АМтм

Третій лист, точніше цидулка, була від Евки. « Приїжджаю третього, — безапеляційно повідомляла мала. — Дивися мені, не забухай. Твій спанієль». Спанієль, бля, мій спанієль, ще тільки цього не вистачало.

— Слухай, старий, — звернувся я до Бала-Діла. — А ти можеш відповісти на останній месидж?

— Без проблем. Що писати?

— Напиши «Не приїжджай».

— І все?

— І все. Можеш іще підпис поставити.

— Говно вапрос. Окрю? Іржон? Ездра?

— Та як уже напишеш. Не має значення.

Після усієї цієї маячні мені знову нестерпно захотілося випити. До того ж треба було сходити в туалет. Поки тверезий. Оте «поки» мене чомусь безпідставно бадьорило — я був майже впевнений, що алкоголь вдасться дістати.

Піднявшись із ліжка, я виявив, що пересуватися палатою практично неможливо — зі стелі все ще звисали ліани мультикабелів, а по підлозі метушилися LCD-кристали, і коли на них ненароком наступалося, а не наступити було неможливо — вони стріляли тонесенькими нитками, які закручувалися довкола ніг, відразу розсипаючись на кульки і знову проростаючи.

— Слухай, старий, я вийду покурити, а ти збери цей свій сраний трансформер, а то я ще роздавлю що-небудь.

— Не бійся, не роздавиш, — глухо відказав Бал-Діл. Здавалося, він знову цілком поглинутий своїм шоломом, а до мене втратив будь-який інтерес.

Сяк-так добравшись до виходу, я вийшов у коридор. Під туалетом курив якийсь жмурик занедбаного вигляду.

— Тебе як звати? — запитав він.

— Окрі.

— О! І мене Оркі, радісно вигукнув він, не звертаючи уваги на інверсію приголосних. — Значить, тезки. Слухай, тезко, ти можеш зі мною поговорити? Всі сплять, а мені так хріново, нема кому навіть слова сказати. Я мляво кивнув. Завжди мені щастить на комунікабельних сангвініків. Певна річ, навіть тут, у наркології можна натрапити на справжніх психів, але чомусь доля спілкуватися з ними випадає саме мені. Для початку Оркі повідомив, що він усе життя пропрацював даїшником, «тобто мент я, розумієш», додав, безбожно плутаючи два народні архетипи — автоінспектора і міліціонера. Далі він втуляв щось про своє село і схований у стодолі самогонний апарат, який колись конфіскував на трасі Київ-Вроцлав. А потім узагалі видав:

— Ось подивися на мене. Я ще нічого, правда?

— Правда, — неохоче погодився я.

— Мені ще й п'ятдесяти немає. А чого я досяг у житті? Майже нічого. І знаєш, що найгірше? Баби в мене немає. Уявляєш, я молодий, здоровий, палка ще стоїть, а баби немає. Чогось у мене з ними не складається. — І він схопив мене за лікоть, заглядаючи в очі.

«Ну ясно, що не складається, — подумав я видобуваючи руку з його захвату, — підарюга довбаний».

Підозра, що Оркі — гомик, утвердилася, коли я запитав, чи не має він туалетного паперу, — свій я забув удома.

— Та я тут особливо не підтираюся, — довірливо промуркотів підар, — нема після чого, але тобі я зараз принесу газетку.

За хвилю він повернувся із клаптиком «Експресу», на якому виднівся шматок реклами «цілительки Бінґи».

— А можна я посиджу поряд із тобою? Я сам не хочу срати, але можна посидіти коло тебе?

— Ні, — відказав я, усвідомлюючи, що знову втрапив у халепу. — Ні, — повторив ще раз про всяк випадок.

Обламаному Оркі довелося чекати під дверима.

Сяк-так підтершись Бінґою, я помітив, що підлога в туалеті теж засипана LCD-кристалами — певно, якимось чином вони все ж чіплялися за капці, чи що. А може, позалітали сюди, коли Transcross обертався. Врешті-решт, що можна з певністю сказати про нематеріальні об'єкти? Кульок було порівняно небагато, але вони так активно рухалися, що здавалося, ніби вони множаться. Та, вочевидь, їх було замало, щоб створити бодай найпростіший PJ-drum.

— С-с-лухай, тезко, — сказав я, вийшовши до коридору. — А як тут із бухлом? Можна дістати?

— Та є тут один санітар, який має дозвіл виходити на вулицю, але сьогодні не він чергує.

— Ну а запаси? Може, в мужиків щось є?

— В мужиків є, але вони жмоти — ніхто нічого не дасть просто так.

— Та я не просто так. Я б забашляв.

— А маєш бабки? — Тут Оркі пожвавішав. — Тоді давай п'ятюньчик, я спробую розкрутити хлопців із сусідньої палати. А ти приляж, зачекай, попустися, можеш лягти на моє ліжко, як хочеш, — і він огидно підморгнув.

А коли я вже переступав поріг, Оркі раптово смикнув мене за рукав і, притягнувши до себе, зашепотів:

— А з тим типом будь обережний, — кивнув у кут Бала-Діла. — Цей хуй неспроста тут камери порозвішував. Ти розумієш, він же все записує. Без нашої згоди. Вдупляєш, скільки в нього на нас компромату? А на хуя воно йому, якщо він не збирається цим скористатися?

Коли я повернувся до палати, то побачив, що мої мейли проектуються вже на всіх площинах — на підлозі, на стінах, на стелі, навіть на ліжку Оркі.

— Слухай, друже, тобі не здається, що виставляти приватну пошту на загальний огляд не дуже коректно? — сказав я в найближчу камеру.

Зображення зникло, залишився тільки біжучий рядок на подушці мого фіктивного тезки. Я присів на його ліжко й почав перечитувати листи. От халепа так халепа, усе на купу. Пепа зі своїми планами, вагітна Meowth, ще й навіжена Евка до комплекту. І поки я тут їстиму свою кашку, там, у зовнішньому світі, будь-що може статися. Ну й хрін із ним. Зараз трасну собі соточку, то принаймні посплю, а там видно буде. Тим часом Бал почав проектувати архів своєї газетки. Я без особливої цікавості дивився на ці виґлупи самвидаву, і хоча «Ар Кастра» була виданням, без сумніву, вартим уваги, та зараз мені було не до неї.

Педераст Оркі повернувся десь за півгодини і виглядав уже доволі підпитим.

— Чого це ти на моєму ліжку? — запитав він майже жартома, але в той же час агресивно.

— Старий, не вийобуйся, — сказав я. — Пляшку приніс?

Тут він зненацька схопив мене за комір і зірвав із ліжка. — Жартуєш? — прохрипів. — Я тобі зараз покажу жартувати зі мною, — і професійним прийомом заламав мені руку за спину, ще й довбонув ліктем по плечах. — Бачиш, я сильніший від тебе, — просичав мені у вухо.

— Що ж ти мене б'єш? — здавлено запитав я. — Ми ж домовились. Я тобі бабулі дав. Де водяра?

Оркі відразу відпустив мене і знічено прошамкотів:

— А-а-а, водяра… блядь, забув, зараз принесу, там ще повинно було залишитися.

Повинно було залишитися. Повинно було залишитися. Ні, я таки, здається, влип. І це були мої останні гроші.

Оркі вибіг з палати, за хвилю забіг назад і радісно повідомив:

— У мене дві новини, погана і погана, з якої починати?

Довбаний мєнтяра, підар горбатий, випив усе. Говорити з ним далі не мало жодного сенсу. Але він не вмовкав:

— Та ти не переживай, не переживай, тезко, тут у пацанів теж бухло нехіле водиться, от тільки в Міші не бери, — він показав на крайнє ліжко під стіною, — бери в Бориса — (ліжко поруч) — він сьо'дні вижрав майже літру, і так завтра ні хуя не пам'ятатиме. Взагалі Вітьок (мій сусід) має найбільші запаси, він тут приторговує, але він нарваний, з ним краще не зв'язуватися, він навіть продавати не завжди хоче.

Оркі все торохтів і торохтів, потроху западаючи в сон, торохтіння перейшло у белькіт, потім у мурмотіння, і нарешті він заснув і вмовк, а я почав заглядати під ліжка. Справді, майже в кожного стояла пляшка. Я підійшов до ліжка Бориса і став навколішки. Коло самого коліщатка за мінеральною водою стояла майже повна чвертка. Трохи повагавшись, я простягнув руку, і тут просто переді мною загорівся спроектований на розсипані LCD-кристали радянський плакат «Пьянству-бой!».