11/22/63

Я вибрався на ґанок і, хапаючись за поручень правою рукою, крабом посунув униз. Там було лише чотири сходинки, але біль у голові дужчав, щойно я долав чергову з них. Схоже було, я втратив периферійний зір, що було недобре. Я намагався повернути голову, щоби побачити свій «Шевроле», але шия слухатися мене відмовилась. Натомість я зумів, шаркаючи, зробити розворот усім тілом, та коли машина потрапила мені в поле зору, я зрозумів, що їзда для мене поза межами можливостей. Навіть відчинити дверцята й покласти револьвер до бардачка буде неможливо: нахиляння знову спричинить біль, і жар у мене в боку спалахне знову.

Я вичепив з кишені «поліцейський спеціальний» і повернувся до ґанку. Тримаючись за поручень, я засунув револьвер під сходи. Тут йому буде поки що краще. Я випростався і повільно побрів доріжкою на вулицю. «Дитячими кроками, — нагадував я собі. — Маленькими дитячими крочками».

На велосипедах підпливали двоє хлоп’ят. Я намагався сказати їм, що потребую допомоги, але моє розпухле горло змогло видати тільки сухе «гххагххх».Хлопці перезирнулись, швидше натисли на педалі й об’їхали мене.

Я розвернувся праворуч (з напухлим коліном поворот наліво здавався мені вельми негожою ідеєю) і, похитуючись, рушив хідником. Поле зору не переставало звужуватись; тепер я бачив, наче крізь амбразуру або дивлячись із жерла якогось тунелю. Це на мить змусило мене згадати той повалений димар на ливарні Кітченера, що в Деррі.

«Дістатися Хейнз-авеню, — наказував я собі. — Там не так порожньо, є якийсь рух. Ти мусиш дістатися бодай туди».

Та чи я рухався в бік Хейнз-авеню, а чи від неї? Я не пам’ятав. Видимий світ стиснувся у єдине чітке коло шість дюймів діаметром. Голова в мене розколювалась; у шлунку палала лісова пожежа. Коли я упав, мені це здалося уповільненою зйомкою, а тротуар мені вчувся м’яким, як пухова подушка.

Перш ніж я встиг знепритомніти, я відчув, як щось мене тицьнуло. Тверде, металеве щось. Скрипучий, немов заіржавілий голос за миль вісім чи десять згори наді мною промовив:

— Ти! Ти!Хлопче! Що з тобою, тобі погано?

Я перекинувся. Це забрало останні сили, які в мене ще залишалися, але я все ж таки зміг. Наді мною вежею височіла та літня жінка, котра назвала мене боягузом, коли я відмовився втручатися у скандал між Лі й Мариною в «День Розстебнутого Зіпера». Це мусилобути саме того дня, бо серпнева спека чи не серпнева спека, а вона знову була одягнена в ту саму нічну сорочку з рожевої байки й простьобаний ватяний жакет поверх неї. Оскільки, мабуть, в залишку мого розуму все ще крутилася тема боксу, її здиблене волосся, замість Ельзи Ланчестер, сьогодні мені нагадало Дона Кінга [628] . Тицьнула вона мене одною з передніх ніжок свого ходунка.

628

Donald King (нар. 1931 р.) — відомий боксерський промоутер, у середньому віці своє густе, сиве африканське волосся зазвичай носив високо здибленим.

— Обожемійріднесенький, — промовила вона. — Хто тебе так збив?

То була довга історія, і я не міг її розповісти. Темрява стискалася, а я їй і радів, бо біль у моїй голові мене вбивав. «Ел заробив собі рак легень, — думав я. — А я собі заробив Аківу Рота. У будь-якім разі гру закінчено. Оззі перемагає».

Та й що я міг вдіяти.

Зібравши всі сили, я заговорив до обличчя понаді мною, єдиного ясного об’єкта в облягаючій мене темряві: «Подзвоніть… дев’ять-один-один».

— Що це таке?

Звісно ж, вона не знала. Дев’ять-один-один ще не вигадали. Я протримався якраз достатньо, аби зробити ще одну спробу:

— Швидку допомогу.

Гадаю, я повторив це ще раз, хоча й не певен. Тоді мене вже поглинула темрява.

17

Я загадувався, хто ж саме вкрав мою машину, діти якісь чи громили Рота. І коли це трапилося? В будь-якому випадку, крадії її не розбили і не розібрали; Дік Сімонс забрав її зі штрафного майданчика Далласького департаменту поліції через тиждень. Вона була в значно кращому стані, ніж я.

Мандрівка крізь час сповнена іронічних парадоксів.

Розділ 26

У наступні одинадцять тижнів я знову жив двома життями. Одне буле тим, про яке я уявлення майже не мав — моє зовнішнє життя, — а в інше я був аж занадто зануреним. Внутрішнє, де мені часто являвся містер Жовта Картка.

У зовнішньому житті леді з ходунком (Альберта Гічінсон; Сейді її відвідала, привезла їй букет квітів) стояла наді мною на хіднику і гукала, аж поки котрийсь сусід не вийшов, побачив, що відбувається, і викликав «швидку допомогу», яка доправила мене в Паркленд. Там мене лікував доктор Малколм Перрі, котрий потім опікуватиметься Джоном Кеннеді й Лі Освальдом, коли вони лежатимуть при смерті. Зі мною йому пощастило краще, хоча межа теж була близько.

Я мав поламані зуби, поламаний ніс, поламану вилицеву кістку, роздроблене ліве коліно, зламану ліву руку, вивихнуті пальці і внутрішньочеревні травми. Також у мене було травмовано мозок, і це непокоїло Перрі найбільше.

Мені розповідали потім, що, коли мені пальпували черево, я опритомнів і дико волав, але сам я цього не пам’ятаю. Мені вставили катетер і негайно з мене, як то кажуть боксерські коментатори, «потік кларет». Внутрішні органи спершу трималися своїх місць, а потім почали сунутися. Мені зробили повний аналіз крові, випробували її на сумісність, а потім влили чотири дози цільної крові… яку, як мені потім розповіла Сейді, разів у сто шпиталю відшкодували мешканці Джоді під час донорської акції наприкінці вересня. Їй доводилося розповідати мені все по кілька разів, бо я забував. Мене готували до черевних операцій, але спершу мали зробити спинномозкову пункцію, провести неврологічні консультації — в Країні Було нема таких речей, як комп’ютерна томографія та МРТ.

Також я потім дізнався, що мав розмову з двома медсестрами, котрі готували мене до пункції. Я розповів їм, що в моєї дружини проблеми з алкоголем. Одна з них сказала, що це дуже погано, і спитала, як її звуть. Я їм сказав, що вона рибка і її звуть Ванда, і радісно зареготав [629] . А потім знову знепритомнів.

Селезінка в мене виявилася ні к чорту негодящою. Її видалили.

Я все ще перебував у вимкнутому стані, моя селезінка пішла туди, куди йдуть вже негодящі, але не вкрай необхідні органи, а тим часом мене передали ортопедам. Вони наклали мені шину на руку, а зламану ногу запечатали в гіпс. Чимало людей у наступні тижні залишили на ньому свої автографи. Іноді я розпізнавав імена, здебільшого ні.

629

«Рибка на ім’я Ванда» (1988) — детективна кінокомедія, де Вандою звуть аферистку, а також рибку, яка залишається єдиною живою в акваріумі.

Мене тримали на седативах, із зафіксованою головою, в ліжку, задертому точно на тридцять градусів. Фенобарбіталом мене частували не тому, що я нібито був притомним (хоча Сейді казала, подеколи я щось бурмотів), а тому, що боялися, аби я, очунявши раптом, не завдав сам собі нових травм. Коротше кажучи, Перрі й інші лікарі (Еллертон також регулярно навідувався, спостерігаючи, як я прогресую) поводилися з моєю довбешкою, наче з незірваною бомбою.

Я й по сьогодні не дуже собі уявляю, яка різниця між гемоглобіном та гематокритом, але вони в мене почали повертатися до нормального рівня і всі цьому були раді. Мені за три дні зробили ще одну пункцію. Ця показала сліди старої крові, а коли йдеться про пункцію, стара вважається кращою, ніж нова. Це свідчило про те, що я пережив серйозну травму мозку, але все-таки можна відмовитися від свердління в моєму черепі трепанаційної діри, ризикованої процедури, зважаючи на ті битви, які вело моє тіло на інших фронтах.

Але минуле опірне, воно захищається проти змін. Через п’ять днів після мого потрапляння в лікарню плоть біля розрізу, через який мені видалили селезінку, почервоніла й стала гарячою. Наступного дня розріз розкрився й мене занурило в гарячку. Мій стан, що його після другої пункції з критичного переозначили як серйозний, знову відстрибнув до критичного. Судячи з моєї медкарти, я перебував «за призначенням доктора Перрі під наркозом в стані мінімальної сприйнятливості».

Сьомого вересня я ненадовго прокинувся. Так мені принаймні розповідали. Якась жінка, гарна, попри її шрамоване обличчя, і якийсь літній чоловік з ковбойським капелюхом на колінах сиділи біля мого ліжка.