«Аристократ» із Вапнярки

— Киньте ви мені насвистувати марші Шопена…

Сідалковський не відповів. Чи то не хотів заперечувати Стратонові Стратоновичу, чи просто не встиг поперед Ховрашкевича.

— То, я пробачаюсь, Стратоне Стратоновичу, — настроюючи струни, почав Михайло Танасович, — але дозвольте з вами не погодитися. Негарне обличчя — то ще нічого не значить. Людина з негарним обличчям може бути кращою, ніж та, що… — і багатозначно подивився на Сідалковського.

— Та хіба я кажу про обличчя? — розгнівався раптом Ковбик. — Я кажу про вираз його, про якісь окремі деталі: тонкі губи, хижий погляд чи відвислу щелепу… От про що я кажу! Про кабанячі очі, що стримлять, наче з-під стріхи, — кольнув Ховрашкевича, бо не допускав у своїй присутності заперечень навіть з боку улюбленця. Ховрашкевич раптом спалахнув, але Ковбик не дав йому загорітися, негайно переводячи розмову на Сідалковського. Та й Нещадим уже наближався до них. — А чого ото ви, Сідалковський, ніколи не з'їздите до матері? Он Арій Федорович, — кивнув на Нещадима, — доповідає мені, що за вами матуся у селі скучила. Пора б ото і з'їздити…

— У нашому селі для моїх черевиків, Стратоне Стратоновичу, ще не проклали асфальту. — Євграф спробував звести все до жарту.

Та Ковбик так просто свою жертву не відпускав.

— Кого ви з себе корчите, Сідалковський? Інтелігента? А ви знаєте, що справжні інтелігенти народжуються тільки у третьому поколінні?

— Справжні народжуються в першому, чи не так, Масик? — Сідалковський звернувся до Панчішки.

Панчішка знизав плечима. Йому не хотілося заперечувати обом.

— Масик вчився в школі для обдарованих, — кинув Ковбик. — Вам, Сідалковський, нічого рівнятися до Масика. Як ви на це, Карле Івановичу?

Карло Іванович, що переносив з Ховрашкевичем стіл, лагідно посміхнувся.

— Правильно я кажу? — Стратон Стратонович у хвилини сервіровки стола завжди мав чудовий, навіть піднесений настрій.

— Ви завжди кажете правильно, Стратоне Стратоновичу, посміхнувся у відповідь Бубон такою чарівною посмішкою, що від неї, здавалося, хвіртка сама відчинилася — і на доріжці з'явилася Маргарита Ізотівна.

— Мабуть, можна й починати, — підійшла до гурту Мацеста Єлізарівна.

— А чого ж! — відповів Стратон Стратонович. — Гості всі? Чи ви ще на когось чекаєте?

— Та тільки ваших: Баронецького і Грака…

— Семеро двох не ждуть, — Ковбик підтягнув штани і заховав мундштук: це означало, що можна приступати до роботи.

— Тоді, товариші, прошу до столу! — подала найприємнішу, на думку Стратона Стратоновича, команду господиня дому і садиби з садом, що його посадив ще батько Бубона.

Після першої чарки настала та благословенна тиша, коли людям з підвищеною чутливістю стає ніяково і вони починають говорити дурниці або вносити пропозиції. Першим не стримався Ковбик. Очевидно, його службова совість не давала йому спокою:

— Ви що, прийшли сюди наїдатися чи пити? — напівжартома запитав він.

— То Стратон Стратонович правильно каже. Я теж так кажу, — підтримав свого директора Ховрашкевич, хоч був, здавалося, то дуже неуважним, то зосередженим.

Усі розуміли: у Ховрашкевича народжується нова теорія, не знали тільки яка. А саме в ці хвилини, дивлячись на чепчик Маргарити Ізотівни, Ховрашкевич винайшов (поки що теоретично) літню вечірню шапку для жінок. Вона відрізнялася від усіх інших тим, що скидалася на сідло від велосипеда. Тобто мала верх з дірочками, щоб у найспекотнішу пору року чи задушливий вечір тім'я клієнта дихало. Це повинно було зберігати волосся, сприяти його буйному росту. Пізно увечері, особливо в темних вуличках чи закутках, такі шапки, за задумом Ховрашкевича, мали освітлюватися знизу. Мікропрожектори на напівпровідниках вмонтовувалися в хутряні комірці чи синтетику і повинні були працювати на мікробатарейках типу «Сатурн» чи «Марс».

Ховрашкевич сидів блідий, як фантаст у хвилини найбільшого натхнення. Його блідість налякала господиню.

— Вам погано? — запитала Мацеста Єлізарівна.

— Ні, ні, не заважайте, будь ласка, — піднявши вгору два пальці, попрохав Михайло Танасович.

— Архімед думають. Це краще, ніж Ціцерон говорять, — іронічно пояснив Мацесті Єлізарівні Стратон Стратонович.

Сідалковський підвівся.

— А ви ото куди? — зупинив його Стратон Стратонович.

— Мені час. Через хвилин десять за мною машина прийде. У мене ділове побачення.

— Ну, коли за вами машини приходять, тоді звичайно, — не стримався Ковбик, щоб не пустити шпильку.

Сідалковський елегантно розкланявся, сердечно подякував Бубонам і вийшов.

— Так що нехай вони виздихають, як кажуть у народі, — підняв нову чарку Ковбик.

— Хто вони? — обережно поцікавилася Мацеста Єлізарівна.

— Вороги наші, — пояснив Ковбик. — Цей тост не розжовується. Кожний п'є до дна і думає про свого ворога.

— Цікавий тост, — похвалила Маргарита Ізотівна і навіть трішки розцвіла.

— То, я вам скажу, в грузинів цікаві тости, — забувши про світлові ефекти на капелюшках дам, втрутився Ховрашкевич, на обличчі якого блідість почала чергуватися з першими червоними плямами. — То, я вам скажу, ми завжди так: то щоб у сусіда корова здохла чи, приміром, десь фурункул сів. До речі, у народі не кажуть фурункул. То ми, науковці, кажемо фурункул, або по-латині фіріатус. Що в перекладі на нашу мову означає — жахливий.

— Давайте вип'ємо, бо це вже буде до ранку розпатякувати…

— Нічого, — підтримала Ховрашкевича Мацеста Єлізарівна. — Це справді цікаво.

І вона мала рацію, бо хто вперше зустрічався з Михайлом Танасовичем, той і справді заслуховувався. Але досить побути з ним в одній компанії двічі чи тричі підряд, щоб більше не витримувати його. Бо Ховрашкевич нагадував стару грамофонну пластинку, котру крутять щодня, оскільки в квартирі немає іншої.

— Так-от я й кажу. У нас так, щоб тобі на м'якому місці фурункул сів чи щоб у тебе корова здохла. А в грузинів чи японців — по-іншому. Все це робиться культурно, ввічливо. Наприклад, приходять там до Гоги чи Кахі гості. От як ми. Кахі, приміром, сердитий на Гогу. Кахі, Гоча, Гога — то грузинські імена. Так от, Кахі Гочі каже: «Я тобі, кацо, бажаю не дім мати, а палац. І щоб у тому палаці було не три кімнати, а вісім. І щоб у кожній кімнаті стояв телефон. І щоб кожної хвилини ти з того телефону, кацо, дзвонив: то нуль-один, то нуль-два, то нуль-три. Так вип'ємо, дорогий Карле Івановичу, щоб у вас, нарешті, був телефон, але щоб ви ніколи не дзвонили нуль-один, нуль-два, нуль-три!»

За столом бурхливо зааплодували. Так бурхливо, що навіть Муза і Дем'ян, яким заборонялося бути серед дорослих, повискакували на ґанок.

Михайло Танасович поступово став душею вечора, і навіть Ковбик був задоволений, бо, добре підпивши, Ховрашкевич міг вписуватися в будь-яку компанію, чого не скажеш про нього у тверезому стані. Мовчазний і скромний у незнайомому товаристві, після перших двох чарок він раптом перевтілювався, і вже на той вечір усі замовкали, бо говорив тільки Ховрашкевич. Говорив, витанцьовував і, зрозуміло, грав на гітарі. Ховрашкевич вмів усе, як і знав, за його власним підрахунком, усі пісні. Він брав гітару, завмирав на мить у позі Миколи Сліченка й починав пісню Євгена Гребінки «Очі чорні».