Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Одяг на них був не такий. Вірніше, це була суміш різних одягів. У декого з них були такі самі кафтани, але поверх них були ще короткі накидки. Багато піших було з непокритими головами, тоді як усі чисто вершники й ті, що ждали процесію, мали обов’язково шоломи чи башлики.

Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, не підводячи голів, лише іноді злякано оглядаючись, коли хтось з вершників штовхав їх конем чи зброєю.

— Полонені, — тихо сказала Ліда.

Так, це, безумовно, були полонені, кілька сот полонених; десь захоплених воїнами-вершниками і приведених сюди.

Чоловік біля жертовника, що досі стояв з піднесеними руками, помітно цікавився полоненими. На хвилину втративши свій урочистий вигляд, старий навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів. Вождь навіть не повернув до нього голови. Обличчя чоловіка біля жертовника скривилось злою гримасою. Мабуть, щоб сховати її, він нахилився до жертовника, і з нього ще чорнішим стовпом повалив дим.

Знов Артем почув схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Віщун! Скіфський віщун!

Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених в одну юрбу. Полонені боязко щулились. Стріли пролетіли над їх головами, виспівуючи тонким пронизливим свистом загрозливу пісню.

Старий віщун одійшов від жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Старий вождь рвучко повернувся до віщуна. Обличчя його стало суворе. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної хвилини він уже говорив спокійно й владно. Всього кілька слів — проте, їх було досить.

Двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалось, вони вибрали найбільш виснажених і втомлених з цілої юрби. Підштовхувані вершниками, відібрані полонені покірно й байдуже йшли до віщуна.

Вперше старий вождь одверто посміхнувся. І разом з ним посміхнулися його бійці. Віщун стояв біля жертовника й дивився на полонених, що наближалися до нього, його люте обличчя було перекривлене гримасою, губи сіпалися. Ось він глянув у бік старого вождя й одразу знов відвернувся.

«Що воно таке робиться?» — подумав Артем.

Старий вождь вимовив кілька фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, очевидно, розлютував віщуна остаточно. Він ступив крок до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи на себе, жертовник і полонених. Він шалено розмахував руками, показуючи на хмарне, низьке небо, на полонених.

— Він незадоволений, що йому мало дали, — почув Артем шепіт Ліди.

Ось віщун спинився. Залунав твердий голос старого вождя, і всі замовкли. Але вождь сказав усього кілька слів. Обличчя віщуна перекривилося. Він рішуче відповів загрозливим тоном. А тоді, повернувшись назад, віддав комусь наказ.

Троє дужих скіфів з сокирами за поясом і кинджалами в руках вийшли наперед, підкоряючись тому наказу. На їхніх повстяних башликах виблискували мідні бляшки, кинджали вони тримали перед собою, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених. Троє скіфів враз схопили їх і потягли до жертовника, не звертаючи уваги на одчайдушний лемент полоненої жінки й опір чоловіків. Проте хіба мали змогу виснажені, втомлені полонені опиратися дужим, м’язистим скіфам?..

Старий вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Мовчали й бійці. Тільки лементувала полонена жінка та чути було невиразний гомін у юрбі.

— Вони хочуть забити їх! — обурено мовила Ліда.

— Принести, мабуть, у жертву! — додав Артем не менш обурено.

— Тсс! — почули вони з-за дерева, де був Іван Семенович.

Але цього разу Артем не міг коритися наказові. Як? Людей будуть убивати в них перед очима? Ні! Він не може припустити цього. Артем заговорив:

— Іване Семеновичу, це неможливо! Ми мусимо втрутитися!

— Нас усього четверо, Артеме.

— Все одно, ми не маємо права! — Артем стиснув держак кирки.

— Це божевілля, Артеме! Я наказую вам…

Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вирисувалась на фоні рудих стовбурів. Його помітили. Кілька вершників враз поскакали до лісу, вимахуючи списами. Почувся оглушливий свист і вигуки.

Все відбувалося блискавично. Археолог не встиг підвестися, Ліда ще тримала Артема за рукав, як вершники вже оточили товаришів. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опір був марним. Довгі списи були націлені в груди товаришів, сокири загрозливо підвелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони дуже зацікавились виглядом незнайомців. Воїни перемовлялися уривчастими словами. Нарешті, один з них сказав щось тоном наказу. Вершники заїхали назад і стали підштовхувати вчених кінцями списів у спини.

— Обережніше, ви! — розлютовано гукнув Артем.

— Доведеться підкоритися, товариші, — тихо сказав Іван Семенович. — Тепер ми теж полонені. Давайте не сперечатись.

Гострі наконечники списів штовхали їх у спини. Ззаду і з боків були озброєні вершники. Залишалося тільки йти вперед, — до скіфів, до старого вождя, до полонених…

ЧАСТИНА ДРУГА

6. ПОЛОНЕНІ І ВІЩУН

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Що ж, іти, так іти. Не можу сказати, щоб це було весело. Але…

Він підняв руку й поправив тюбетейку.

— Але, здається, більше нічого й не залишається… Зачекайте, що це таке?

Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним з його погляду головним убором Дмитра Борисовича, підчепив гостряком списа тюбетейку й підняв її в повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало лише мить. Діана, ображена такою грубою поведінкою вершника, зробила свої висновки. З загрозливим ричанням бульдог стрибнув уперед. Він блискавкою майнув у повітрі в напрямі першого вершника. Почулося глухе хрумтіння. Бульдог схопив своїми міцними іклами дерев’яний держак списа, на якому висіла тюбетейка археолога, і зламав його, мов соломинку. Тюбетейка впала на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що звився дибки. Та й сам він був переляканий несподіваним нападом.

А бульдог уже відстрибнув назад, трохи присів на задні лапи, вишкірив зуби й приготувався захищати своїх друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі тюбетейку, надів її, бурмочучи:

— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..

— Як би з цього не вийшло неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.

— Навряд. Гляньте на них уважніше. Вони дуже бояться собаки, — озвався Артем.

Справді, вершники боязко поглядали на собаку. Той з них, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний спис. Він озирнувся на собаку і від’їхав убік, повторюючи одне слово: