АМтм

Бігти увечері незнайомим містом — заняття малоприємне. Тим більше, що чим далі було від центрального бульвару, тим заплутаніші робилися вулички, тим менше було асфальту, менше, власне кажучи, вуличок і стежок, а траплялися здебільшого якісь будівельні містки, перекинуті через котловани, чи навіть просто дошки, перекинуті через калюжі, покинуті просто неба труби, трупи і кабелі.

Балансуючи на вузьких дошках, пірнаючи в глухі двори і перелазячи через високі бюргерські паркани, я все повторював на якутський манір: «Однако який-небудь Женя Колбасін може спати під колесами фольксваґена, однако, а я зі своєю бездоганною репутацією й розлогою генеалогією мушу переховуватися, як заразний щур… де справедливість, однако?.. де, курва, ліберальні цінності?.. де, блядь, product placement [7] ?.. де, русіш швайне, my sent identity [8] ?.. і де, в пизду, мій funny farm [9] ?

7

Мистецтво впровадження (англ.).

8

Пияцька ідентифікація (англ.).

9

Божевільня (англ. сленґ).

Отак повторював я собі в такт бігу, аж поки не опинився під якимось освітленим нічним кублом, з якого саме вивалювала група молоді.

— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

— Хто? Хто?

— Іржон.

— Де?

Мене зідентифікували. Це були студенти, які вивчали в місцевому університеті основи риболовлі, чи що. Їхня обізнаність в літературі мене підкупила, і я подався з ними на якийсь флет продовжувати вечірку. Дуже швидко повернувся добрий настрій, а що в найближчому підворітті було пущено по колу чималенький джойнт, за якісь чверть години я вже вважав цих спудеїв своїми найкращими друзями. Від трави мене не лише попустило, а й добряче розвезло, і я почав безсоромно випендрюватися, розповідаючи довколалітературні анекдоти й бувальщини, похваляючись запанібратством із класиками та можновладцями. А коли зазвучав рок-н-рол, я скинув блюзку й подався танцювати з тією самою немитою білявкою. Наскільки все це жалюгідно й смішно виглядало збоку, я не усвідомлював. Окрім того, — від трави чи від чогось іншого, — почалися короткотривалі втрати пам'яті, і коли я вчергове прийшов до тями, виявилося, що ми з кількома хлопцями простуємо нічною вулицею. Йдемо за гашем, як було сказано.

Дорогою я відчував якийсь неспокій, чи, краще сказати, дискомфорт. Довго не міг зрозуміти, в чому справа, поки раптом не усвідомив: я йшов без штанів! Недарма хлопці трималися від мене на дистанції. «Е-е-е, пацани, заждіть, а де мої джинси?» — запанікував я, і аж тут вони зареготали і кинулися навтьоки. Відбігши на безпечну відстань, вони зупинилися й, показуючи на мене пальцями, аж корчилися від сміху. Бісові діти! Вони просто зробили мене в хуй!

Відсміявшись, студенти зникли за рогом, а я залишився на темній вулиці в самих майтках. Що ж, штани штанами, але найвищий час був повертатися до шпиталю. Я й гадки не мав, де саме знаходжуся, тому рушив, керуючись залишками інтуїції.

З моїм топографічним ідіотизмом віднайти шпиталь увечері завжди було складно, та все ж я жодного разу не заблукав, єдиною проблемою було відшукати вхідні двері, які чомусь постійно виявлялися з іншого боку.

За якісь півтора години (а час і відстані безжально розтягувалися — наслідок викуреного драпу) я успішно добрів до парку, в якому зазвичай ховався шпиталь. Якими ж були мої здивування й розгубленість, коли парк виявися порожнім! Я обійшов його з десяток разів вздовж і впоперек (заглядаючи при цьому навіть під кущі), але шпиталю не було! Цей сраний будинок скорботи просто звалив, не дочекавшись мене! Transporter грьобаний! Довбаний катафалк! Де ж тепер я буду лікуватися, їбі його мать?! Де їстиму свою улюблену кашку? Де даватиму свідчення?

«Де?» — this is the question.

Я стояв без штанів, безглуздо вдивляючись у передсвітанкову мряку, що клубочилася між деревами, а десь там над затокою, над щоглами і фанами вже піднімалося бліде алебастрове сонце, і зондер-команди хрестоносців ладувалися на кораблі — розширення Європи потребувало лицарського втручання.

High technology

Я вже почав було дрімати, коли з ліжка в кутку піднялася біла постать (мені привидівся навіть лікарський халат, але це було очевидною аберацією зору) і почала встановлювати по периметру палати якісь металеві штанги — по одній у кожному куті й по дві на стіну. Закінчивши нехитрий монтаж, постать одягла на голову щось на кшталт авіаційного шолому і знову вляглася на ліжко.

«Мабуть, це один із тих підсадних санітарів, яких поміщають у палати під виглядом хворих, аби наглядати за справжніми пацієнтами, — здогадався я. — Але що означають оті штанги? Може, це якась нова електромагнітна терапія, яку проводять уночі, аби не виникало зайвих запитань? Навряд, звичайно, щоби цей старосвітський шпиталь мав до диспозиції такі модерні терапевтичні засоби, але why not, why not».

Я вже почав було уявляти, як таємничі х-хвилі реставрують наші хворі мізки, коли до ліжка чувака в шоломі підійшов ще один тип, і вони почали про щось тихо перемовлятися. З огляду на часткову глухоту мені ніяк не вдавалося почути, про що саме, але моя похмільна свідомість уже почала розплутувати павутину підступної змови: тут, вочевидь, не йшлося про жодну нетрадиційну терапію, а радше про нелегальні експерименти над покидьками суспільства, яким і поскаржитися нікому, бо хто прислухатиметься до алкоголіків і наркоманів, з їхньою деліріумною підозріливістю й відхідняковими ізмєнами. Так! Над нами експериментують! Поки ми спимо, х-промені вбивають у нас залишки людського, перетворюючи на слухняних зомбі, довічних овочів, клонованих почвар. Однак мої страхи спливли так само швидко, як і накотили — надто спокійною була атмосфера. Неможливо було собі уявити, що ніхто ні про що не здогадується, а оскільки я тут новачок, то, певно, просто налякався звиклої, рутинної процедури. Мабуть, це справді звичайні електромагнітні хвилі, можливо навіть, не так терапевтичні, як діагностичні — енцефалограма сну чи щось у тому роді. Та з мене вони навряд чи щось зісканують — я лише виходив із тривалого запою, тож за всіма законами жанру на мене чекали одна-дві безсонні ночі. Цікаво, наскільки вирізнятиметься мапа мого активного мозку на тлі колективного хропіння. Почувався я загалом незле, але думка про рятівні сто грамів почала непомітно заволодівати свідомістю. Це було практично нереально в даній ситуації, але я добре знав, що так чи сяк алкоголь десь фігурує на терені наркологічного диспансеру, а раз він є (бодай теоретично), значить його можна добути. Ця ідея дуже швидко розрослася до ступеню нав'язливої, і я цілком втратив інтерес до штанг, шолома і двох типів, які все ще перемовлялися в кутку. Піти, наприклад до чергового, у нього точно повинна бути заначка, за подвійну ціну він наллє мені стопар. Або підстерегти зграйку змовників, які десь у туалеті збирають копійки на пляшку. Або понишпорити по тумбочках: ці синяки так міцно сплять, що не викликає сумніву — на сон кожен щось собі хильнув, і, може, найзавбачливіші лишили сотку на ніч. А оскільки навряд чи хтось буде впевнений у цьому завтра, тож можна без вагань — не вкрасти, ні — позичити, а завтра я віддам сторицею, тобто цілою пляшкою, а той двома.

Тим часом пара в кутку продовжувала активне спілкування: чувак із шоломом зняв його із себе і дав приятелеві. Той одягнув і за якийсь час вдоволено загудів. «Клас, — сказав він, повертаючи шолом. — Слухай, а тебе голова не болить від нього, ну, коли постійно тримаєш вдягненим?» — «Ні, не болить, тут усе ергономічно продумано», — відказав чувак і знову влігся.

Мабуть, йшлося про щось на зразок авіасимулятора.

Щоб відігнати думки про алкоголь, я встав і підійшов до того другого:

— Слухай, а що це таке? Якась забавка?

— Можна й так сказати. Це система відеоспостереження. Он бачиш, там на штангах міні-камери закріплені, а в шоломі все видно — вибираєш будь-яку точку, будь-який ракурс, панорама, зум, фокус, дистанційне керування і те де. Дивишся свій приватний фільм у ріел-тайм. Можна побачити все, що завгодно, включно з процесом перетравлювання їжі в твоєму шлунку. Правда, для цього тобі б довелося запхати одну із камер собі до писка.

— Справді клас, — сказав я. — А на хріна воно йому?

— Та так, просто розважається. Більше тут однаково нічим зайнятися.

Це було правдою — шпитальний побут не грішив різноманітністю: аналіз сечі, ранкова кашка, крапельниця, заштрик, обідня кашка, заштрик, вечірня кашка, аналіз сечі. Я навіть плеєра не здогадався взяти із собою, а цей, бач — цілу відеосистему притарабанив, завбачливий. Я підійшов до однієї із штанг. На ній і справді була закріплена невеличка — не більше запальнички — камера із чорним вічком об'єктива і жовтою лейбою «All-seeing Eye» [10] . Пригледівшись, я побачив і назву фірми: «Eyewash [11] Co», made in Thailand.

10

Всевидящеє око (англ.).

11

1. Обман, показуха. 2. Спиртне (англ. сленґ.).

— Ласкаво просимо у Дизнейленд, — сказав чувак у шоломі.

Я вищирив у камеру кислу міну.

— Можна подивитися? — запитав, обернувшись до нього.

Він не відповів.

— Можна мені подивитися? — повторив я, запалившись раптовою цікавістю.

— Ні, — чомусь відказав він.

Але його приятель заспокоїв мене:

— Не хвилюйся, це ще не все. Зараз він покаже ще одну іграшку. Це справжній пиздець.

Побачити справжній пиздець видавалося заманливим.

Минуло, може, зо чверть години, поки чувак устав із ліжка і, не знімаючи шолома, почав монтувати посеред палати чергову конструкцію. Це було щось на кшталт високої триноги, до якої він підвісив по центру якийсь невеликий предмет, віддалено схожий на кубик Рубика. Попри всю мою вербальну вправність описати його стисло й зрозуміло навряд чи вдасться, тому я долучаю зроблений по пам'яті малюнок. Отож фіґня на тринозі нагадувала щось таке (мал. 1):

мал. 1 

Нічого надзвичайного я не спостеріг, але наш відеоспостережник щось там натиснув, і з торців фіґовини по всіх трьох осях координат, у всіх шести напрямах почали виростати, переплітаючись, багатожильні кабелі чорного й червоного кольорів, кабелі у свою чергу випускали тонші ізольовані дроти, а ті — ще тонші, так продовжувалось у кілька етапів, аж поки не почали сукатися майже невидимі ниті, все це клубочилося, перепліталося, — не як клубок змій, ні, радше як вітамінізоване волосся модельки, розвіяне рекламним вітром, — а в той же час помітна була в цьому сплітанні якась внутрішня логіка, зрозуміло було, що в разі чого всі ці пасма не складе труду розплутати, бо не утворювалося жодного вузла, хоч на позір усе виглядало максимально хаотично, кабелі росли і в боки і у висоту, чіпляючись за стелю і звисаючи із неї, випускаючи все нові паростки, які звивалися, мов виноградні вусики чи мацаки квасолі, потроху утворюючи справжні зарості ліан, що опускалися над ліжками, нависали над сплячими, здавалося, ось-ось почнуть обплутувати шиї, перетискатимуть горлянки, давитимуть на груди, та ні: технологічна дисципліна переважувала ботанічні алюзії та змушувала зупинятися в сантиметрі від облич, а подекуди відступати, стріляючи новими пагонами, і хоч виглядало, ніби товщина ниток уже досягла свого фізичного мінімуму, дивним чином пасма скручувалися у нові сталки і знов утворювали багатожильні кабелі, канати, шнури, жмути цих шнурів зросталися, склеювалися й уже нагадували штучну павутину, яку так люблять у дешевих горрорах, а із згустків тієї павутини знову сукалися калібровані дроти, гофровані шланги і нові партії звивистих пагонів. Під дією відцентрових сил, які спричинив ріст кабелів, фіґовина почала обертатися, намотуючи ціле плетиво саме на себе, проте не утворюючи при цьому клубка, а лише динамізуючи увесь процес. Однак невдовзі конструкція завмерла, ріст зупинився, і зафіксувався дивний стоп-кадр: палата нагадувала непролазні тропічні джунглі, освітлені сливе повним місяцем з-за ґрат, стояла мертва тиша, лиш у кутку тихо й хитро хихотів відеоспостережник (мал. 2).