Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Не знаю, — сухо відрізав археолог. — Можу лише сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб якнайбільше встигнути тут побачити!..

Велика, округла й висока конусоподібна кімната — ось який був усередині намет скіфського вождя. Світло проходило в намет крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох скринях, оббитих бронзовими бляхами й широкими шпугами.

Вождь сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого бронзового шолома він не здавався вже таким суворим, як раніше. А може — суворість його зникла ще й тому, що тепер він посміхався, його жести були легкі й позбавлені тієї урочистості, яка була притаманна йому, коли він сидів на коні. Біля вождя стояв молодий скіф. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Артем цілком поділяв симпатії вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне його обличчя з маленькими темними вусами й борідкою, ясні відверті очі і високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть глянув на Ліду — як ставиться вона до цього нового знайомця. Але Ліда була зайнята.

Побачивши на жердині, яка стояла серед намету і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку, Ліда перша зрозуміла призначення цієї речі. Вона заміняла скіфам дзеркало. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла волосся.

— Та гарна, гарна й так, — усміхнувся Артем.

Ліда зашарілася й швидко опустила руки, але старий вождь помітив і собі, як милувалася вона перед бронзовою пластинкою. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Ліда остаточно зніяковіла й відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само посміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома давалася взнаки.

— Добре. Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно, — сказав Іван Семенович. — Дмитре Борисовичу, може, ви спробували б вашою грецькою мовою?

— Та я майже забув її…

— Спробуйте. Це нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович погодився. Насилу підшукуючи слова, він повільно вимовив фразу. Старий вождь і молодий скіф були страшно вражені. Вони прислухалися. Археолог повторив свою фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув Артем.

Молодий скіф уже відповів археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова зав’язалась. Не дуже легко, з великими паузами, коли замість слів доводилось говорити жестами, але все-таки розмова. Через кілька хвилин археолог, витираючи рясний піт з лоба, доповів товаришам:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Варкан. Вони обидва нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена в чужій мові, обидва скіфи по черзі кивнули головами. Потім вождь хлопнув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких чаш. Вождь урочисто вказав на чашу, запрошуючи гостей.

— Просить пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що там таке?

В чаші було вино, солодкувате й густе, міцне й запашне. Дмитро Борисович пив по краплині, намагаючись встановити його походження. Нарешті, він сказав:

— Безумовно, це не виноградне вино.

— А хто у цьому сумнівається, — відгукнувся Артем. — Коли ж виноградне вино бувало такого білуватого кольору?

— Артеме, не заважайте. Я думаю, що це та сама оксюгала, про яку є згадки в стародавніх істориків. Оксюгала — своєрідно оброблений і підсолоджений кумис.

— Чому кумис? — здивувалася Ліда.

— Цілком ясно. Такі племена, як оце, що належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили ці табуни. Скіфи-кочівники їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — такий сир. І з молока ж таки готували свої напої — наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз.

— Що ж, мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не надто п’янюча вона!..

Зовні почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф, Варкан, швидко вийшов з намету. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві Сколотові. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів, його обличчя було серйозне й нахмурене.

— Варкан каже, що віщун там щось мудрує. Знов виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.

Науковці обмінялись поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного! Варкан надів свій шкіряний шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід, похитав головою:

— Цікаво й мені взнати, в чому річ.

І з цими словами Артем вислизнув з намету слідом за Варканом — раніше, ніж хтось устиг його спинити.

7. В КОЛІ СПИСІВ

Варкан скочив на коня, що стояв біля намету, і разом з кількома іншими скіфами поскакав. Артем подумав:

«Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне! Інакше Варкан не поспішав би так. Проте що ж мені робити?..»

Рішення прийшло зразу. Треба збагнути самому, що мудрує старий віщун. Варкан поскакав у тому напрямі, звідки вони прийшли. Це Артем пам’ятав.

«Значить, підемо й собі. Звісно, на коні воно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали…»

З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона посувалася низько-низько, повільно облягаючи й без того низький небосхил. Це від неї спадали на землю темні сутінки, бо хмара закривала собою все небо. Жовтувато-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув фіолетуватого відтінку. Все здавалося дивним і неприродним у цьому загадковому світі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркіт. Гроза?.. Грім?..

Артем прискорив ходу. Що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосувалося їх? Перед очима Артема поставало люте обличчя, пронизливі гострі очі віщуна. Огидне обличчя жорстокої людини, яка не задумається ані на хвилину перед тим, як убити!

— Чи не це воно? — сказав стиха Артем і спинився.

За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гомін. Попереду юрби крутилося кілька вершників, натягуючи поводи коней, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і посувався вперед. Ось коні звилися дибки. Один з вершників ледве утримався на коні, так несподівано й раптово звився його кінь.