Атлантида

— А це що таке? — вигукнув я.

Негр гучно зареготав. Не промовивши ні слова, він підхопив мене, наче пір’їнку, й витяг з моєї духмяної ванни, вода в якій стала такого кольору, що краще не згадувати.

Я вмить опинився на похилому мармуровому столику.

Негр заходився масажувати мене з надзвичайною силою.

— Гей, спокійніше, тварюко!

Мій масажист нічого не відповів, але зареготав і почав розтирати мене ще дужче.

— Ти звідки? З Канема? З Борка? Як на таргійця, ти надто багато регочеш.

Він не озивався. Цей негр був такий само мовчазний, як і веселий.

«Зрештою, — сказав я собі, — мені наплювати. Адже становище безвихідне. Такий, як є, він симпатичніший за Ле Межа з його набридливою вченістю. Але, бачить Бог, якою знахідкою був би він для гаммаму [34] , що на вулиці Матюрен!»

— Сигарету, сіді?

Не чекаючи відповіді, негр вклав мені в губи сигарету, дав прикурити і знову почав мене масажувати на всі лади.

«Він не красномовний, але послужливий», — подумав я. І пустив йому клуб диму просто в обличчя.

34

Лазня (араб.).

Цей жарт припав йому дуже до смаку. Він одразу ж виявив своє задоволення, нагороджуючи мене лункими ляпанцями. Розтерши мене належним чином, він узяв з туалетного столика маленьку баночку й почав змащувати все тіло рожевим кремом. Утому як рукою зняло з моїх омолоджених м’язів.

Пролунав удар молотка по мідному дзвінку. Мій масажист зник. До кімнати увійшла стара, хирлява негритянка у лахмітті кричущих кольорів. Вона була балакуча, наче сорока, але я спочатку не зрозумів нічого в нескінченному потоці слів, які вона нанизувала, мов чотки; а тим часом, заволодівши моїми руками, потім ногами, завзято, з гримасами полірувала нігті.

Знову вдарив дзвінок. Стара поступилася місцем іншому негрові, статечному, зодягненому в усе біле, у вовняній в’язаній ярмулці на довгастому черепі. Це був перукар, рука якого виявилася напрочуд вправною. Він, визнаю це, належним чином підстриг моє волосся, потім, не питаючи, якої довжини я волів лишити бороду, поголив її цілком.

Я з задоволенням розглядав своє омолоджене обличчя.

«Антінея, мабуть, полюбляє американський стиль, — подумав я. — Яка образа пам’яті її шановного діда Нептуна!»

Тієї ж миті увійшов веселий негр і поклав на диван пакунок. Перукар зник. Я був здивований, побачивши, що в пакунку, старанно розгорненому моїм новим камердинером, був білий фланелевий костюм, цілком схожий на ті, які французькі офіцери носять влітку в Алжірі.

Широкі м’які штани, здавалося, були пошиті якраз на мене. Кітель був бездоганний і, що мене особливо вразило, мав два золотих галуни, відзнаки мого рангу, з двома петлицями обабіч рукавів. За взуття правили високі пантофлі з червоного саф’яну, обшиті золотим сутажем. Шовкова білизна, здавалося, щойно прибула з рю де ла Пе [35] .

35

Вулиця в Парижі, де розташовано найшикарніші магазини.

— Обід був розкішний, — пробурмотів я, задоволено розглядаючи себе в дзеркалі. — Житло впорядковано чудово. Так, але лишається інше.

Я не міг стримати легкого дрожу, вперше згадавши залу з червоного мармуру.

Тієї ж миті годинник пробив пів на п’яту.

У двері легенько постукали. На порозі стояв білий таргієць, котрий привів мене сюди.

Наблизившись, він торкнувся мого плеча й подав знак.

Я знову пішов за ним.

Ми йшли довгими коридорами… Я був схвильований, але після теплої ванни почував себе досить розкуто. І, крім того, все більше, значно більше, ніж я бажав зізнатися собі у цьому, я відчував, як зростає моя надмірна цікавість. Якби з цієї хвилини мені запропонували повернутися на шлях до Білої Долини, до Шіх-Салаху, не знаю, чи погодився б? Певно, ні.

Я намагався пробудити в собі почуття сорому за цю цікавість. Подумав про Майєфе: «Він теж ішов цим коридором, яким іду зараз я. І тепер він там, у червоній мармуровій залі…»

Я не встиг повести далі свої ремінісценції. Раптом щось вдарило мене й жбурнуло додолу. В коридорі було темно, і я нічого не бачив. Почув лише глузливе гарчання.

Білий таргієць відступив і притулився спиною до стіни.

— Так, — пробурмотів я, підводячись, — ось і починається чортовиння.

Ми йшли далі. Незабаром у коридорі замріло інше світло, не те, що кидали світильники.

Ми підійшли до високих бронзових дверей, різьблених ажурним химерним мереживом. Пролунав срібний дзвін, і стулки дверей розчинилися. Таргієць лишився в коридорі й зачинив їх за мною.

До зали я ввійшов сам, машинально зробивши кілька кроків. Потім зупинився, застиг на місці й затулив руками очі. Мене засліпила блакить.

За довгі години перебування у присмерку я відзвичаївся від яскравого денного світла. Воно линуло потоками звідусіль, з усіх кінців величезної зали, яка була розташована у внутрішній частині гори, порізаної коридорами й галереями більше, ніж єгипетська піраміда. Перебуваючи на одному рівні з садом, котрий я бачив уранці з балкона бібліотеки, зала здавалася його продовженням. Перехід не відчувався, бо під високими пальмами тут було розкидано килими, а птахи літали у лісі колон.

Контрастувала сутінню та частина зали, куди не досягало проміння сонця, що, ховаючись за горою, забарвлювало рожевим кольором піщані алеї і криваво-червоним — священних фламінго, які стояли на одній нозі на березі невеликого темно-сапфірового озера.

Раптом я вдруге покотився на землю. Щось важке впало мені на плечі. Я відчув теплий шовковистий дотик до шиї і гаряче дихання на потилиці. Тієї ж миті знов розгляглося глузливе гарчання, яке так налякало мене в коридорі.

Одним ривком я звільнився від тягаря і наніс навмання солідний удар в бік нападника. Знову почулося гарчання, але тепер пронизане болем і злістю.

Ніби луною відгукнувся веселий вибух сміху. Розлютований, я підвівся, шукаючи очима нахабу, щоб розквитатися з ним. І раптом мій погляд зупинився…

Переді мною була Антінея.

У найтемнішій частині зали під своєрідним склепінням, штучно освітленим бузковим світлом, що линуло з вітражів, на купі різноколірних подушок і білих найвишуканіших персидських килимів спочивали чотири жінки. Три з них, як я визначив, були туарезькі жінки, надзвичайно вродливі і гарно збудовані, у чудових білих шовкових шатах, обшитих золотом. Четверта, темношкіра, майже негритянка, була наймолодшою з них; червоний шовк її вбрання підкреслював темний колір обличчя, плечей, голих ніг. Усі четверо лежали навколо підвищення з білих килимів, вкритого величезною лев’ячою шкурою, на яку спиралася Антінея.

Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?

У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній…

О трепетливе людське серце, якщо й може тебе щось зворушити,