«Аристократ» із Вапнярки

— Роздягав.

— Не брешіть! Це вам хоч і йде, але ви ж на це не здатні…

— Чесне слово, роздягав!

— І чим це скінчилося? Тільки чесно.

— Дістав по пиці.

— От бачите… Тут диплома з відзнакою мало. Таким, як ви, Грак, і золото не допоможе. Ви не зумієте обміняти його на натуру. До речі, золото у нас не в моді… Отож краще будьте самі собою…

— А ти?

— Що я? — не зрозумів Сідалковський.

— А чому ти не можеш бути самим собою? Ти ж теж не той, за кого себе видаєш. Це ж видно, усім видно, Сідалковський… Штучно все це, награно, — Грак занурився в землю.

Сідалковський замислився. Він уже не міг повернутися до свого попереднього життя, як і до самого себе. Та чи й було воно в нього колись, оте попереднє життя. Йому імпонувало нове: респектабельне, як гадав він, елегантне, аристократичне. Він не міг тепер стати тим, ким був. Не міг і не хотів. У ньому давно співіснувало двоє: Сідалковський № 1 і Сідалковський № 2. Саме Сідалковським № 2 його і знали. І раптом — штучність. Навіть Грак помітив цю награність. Євграф згадав слова Славатія Мурченка: «Видно одразу, що ти периферія». «Тільки в третьому поколінні народжуються інтелігенти», — казав йому Ковбик. «Ніколи не сказала б, що ви з села», — запевняла Карапет. І раптом Грак: «У тебе все награно, штучно, фальшиво. Ти корчиш із себе аристократа, але тобі це не вдається». А от Філарет Карлович казав, заспокоював себе Сідалковський: «Одразу видно, що ви з благородної сім'ї». А в селі: «Гляньте, якого міського корчить із себе Сідалчишин син… Тьху, аж противно!..»

І вся тут оцінка. Сідалковський (мабуть, це був Сідалковський-перший) несподівано відчув, що кров ударила йому в скроні і залила лице. Те й те виглядало смішним і карикатурним. А ніщо так не лякає людей, як усвідомлення у собі смішного, і карикатурного. Бо й справді, у місті його, незважаючи на наймоднішу столичну маску, вважали за провінціала, а на периферії уже не вважали за свого, бо він ним таки й не був. Тепер він нагадував людину, котра раз наважилася стрибнути з парашутом і мріяла досягти землі, але повисла на вершечку дерев і вже не могла без чиєїсь допомоги досягти ні неба, ні землі.

Грак несподівано знову з'явився на поверхні і сказав:

— Знайшов, дай лом…

Сідалковський, здається, вперше відчув, де в нього б'ється серце. Грак так само раптово щез під землею, як і з'явився. До Сідалковського долинали сильні, але трохи приглушені удари об щось тверде й металеве.

— Чорті й що, — лайнувся про себе Сідалковський і, ставши на коліна, заглянув у отвір.

Раптом йому по обличчю щось ударило і відкинуло з силою геть. Сідалковський упав і, здається, вперше у своєму житті знепритомнів…

РОЗДІЛ XVIII,

в якому розповідається про прихід Ховрашкевича, міліцію, переляк Ковбика, його благородство, несподіване спільне засідання адміністрації та місцевкому і різкий поворот на сто вісімдесят з гаком градусів

Стратон Стратонович найбільше боявся понеділка. Хоч ювілей у Карла Івановича Бубона минув, як казав Ковбик, «без винаходів і ускладнень», та все одно щось тривожне гнітило його душу.

— Від своїх — (так Ковбик називав фіндіпошівців) — можна чекати найнесподіванішого, — постійно повторював він, боячись заплямувати свою службову совість.

Навіть Ховрашкевич, до котрого під час будь-яких урочистостей (а особливо ювілеїв) приходять найгеніальніші задуми та ідеї, що згодом обходяться лабораторії «Фіндіпошу» різким зниженням рівня спирту у бутлях, цього разу, як не дивно, про свій геніальний винахід забув. Дамські шапочки з світловими ефектами за допомогою кишенькових батарейок погасли у своєму зародку. Може, це трапилося тому, що тут почалася фізика, а компанія «оволодій суміжною професією» уже пройшла повз «Фіндіпош», як весняна гроза, а можливо, Михайло Танасович відчув у собі те, що й Ковбик: щось тривожне й незрозуміле. Це їх обох пригнічувало, а Стратона Стратоновича, за його власним висловом, з самого ранку навіть канудило.

Він, ніби перед черговою реорганізацією, боязко сідав у своє крісло, потім тривожно підводився і давив непокірний паркет типу «самонадувна подушка» то в одному, то в іншому місці. Ковбик ходив по кабінету, всією вагою навалювався на новоутворені паркетні пухлини і з хряскотом вдавлював їх на свої місця, але вони, як на лихо, вистрілювали знову то під столом, то під сейфом, розмальованим Чигиренком-Рєпнінським під морений дуб.

Стратон Стратонович виглянув у приймальню. Маргарита Ізотівна нагадувала в цю мить Цезаря, бо водночас робила три роботи: читала книгу, стрекотіла на машинці і ляпала, як казав Ковбик, язиком. Зося сиділа збоку. На її довгих колінах лежала ліниво розкрита книжка, з якої вона, здається, знала кожний рядок напам'ять.

— Белетристика? У робочий час? Ну й роботка у вас! Де б собі таку роботу знайти? — кидав свою улюблену фразу Стратон Стратонович і робив вигляд, що сердиться. — Зосю, покличте до мене Ховрашкевича, — мовив він і, зустрівшись з поглядом Маргарити Ізотівни, нехотя додав: — Будь ласка.

Ховрашкевич зайшов блідий, як імпортне білило вищого гатунку.

— Ніч минула без сну і без радощів, — вгадав Ковбик, дивлячись на нього.

— Кликали, Стратоне Стратоновичу? — замість відповіді запитав Ховрашкевич, якому теж, очевидно, було не до жартів. Навіть сумних.

Ковбик мовчки показав на стілець і, підійшовши до вікна, приклав руку до грудей.

— Чи й вас ото так канудить, Михалку, як мене, чи ні?

Ховрашкевич ці слова розцінив по-своєму:

— Канудить, але не від того, що ви думаєте.

— А про що я повинен думати? — різко обернувся Стратон Стратонович.

— А ви що, не знаєте, що вчора трапилося у Бубонів?!

Стратон Стратонович зупинився і на мить завмер.

— Як завжди, щось накоїли? Що дерболизнули більше, ніж слід було, я й по вас бачу.

— За мною і Панчішкою приїжджала міліція, — спокійно промовив Ховрашкевич.

— Яка міліція? Чого? — Стратон Стратонович втягнув голову в плечі. — Я так і думав! Ви ж не можете без пригод. Що трапилося? Тільки конкретно й коротко…

— То я вам розповім з самого початку…

— Конкретно і коротко, — перебив його Ковбик.

— Хтось зателефонував у медвитверезник і повідомив, що у будинку Бубона п'яні вчинили бійку…

— А що ж учинили ви?

— Нічого. Ми просто сиділи з Масиком і сперечалися…

— За допомогою кулаків?

— За допомогою аргументів…

— Чуло моє серце, що ці пиятики колись-таки закінчаться витверезником…

— Але мене, як бачите, не забрали.

— А Масика?

— І Масика теж. Міліція вибачилася і поїхала геть…

Стратон Стратонович задумався.

— Може, помилилися адресою? — перепитав по паузі.

— Ні, старшина сказав, що трохи приглушений чоловічий голос повідомив: «У будинку Бубонів спочатку пили, а тепер б'ються», а потім назвав точну адресу.