11/22/63

Карно вгатив трубою мені по корпусу. Удар паралізуючої сили поцілив нижче ребер. Біль, спершу занозистий, пішов у зріст, розгорівся в мені палаючою кометою.

— Боляче, еге ж? — спитав Карно. — Аж до колінки тої дістає, правда?

— Здається, ти в мені щось порвав, — промовив я. Почувши звук захриплої парової машини, я зрозумів, що це я так хекаю.

— Я, бля, надіюся, шо так і є, — сказав Рот. — Я тебе одпустив, ти, бецман! Я, бля, тебе одпустив! Я про тебе забув! А ти потім нарисовуєшся у Френка в Форт-Ворті, щоби зіграти на бій Кейс-Тайгер. І знов той самий почерк — велика ставка на невдаху, аби взяти найбільший коефіцієнт. Цього разу, курва, ти передбачив навіть конкретний раунд. Коротше, ось шо буде далі, друзяко: ти мені розказуєш, звідки ти все знав. Якшо так, я роблю з тебе кілька знімків у цьому вигляді і Едді Г. задоволений. Він знає, шо не може отримати тебе мертвого, бо Карлос сказав йому ні, а Карлос єдиний, кого він слухається, навіть зараз. Але коли він побачить таке з тебе місиво… та де там, поки шо на тобі не зовсім видно, шо ти попав під крутий заміс. Ану заміси йому ще, Карно. Личко тепер.

Тож, поки двоє мене тримали, Карно обробив мені обличчя. Зламав мені носа, запечатав ліве око, вибив кілька зубів і з вивертом розірвав ліву щоку. Я ще міг думати: «Або я зараз зомлію, або вони мене вб’ють, у будь-якому разі біль припиниться».Але я не зомлів, а Карно в якийсь момент зупинився. Він важко дихав, його жовті сирицеві рукавчики були заляпані червоним. Сонце зазирнуло у кухонні вікна, пустивши веселі смуги вицвілим лінолеумом.

— Оце вже краще, — сказав Рот. — Карно, принеси з фургона «Полароїд». Та поспіши. Я хочу тут уже кінчити.

Перед тим як піти, Карно стягнув з себе рукавички і поклав на стіл поряд з трубою. Фетрові смужки на ній подекуди відстали. Просяклі кров’ю. Обличчя в мене стугоніло, але гірше було животу. Звідти не переставав розповзатися жар. Щось вельми недобре відбувалося там.

— І ще разок, Емберсоне. Звідки ти знав про договірняки? Хто тобі казав? Правду.

— То просто догадки, — я намагався запевнити себе, ніби говорю, наче людина з сильною застудою. Але марно. Я говорив голосом того, кого щойно були збили на лайно.

Він підхопив трубу й почав поплескувати нею собі по пухкій долоні.

— Хто тобі казав, ти, сракорилий?

— Ніхто. Гутьєрес правий. Я чорт, а чорти бачать майбутнє.

— Ти втрачаєш шанси.

— Ванда занадто для тебе висока, Роте. І худа занадто. Ти, коли зверху неї, схожий, мабуть, на жабу, що намагається трахнути трісочку. Чи, може…

Його безжурне обличчя перекривила лють. Трансформація була повною, і відбулася вона швидше, ніж за секунду. Він гайнув трубою мені в голову. Я встиг підняти ліву руку і почув, як вона тріснула, наче обважена товстим шаром криги березова гілка. Цього разу, коли я поточився, його громили дозволили мені впасти на підлогу.

— Йобаний розумник, як я ненавиджу таких йобаних розумників.

Слова долетіли ніби з дальньої далечіні. Чи з високої височіні. Або і так, і так. Я вже було приготувався знепритомніти, і з вдячністю цього очікував. Але в мене ще залишалося достатньо світла в очах, щоби побачити, як повернувся Карно з фотокамерою «Полароїд». Велика, громіздка річ, така, з якої об’єктив виїжджає акордеоном [626] .

— Перекиньте його, — наказав Рот. — Покажіть красивим боком. — Громили взялися за мене, Карно вручив камеру Роту, а той йому натомість віддав трубу. Потім Рот приклав собі до обличчя камеру й промовив: — Зараз вилетить пташка, ти, йобаний виблядок. Перша знімка для Едді Г…

626

Заснована 1937 року винахідником Едвіном Лендом (1909–1991) компанія «Polaroid» почала випускати фотокамери й плівку для моментальних знімків з 1948 року.

Блим.

— …а це для моєї особистої колекції, якої я поки шо не маю, але яку тепер можу започаткувати…

Блим.

— …а це для тебе. Аби пам’ятав, шо коли серйозні люди про щось питаються, треба відповідати.

Блим.

Він висмикнув з фотоапарата третій знімок і кинув його в мій бік. Той приземлився в мене біля лівої долоні… на яку Рот тут же наступив. Хруснули кісточки. Я заскиглив, підсмикнувши розчавлену долоню собі до грудей. Він, либонь, зламав мені щонайменше один палець, або й цілих три.

— Не забудь через шістдесят секунд зняти захисну плівку, а то фото вийде передержане. Якщо очуняєш, тобто.

— А ви не хочете його ше трохи подопитувати зараз, він же бо вже добряче розм’як? — запитав Карно.

— Ти смієшся? Поглянь на нього. Він власного імені більше не пам’ятає. На хер з ним. — Він уже було почав відвертатися, та раптом знову обернувся до мене. — Егей, сракорилий. Тримай ще на згадку.

Оце тоді він мене й вдарив збоку в голову чимось, що мені вчулося, наче черевик зі сталевим носаком. Зір мені затопило вибухом феєрверку. А тоді моя потилиця стрілася з дерев’яним підложжям долівки й мене не стало.

16

Я не думаю, що перебував у безпам’ятстві дуже довго, бо сонячні смуги на лінолеумі, здавалося, не змінили свого напрямку. У роті відчувався смак мокрої міді. Разом з уламками зуба я виплюнув на підлогу напівтвердий згусток крові і спробував підвестись на ноги. Для цього я мусив уцілілою рукою вхопитись спершу за один з кухонних стільців, потім за стіл (який ледь не завалився на мене), але загалом це виявилося легшою справою, ніж я очікував. Лівої ноги я не відчував, і штани в мене стали затісними від коліна, яке, як і було обіцяно, вже розпухло, але я гадав, що могло бути й набагато гірше.

Я глянув у вікно, аби впевнитися, що фургон поїхав, а потім вирушив у повільну, кульгаву мандрівку до спальні. Серце м’яко і важко билося в грудях. Кожний його удар відгукувався стогоном у зламаному носі й бринінням в розпухлій лівій половині мого обличчя, де, мабуть, також було зламано вилицеву кістку. Біль стугонів й у потилиці. Шия затерпла.

«Могло бути гірше, — нагадував я собі, клигаючи в спальню. — Ти ж на своїх ногах, хіба ні? Тільки дістань револьвер, поклади його до бардачка і транспортуй себе до амбулаторії швидкої допомоги. Загалом з тобою все гаразд. Ймовірно, тобі краще, ніж Діку Тайгеру було сьогодні зранку».

Мені вдавалося повторювати це собі, аж допоки я не простягнув руку до верхньої полиці шафи. А коли це зробив, щось спершу смикнулось у мене в кишках… а потім ніби покотилося. Пригнічене жевріння, що було концентрувалося в лівому боці, спалахнуло, наче присок, на який лийнули бензину. Я мацнув пучками рукоять револьвера, перевернув його руба, встромив великий палець в спускову дужку й стягнув його з полиці. Револьвер стукнувся об долівку й відскочив у глиб спальні.

«Мабуть, навіть незаряджений».Я нахилився по нього. Ліве коліно зойкнуло і не витримало. Я впав долі, і біль в череві сплеснувся знову. Та я все ж таки дотягнувся до револьвера і прокрутив барабан. Той таки був заряджений. Цілком і повністю. Я поклав револьвер до кишені і спробував поповзти назад до кухні, але дуже боліло коліно. І в голові біль погіршав, почав розправляти темні щупаки зі своєї печерки у мене понад зашийком.

Я спромігся, роблячи рухи, ніби пливу, дістатися на животі до ліжка. Опинившись там, я, за допомоги правої руки та правої ноги, зумів підвестися. Ліва нога мене тримала, але коліно на ній не гнулося. Я мусив забиратися звідти, і то мерщій.

Мабуть, вигляд я мав, як той кульгавий Честер з «Порохового диму», коли шкандибав геть зі спальні, через кухню і до передніх дверей, що стояли розчахнуті, тільки тріски стирчали навкруг замка. Я пам’ятаю навіть, як подумки промовив: «Містере Діллон, містере Діллон, тут не все гаразд у „Довгій гілляці“». [627]

627

«Gunsmoke» — з 1951 року радіовестерн, а в 1955–1975 рр. телесеріал, дія якого часто відбувається в салуні «Довга гілляка», де проблеми вирішують маршал Мет Діллон і його помічник Честер Бігуд.