Багряні жнива Української революції

Хоткевич «усе вимагав від мене, — згадував отаман, — щоб я ставав перед ним «по всєм правілам». Але я йому заявив, що я йому не підлягаю і цього робити не збираюся. Генерал Хоткевич сказав, що мене арештує».

І, справді, отамана, який не визнавав над собою влади російських генералів, арештували. Повстанці хотіли вжити зброю, але Чорна Хмара заспокоїв їх — бо повірив «чєстному слову русскаґо ґєнєрала», що його відпустять, як тільки корабель із його козаками буде готовий до відправлення.

Отамана відправили до табору лінійця Саломахіна, а той скерував його далі — на гору, обтягнуту дротом, яку охороняла варта. Тим часом пароплав знявся з якоря і відплив.

Так скінчилося отаманування Чорної Хмари. І знову він став Антоном Гребенником, до того ж ще й арештантом.

В імпровізованому концтаборі довелося провести 15 діб. «Не годували, спав на зимовому камінні, а ще до того, — додавав він, — вартові старшини казали, що я піду під суд». Нарешті один старшина запропонував Гребеннику написати українською мовою рапорт на ім’я французького генерала Перре. І невдовзі в’язня, вже хворого на пневмонію, було звільнено.

Старший ад’ютант Онуфріїв, який доброзичливо ставився до українців, дав Гребеннику перепустку і посадив на корабель, що плив до Сербії, в Бухту-Катарську.

Врешті Гребенник потрапив до Белграда, де виклопотав «од Врангеля» документ, з яким виїхав до Будапешта. А звідти за сприяння полковника Володимира Сікевича він виїхав до Польщі…

На цьому одіссея запорозького козака не закінчилася: як видно, душа його спокою не шукала. Він зголосився до Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував рейд у поневолену більшовиками Україну. І невтомний запорожець погоджується взяти участь у новій, смертельно ризикованій епопеї.

Як виглядає, спочатку Антон Гребенник був у партизанському відділі отамана Семена Хмари-Харченка, «добре зорганізованому й із добірних людей», і вже 10 жовтня 1921 року перейшов кордон. «У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтелігенти з округи, більшість шибайголови…»

Після цілонічного переходу зупинилися на хуторі коло Деражні. День просиділи впроголодь — їли лише варені опеньки, а надвечір прибув із-за кордону зв’язковий. Він привіз наказ сотнику Хмарі-Харченку повертатися до постою Головного повстанчого штабу за новими розпорядженнями. Разом із десятьма кіннотниками Семен Хмара рушив назад до Збруча. Був у цьому гурті і Антон Гребенник. У ніч на 13 жовтня кордон було подолано.

Тим часом до кордону під виглядом робітничих бригад із таборів для інтернованих стягалися козаки і старшини Армії УНР. Як правило, вони не мали доброго одягу, більшість була без шинелей, дехто в накинутих на плечах ковдрах, подертих черевиках, а хто й босий. Але ненависть до москалів за їхні насильства над рідним краєм так палахкотіла в їхніх серцях, що вони готові були йти до бою навіть роздягнені. Аби тільки зброю дістати.

Антона Гребенника приділили до відділу особливого призначення Михайла Палія-Сидорянського. Шлях повстанців лежав через Проскурівський та Летичівський повіти на Хмільник та Бердичів, а потім через Житомирський та Коростенський повіти до трикутника Малин — Чоповичі — Радомишль, де Палій мав з’єднатися з головною Волинської групою, яку очолював особисто Юрко Тютюнник.

25 жовтня 1921 року з гуртом у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник знову перейшов Збруч…

Як командир кінної чоти, Гребенник взяв участь у багатьох боях, витерпів усі труднощі цього незвичайного рейду, який увійшов в історію Визвольних змагань як Другий зимовий похід. І врешті повернувся неушкоджений назад: пройшовши з боями півтори тисячі верст, 6 грудня разом із побратимами в районі м. Острів та с. Мілятин щасливо перейшов кордон. За час від 26 жовтня група мала численні успішні бої з частинами Красної армії, а саме: проти 8-го кінного полку «Червоного козацтва», 7-го і 57-го кінних полків, 2-ї бригади «Червоного козацтва» та інших частин, зокрема було захоплено в полон і знищено «дві чрезвичайки в повному їх складі».

30 листопада 1923 року Антон Гребенник написав «Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР». Ця доповідна й стала важливим джерелом цієї розповіді.

Яка подальша доля сміливого старшини Армії Української Народної Республіки, я не знаю, напевно, його біографія ширше висвітлена у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка — «Під щитом Марса», перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року. Цю книгу видатний український історик еміграції Лев Шанковський назвав «вершком об’єктивності».

Може, колись я знайду цю рідкісну та об’єктивну книгу… Тоді й допишу історію неспокійного запорозького отамана Чорної Хмари — вірного сина України Антона Гребенника.

85. Адріян Марущенко-Богданівський, воїн та історик

Вичерпна історія Армії Української Народної Республіки не буде написана ніколи. Тому що далеко не всі з тих, кому вдалося пройти неймовірно тяжкий шлях випробувань у її лавах і вижити, написали спогади про ті історичні для нашого народу дні. Тож з особливою повагою ставишся до воїнів, які уславили себе на полях битв, а потім на еміграції, в тому числі й у таборах для інтернованих, пером своїм увічнили подвиг побратимів.

У ряду таких постатей стоїть Адріян Марущенко-Богданівський, герой двох війн — Першої світової, де він здобув сім орденів, і Великої вітчизняної війни українського народу 1917–1920-х років. У лавах українського війська в 23 роки він став підполковником, а за участь у Першому зимовому поході був відзначений найвищою українською військовою відзнакою — орденом Залізного хреста.

Лавровим вінком можна було увінчати його і за внесок в українську історичну науку, адже Адріян Марущенко-Богданівський є автором низки історичних праць, а саме: «Українізація частин в російській армії (1917 р.)», «Занапастили Божий рай», «На світанку (уривок із щоденника ад’ютанта дивізії. 1920 р.)», «Передостанній бій Окремої Кінної Дивізії (1920)». А найголовнішим його твором стали «Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку», опубліковані в п’ятьох збірниках журналу «За Державність» у 1930-х роках. На підставі цієї праці можна вивчати драматичну історію українського війська.

Щоб збагнути трагедію тих, хто став на захист нашої Батьківщини, наведу уривок із цих «Матеріалів…» про страшні дні перебування Армії УНР у «трикутнику смерті» наприкінці 1919 року:

«…Епідемія тифу… зі скаженою швидкістю руйнувала дощенту частини армії. Армія танула як віск і обернулася у велетенський обоз із тифозними… На возах сиділи скорчені в три погибелі постаті, замотані в усяке дрантя-лахміття, боронячись від… дощу зі снігом, що немилосердно бив у лице…

Тиф косив своє «жниво» серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону… через заборону держав, які підтримували Денікіна… Справді, треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти… від слухання рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах…

Проходимо біля якогось шпиталю, наспіх зробленого з їдальні (як про це свідчить таблиця на ґанку того будинку), — аж волосся диба стало від того жахливого крику-зойку хорих вояків!

Старшини і стрільці ледве що не на землі лежали на брудних матрацах, напіврозкриті, в одній білизні, що була не чистіша від тих матраців. Ось лежить стрілець — блідий, очі викотилися, дивляться нерухомо в сіро-олив’яне небо, а зсинілі уста розхиляються, мов шепочуть останню молитву…

Обік нього — козак-запорожець із розтріпаним оселедцем, лежачи на вогкому напівзамерзлому матраці, звивається в муках-болях. Зсовується зі свого ложа і непокоїть сусідів. Уста спалені, чорні, покриті піною; щоки вкрила трупова блідість; блакитні розпалені очі забігли кров’ю, втопили зір у нас і дивляться з якоюсь надлюдською мольбою про поміч.