АМтм

Проминаючи церкву й подивувавшись, що прихожани гуртуються назовні, побачив на церковних дверях табличку «Перезмінка». Враховуючи трамвай, це був уже другий приклад небаченого раніше. «Перезмінка, — думав я про себе, — гм, перезмінка, цікаво, чи переривають для такого відправу, чи відкладають хрещення і шлюби». Чомусь уявився священик, що наминає чебурек на захристі.

«Винничанка» виявилася магазином канцтоварів, де на вітрині серед зошитів та олівців стояв гіпсовий Христос, розмальований у брудно-бордові кольори. Що ж — хоч якась компенсація за невідбуту службу Божу. Під канцтоварами стояла беззуба стара в кокетливому капелюшку й цілком індиферентно повторювала:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Оригінальність слоґану потішила мене. За весь час пересування Винниками я перестрів лише одного котяру, та й той був відгодований неначе на забій і йшов перевальцем, важко хекаючи. «Ти б, бабусенько, до Львова поїхала, — подумав я. Там на твій перформенс знайшлися б поціновувачі».

Молочарні ніде не було видно, а ззаду ще довго долинало шамкотіння: «Притулок. Для бездомних котів-собак. Пожалуйте». Втім, я без вагань звернув у першу вулицю направо й відрахував п'ятий справа дім. Двері відчинив приязний миловидний хлопчина, чиї приязність та миловидність мали відверто єговістський характер. «От чорт, — налякався я. — Може, вони тепер і таким робом заманюють неофітів». Настрою для теологічної дискусії не було зовсім. Перезмінка в церкві, Христос у канцтоварах, невже ці Винники — резиденція Свідків? Хлопчина запросив мене до хати (це таки виявився дім Бобиків), і традиційні ікони у кутку мене трохи заспокоїли.

— А пані Аліція?

— Вона зараз буде. Зачекайте поки що тут.

Хлопчина вийшов.

Я роззирався по кімнаті, та нічого екстраординарного не зауважив. Прості радянські меблі, на тлі яких дубовим дисидентом виглядав старий креденс, вишивані рушники, фото на стіні. Цілком можливо, це й була Марлен Дітріх (обіймала якусь жінку), чому б ні, але оскільки знимка була любительською, ідентифікувати «біляву бестію» мені не вдалося. Набір книжок на полиці теж видався нічим непримітним: «Гомін, гомін по діброві», «Енциклопедія Української РСР», «Історія запорізького козацтва», «Роксоляна» Загребельного, віртуальна кулінарія Дарії Цвек у кількох примірниках, «Анатомия и физиология» Попова та підшивка окупаційного варшавського часопису «Fala». Я витягнув перший-ліпший журнальчик, розгорнув, і тут, мушу визнати, моя оповідь заходить в глухий кут.

Зовсім не знаю, що мало б відбуватися далі. В мене є, звичайно, пара ідей, але всі вони видаються мені безглуздими й провальними. Посудіть самі:

Згідно із першим сюжетом хлопчина мав би вивезти на інвалідському візочку древню, як історія козацтва, стареньку, почалася б розмова, що плавно б перейшла в старечий монолог, радше автобіографію, з якої випливало б, що пані Аліція — ровесниця Марлен, ба більше — її вічна суперниця й дублерка (так, так, пане Окрю, я супроводжувала її всюди, без мене вона не награла б жодного фільму, не заспівала б жодної пісні, навіть «Лілі Марлен»), а сама Дітріх в Бобиківській інтерпретації виявилася би бездарною почварою, закомплексованою ревнивицею, що завше відбивала в Аліції чоловіків, включно з легендарними Жаном Габеном та Максиміліаном Шеллом, які закохувалися в голос Аліції, думаючи, що це глухе грудне контральто видають голосові зв'язки «блакитного ангела», хоч насправді це була Еліс, Бобі Еліс, як називали Аліцію в Голлівуді, а ще пізніше, коли в «ангела» від зловживань почали пухнути ноги, пані Бобик змушена була й танцювати в кадрі замість зірки, а все, що ще могла робити німецька нездара — це вештатися ресторанами, вбрана в «мужеські строї», і це зовсім не від вишуканої стильності, як доносила преса, а виключно з метою приховати варикоз, а все ж, а все ж, — продовжувала б обійдена славою Еліс Бобик, — Ви знаєте, пане Окрю, Ви знаєте, що означає слово «безсмертний»? Люди, яких ще за життя нагороджують таким титулом, насправді не можуть померти, і не вмирають, запевняю вас, і навіть після смерті продовжують жити, щоправда, радше у подобі привида, ну, це не зовсім привиди, але назвімо їх так, аби Вам було зрозуміліше, і Ви знаєте, чому останніми роками Дітріх не дозволяла фотографувати себе? зовсім не для того, аби залишитися на знимках вічно молодою — вона просто зробилася невидимою для фотоапаратів (і дзеркал, до речі), та незважаючи на все, пане Окрю, світ влаштований справедливо, ви ще молодий, ви ще цього не зауважили, та Бог добрий і направду справедливий, Він же знає, хто дійсно заслужив безсмертя, тому і я, пане Окрю, ніколи не помру, й до того ж я гідно винагороджена, я маю цей будинок, сад, у мене є Фредді (жест у бік хлопчини-єговіста), а Марлен, Ви бачили Марлен, пане Окрю? певно, що бачили, я маю на увазі ту відьму під магазином, яка збирає на собак-котів, ось так, ось так, усе врівноважується, все компенсується, тепер їй до віку доведеться побиратися, розплачуючись за брехню і підступ, а я, а я маю щасливу й забезпечену старість і буду насолоджуватися нею, коли Вас, пане Окрю, вже не стане, і єдина шанса для Вас долучитися до грона безсмертних — це повідати світові правду, Ви повинні написати справжню біографію Марлен Дітріх, мою, властиво, біографію, і я Вас запевняю, я Вам гарантую, ми втішатимемося земним життям у порядній компанії аж до Пришестя.

Отакий був мій перший сюжетець, і я гадаю, всім зрозуміло, чому я не можу продовжити ним цю так безвідповідально розпочату історію.

Другий варіант, вигаданий під час нестримного нічного куріння, був іще марґінальнішим. Ішлося б, власне кажучи не про саму Аліцію, а про її львівського сина, який виявися би працівником історичного музею, куди саме завезли б новий безцінний експонат — шаховий автомат Кемпелена. (Знаменита забавка кінця ХVІІІ століття, андроїд-містифікація, механічний ґроссмейстер, що керувався, річ ясна, ґроссмейстером живим, схованим за хитрою системою дзеркал у ящику стола. Автомат цей у різні часи обслуговували різні шахісти, а віденський маестро Альґаєр навіть, кажуть, обіграв самого Наполеона (пересічного, чесно кажучи, гравця), спровокувавши імператора на привселюдний напад люті. Альґаєр Альґаєром, Наполеон Наполеоном, але автомат свого часу користався шаленою популярністю, і турок-манекен, фігура якого імітувала ґроссмейстера за столом, об'їздив усю Європу, тобто, згідно з тогочасними уявленнями — весь світ). Молодший Бобик, володіючи неабиякими менеджерськими здібностями, надумав відреставрувати автомат, вмонтувати в нього комп'ютер із найновішими шаховими програмами, але йому однаково потрібна була людина, яка керувала б кінцівками манекена, тобто брала і переставляла б фігури, тобто так чи сяк хтось мусив би сидіти за системою дзеркал і, дивлячись на монітор, здійснювати мануальне керування автоматом. Для мого героя, який уже давно мріяв потрапити на Захід, — позаяк легально виїхати не вдавалося, а нелегал повинен би мати трохи більше авантюризму, — це був реальний шанс, сховавшись в ящику стола, перетнути всі потрібні кордони й потрапити на землю обітовану.

Далі повинні були б іти різноманітні пригоди впереміш з описами шахових партій, але не на рівні «е-2, е-4», а як передача певних полів напруги, що виникали б у різних ділянках шахової дошки і, відповідно — в ділянках головного мозку мого літературного двійника. Постійно замкнутий у клаустрофобічних шухлядах, постійно маючи перед очима монітор із статистикою виграшних ходів, Окрю потроху б опановував унікальне мистецтво ґроссмейстерства, починав би відчувати шахові партії як різновид онтологічної стратегії і поза тим сповзав би у латентне божевілля. Випущений на волю в одному з лондонських передмість, він уже не зміг би призвичаїтися до нормального життя, не потрафив би ідентифікувати себе як окрему особистість — автомат-манекен зробився б для нього різновидом протезу, без якого функціонувати було неможливо, а далі… далі я не розробляв цієї фабули, надто відгонила вона надмірною вигадливістю й штучним драматизмом.

Що ж до третього сюжету (бо завжди мусять бути три варіанти), то вважаймо, що оце і є третій варіант: не дочекавшись ані Аліції, ані Фредді (до речі, як він затесався сюди з таким педерастичним ім'ям?), я виходжу з будинку й, ігноруючи просторові характеристики Винників, негайно повертаюся додому.

Там чекатиме на мене новий лист, заадресований з такою ж хвацькою недбалістю: « місто Львів, письменникові Окрю Іржону» і датований сьогоднішнім же днем.

Невгамовна пані Бобик писатиме:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Дуже шкодую, що ви недочекалисьтеся мене; бо я мала повідомити вам щось направду важливого.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкає у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Історія Марлен Дітріх, яку ви так легковажно й нашвидкуруч вигадали немає нічого спільного з жечивистістю. Тай ходило мені не про історію, а про пісні, що ви мали би зрозуміти з мого ранішого листа.

Не буду скривати, ви мене дуже розчарували, пане Окрі. Я думала, наші нові письменники мають більшу відповідальність перед нацією і собою. Щож несудилося. Знайдуться запевняю вас достойніші безсмертя.

Без поваги до вас: Аліція Бобик.

P.S. А якшо ти засранцю ще будеш друкувати приватні листи, не змінивши бодай прізвища, то я тобі особисто яйця повідриваю, не дивлячись на свій вік. Maul halten und weiter dienen! Krucifix!»

Трохи ошелешений, я підійду до вікна і ніби в напівсні почую знадвору:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Під'юджуваний почуттям нестерпної провини, я жбурну з балкону всі дрібняки, які знайдуться в кишені, і той же голос чи то знизу, чи зі старого Sharpa заведе:

Vor der Kaserme vor dem grossen Tor stand eine Laterne, und steht sie noch davor so woll'n wir uns da wiedersehn, bei der Laterne woll'n wir stehn wie einst Lili Marlen, wie einst Lili Marlen. Unsre beiden Schatten sahn wie Einer aus dass wir lieb uns hatten, dass sah man gleich daraus und alle Leute soll'n es sehn, wenn wir bei der Laterne stehn wie einst Lili Marlen, wie einst Lili Marlen. Schon rief der Posten: «Sie blasen Zapfenstreich es kann drei Tage kosten! — Kamrad, ich komm ja gleich!» da sagten wir auf wiedersehn wie gerne wollt' ich mit dir gehn mit dir, Lili Marlen, mit dir, Lili Marlen. Deine Schritte kennt sie, deinen zieren Gang alle Abend brennt sie, doch mich vergass sie lang und sollte mir ein Leid geschehn, wer wird bei der Laterne stehn mit dir Lili Marlen? Mit dir, Lili Marien? Aus dem stillen Raume, aus der Erde Grund hebt mich wie in Traume dein verliebter Mund wenn sich die sp"aten Nebel drehn, werd'ich bei der Laterne stehn wie einst Lili Marlen… Wie einst Lili Marlen.

І це триватиме, коханий мій читачу, направду вічно.

Арктичні сни

Він часто бачив сни, яких не розумів, ба більше — не розумів суті більшості речей, які у тих снах виникали. Втім, у цьому не було нічого дивного: все своє життя він провів у глухому закутку Заполяр'я, і реалії т.зв. цивілізованого світу були для нього цілком незнайомі.

Після подібних сновидінь почувався збентеженим і здезорієнтованим, та ні порадитися, ані поділитися своїм неспокоєм було ні з ким, тож він намагався відігнати набридливі візії й повернутися до звичного життя.