

Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.

— Ти такий ласкавий.

Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей — брудна справа, але ж хтось її мусить робити.

Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.

— Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?

— Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, — я вхопив її в обійми. — Мова йде про безстидний вікенд?

Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.

— Абсолютно безстидний, сеньйоре.

— Ну, тоді чим швидше, тим краще.

8