«Аристократ» із Вапнярки

РОЗДІЛ XV,

в якому розповідається про повернення «блудного сина» напередодні двох великих подій, про зраду Мацести Єлізарівни, зустріч з міністром, нездійсненну мрію Карла Івановича, показово-зразкову сім'ю, літню шапочку Ховрашкевича, світлові ефекти, тости і новішу теорію

Захопившись сімейством Чудловських, Євою Гранат, Адамом і Сідалковським, ми зовсім забули про іншу родину — Бубонів: Карла Івановича і Мацесту Єлізарівну. Точніше, Мацесту Єлізарівну і Карла Івановича, бо у сім'ї Бубонів тільки за віком Карло Іванович був старшим.

Бубон залишив фіндіпошівський диван і повернувся додому саме в той день, коли в його саду розцвіли півонії і айстри, а над дахом будинку знову захурчав флюгер, повертаючись у той бік, куди повівав вітер.

— У природі нічого не буває без взаємозв'язку, — постійно твердив великий теоретик-сімейнолог «Фіндіпошу» Михайло Ховрашкевич.

І, треба сказати, він мав рацію: того дня теж не обійшлося без цього. Бубон повернувся у рідний дім саме тоді, коли «Фіндіпош» стояв на порозі великої події — наближався ювілей установи, а в Мацести Єлізарівни Бубонової, як величала вона себе, день народження. Коли в Мацести Єлізарівни день її появи на світ не викликав жодного сумніву і вона знала не лише місяць, число, а й навіть годину свого народження (рік, як і слід було чекати, не уточнювався), то «Фіндіпош» стояв перед складнішою, за висловом Ховрашкевича, дилемою, а саме: з якого року починати родовід «Фіндіпошу»? Якщо з дня заснування артілі, що починала шити шапки, то виходило 40 років, якщо з дня утворення «Учкопопошу», який уже не шив шапок, а тільки учив, як їх шити, то — 25 років.

Коли жінки люблять, щоб їм було значно менше років, ніж є насправді, то установа навпаки — для солідності намагається мати їх якнайбільше. Бо якщо солідна жінка із задоволенням поміняла б свою солідність за молодість, то установа залюбки віддала б свою молодість за солідність. Мацеста Єлізарівна перебувала якраз у тому віці, коли роки вже не уточнюють і при першій же нагоді без жалю скидають їх добрий десяток, а згодом, відвідуючи пенсійний відділ соцзабезу, намагаються повернути їх назад за допомогою свідків. «Фіндіпош» навпаки — «набирав» роки, а тому зупинився на першій даті — сорокаріччі.

Але ми, здається, знову випустили з поля зору славне сімейство Бубонів та їх дім, в якому, як і раніше, панувала тиша і злагода.

Карло Іванович походжав по саду з виглядом садівника, що повернувся у свій райський куточок після довгих блукань і мандрів. Сонце пекло нестерпно, тож нічого не залишалося, як забратися у величезний двомісний гамак, що висів між високою (і єдиною) сосною в саду Бубона та п'ятнадцятирічним каштаном, посадженим у день народження Музи Бубонової, і трохи відпочити.

— Карлушо, — так Мацеста Єлізарівна зверталася до Карла Івановича у хвилини й дні, коли він приносив прогресивку і преміальні, або тоді, коли вона мала намір розповісти йому щось таке інтимне-інтимне, що могло й не сподобатися чоловікові. — Карлушо, бери, любий, стілець і залазь до мене. Трохи відпочинемо, поки гості прийдуть. А то я зранку вже так набігалася.

Карло Іванович брав табуретку, вкриту опалим листом і гусеницями, підносив її до гамака і обережно, балансуючи в повітрі, ставав на неї. Ніжки табуретки глибоко входили в м'яку і теплу землю, а Карло Іванович, нагинаючись, несподівано увалювався, наче лантух з картоплею, в гамак, загрожуючи обірвати шовково-капронові поворозки.

— Карлушо, — удавано гнівалася Мацеста Єлізарівна. — Ти так мене роздавиш.

Карло Іванович у відповідь тільки задоволено посміхався. Деякий час, легенько погойдуючись у двомісному гамаку на одній великій, як перина, подушці, вони дивилися у високе голубе небо з білими, немов розпушена вата, хмаринками і прислухалися до листочків, що ледь чутно перешіптувалися між собою. Кожний з них про щось мріяв і думав про своє.

— Карлушо, — після певного мовчання порушила садову ідилію Мацеста Єлізарівна, яка давно збиралася щось сказати Карлу Івановичу, та все ніби не наважувалася, — А скажи мені, мій любий, що б ти вчинив, якби я раптом тебе зрадила? — Вона повернулася на бік і пильно глянула в замріяні Бубонові очі.

— Я цього б не переніс, — чесно признався Карло Іванович.

— А що б ти зробив?

Карло Іванович задумався. Спочатку він хотів сказати, що втопився б, але — оскільки дуже боявся холодної води і купатися в річці — мовив:

— Я, мабуть, повісився б. Це, кажуть, найсолодша смерть.

— Так ти б ще роздумував?

— Чому? — образився Бубон.

— А для чого ж ти кажеш «мабуть»? Скажи просто: «Я б повісився».

— Я б повісився, — повторив Карло Іванович.

— А коли б я спокусила… міністра? — Мацеста Єлізарівна примружила очі і ще пильніше подивилася на Карла Івановича.

Карло Іванович не примружував очей, він теж повернувся на бік і глянув на Мацесту Єлізарівну. Вираз її обличчя був цілком серйозний, і все говорило за те, що вона на це пішла б, якби раптом того забажав міністр.

— Міністра? — ніби щось зважуючи, повільно перепитав він. — А чого це тобі раптом спало на думку?

— Ти не повіриш, але сьогодні, коли я йшла відбирати свою сукню в ательє, дивлюсь, мені дорогу переходить… Хто б ти думав?

— Міністр фінансів! — випалив Карло Іванович і підвівся на лікті.

— Уяви собі! Він був без машини. Йшов пішки. Майже в такому ж костюмі, як у тебе в шафі. Я на нього глянула, а він на мене. Ну, зовсім просто. Ну, так ніби він не міністр фінансів, а бухгалтер «Фіндіпошу». Я йому вдячно посміхнулася, а він мені. А тоді я не стрималася, кивнула йому головою, ніби кажучи: «Доброго дня!»

— А він що? — Бубон відчув, що у нього під лопатками щось заворушилося, але що саме — він не знав, та й не хотів у ці хвилини знати.

— А він… Знаєш, Карлушо, він зовсім просто, ну, як ми з тобою, каже: «Доброго дня!» Ще раз посміхнувся і зайшов в аптеку.

— Без машини? — уточнив Бубон.

— Без машини, — відповіла Мацеста Єлізарівна.

— І без охорони? — поцікавився Бубон.

— І без охорони.

— А що ж ти?

— А що ж я? Давай, думаю, постою. А може, то й не міністр — раз без машини. Стою, стою, коли це підходить…

— Міністр? — вихопилося у Карла Івановича.

— Ні, міліціонер.

— І що?

— Козирнув і запитав: «Ви на когось чекаєте?»

— А ти йому що?

— А я й кажу: «Чекаю». А сама аж киплю. А тоді: «Міністра чекаю».

— А що він?

— Тільки козирнув і промовив лагідним тоном: «Пробачте». А в цей час виходить міністр. Знову мені посміхнувся, деяку мить постояв і пішов собі пішки далі.

— У чорний лімузин не сідав? — перепитав Бубон.

— Не сідав.

Бубон задумався.