Багряні жнива Української революції

— Болить… болить… — слабим голосом, повертаючись із боку на бік, простогнав цей вояка-запорожець, показуючи лівою рукою на груди, які прикрашувала брудна, широкою прошвою вишита сорочка…

Самотні, зломлені, змучені від лютого тифу, як снопи лежали без руху; в гарячці відчиняли свої шкляно-мертвенні очі й дивилися в похмурий сірий небозвід, з якого, мов щоб полегшити їхні муки, — поливало рясно дощем-снігом, проймаючи їхні напівмертві тіла вогким осіннім холодом.

Інші — схоплювалися на ноги, падали на других, белькотали, кричали; санітари укладали їх, давали щось пити, накривали шинелями або чумарками, а обіч — без жадного накриття лежали посинілі трупи, з яких стягалася одежа для тих, що ще ворушився.

Терен перебування армії щогодини зменшувався. Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплечники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян чи робітників… Тільки незначний відсоток стояв на твердому ґрунті «битися за Україну, битися до загину»… і перед жадним ворогом не капітулювати, помимо того, що формально обов’язок провадити дальшу боротьбу було узалежнено від бажання кожного вояка, — «решту ж розформувати й уважати вільними».

Такий настрій панував і в рядах 2-го кінного Переяславського полку, який відходив разом із армією до району Старокостянтинова, прикриваючи її недобитки упертими ар’єргардними боями з переможною кіннотою московських «золотопогонників», забираючи від них обози, артилерію та інше військове майно.

З бойових частин ціла група Січових стрільців демобілізувалася. Решта частин, незважаючи на розпачливий стан, все ж таки не використала дозволу й не прийняла рішення про самоліквідацію.

Рівно ж і переяславці мали в собі багато гарту духу, бо складалися із свідомих одиниць і відважних бойовиків; вони не могли знести ворожого панування і на загальному зібранню полкової старшини всі одноголосно постановили: «Смерть фізична приємніша, ніж моральна». Тож і пішли вони у Зимовий похід по тилах Добровольчої армії… В похід, овіяний славою, яка й тепер бентежить наші серця…

Якби ж кожний старшина чи козак написав історію своєї частини, — якою багатою стала б наша історична пам’ять… Як би сьогодні стискались наші п’ястуки і калатали серця!

У мене є можливість коротко розповісти про достойного сина українського народу Адріяна Федоровича Марущенка-Богданівського, який гідно захищав нашу Батьківщину і на полях битв, і на сторінках історичних літописів. Народився він 17 серпня 1897 року в Києві в сім’ї залізничника. Дитячі роки провів у Києві, тут і почав навчання, але згодом переїхав із батьками до Ростова-над-Доном, де 1913 року закінчив реальну школу. Через наполягання батька мусив йти до російського війська «вольноопределяющимся». На Першій світовій війні був тричі поранений. За бойові заслуги отримав сім орденів та офіцерський чин.

Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації російських частин. Із квітня 1917 року — на військовій службі Україні. Від листопада 1917-го і до кінця січня брав участь в обороні Києва від російських посягань. Ось посади, які він обіймав за час служби в нашому війську: ад’ютант командира 1-го Українського імені гетьмана Северина Наливайка полку, ад’ютант командира Лубенського сердюцького кінного козацького полку (1918), персональний ад’ютант кошового отамана «Військ козацьких Харківщини», господар і командир збірної сотні 2-го кінного Переяславського полку (кінець 1919), начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР (1920), старший ад’ютант інспекторського штабу дивізії (армії?).

Перебуваючи в таборах для інтернованих у Польщі (Вадовиці, Стшалково, Щипйорно), мріяв продовжувати освіту, але «моральний обов’язок не дозволяв залишити армію». Тож освіту продовжив у таборі міста Каліша, де закінчив академічні курси Генерального штабу. Коли було узято курс на ліквідацію армії, Адріан Марущенко-Богданівський демобілізувався. Але з побратимами зв’язку не втрачав: 1923 року він став членом Української спілки військових інвалідів Окремої кінної дивізії. Працював фізично на вугільних копальнях. У 1923–1925 рр. навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), а потім перевівся до Гірничо-ливарної академії у Кракові, яку й закінчив, здобувши фах інженера-ливарника. Був активістом Спілки українських студентів, фінансово підтримував Стипендійний фонд імені Симона Петлюри.

Підполковник Армії УНР Адріян Марущенко-Богданівський помер від сухот 1940 року в Польщі. Там і похований.

Пам’ятаймо тих, хто зберіг пам’ять про Визвольні боротьбу!

86. Залізні не вмирають (біографія сотника Армії УНР Л. Романюка)

Біографія сотника Армії УНР Леоніда Романюка на тлі історії 3-ї Залізної стрілецької дивізії

3-тя Залізна дивізія здійснила «переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту в завзятих боях», — так скупо, одним реченням, згадав сотник 3-ї гарматної бригади Леонід Романюк цю переможну епопею. Його товариш, з яким вони повнили службу в гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії, Євген Гловінський про бої за Вапнярку і Крижопіль розповів ширше.

«Вже два тижні тривали уперті бої. Станція Крижополь шість разів переходила з рук до рук, — згадував він. — Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, ріжні Великі й Малі Тарнавки, Горячівка, М’ястківка, всі річки, байраки, гаї та долини, все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік».

Більшовики, яких із півдня тиснули денікінці, щоб прорватися у свою Совдепію, мусили за будь-яку ціну скинути українців із залізниці.

Але шлях їм перепинила 3-тя Залізна дивізія. «Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих большевицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву «Залізна» і заслонити собою операційні й залізничні вузли Вапнярку і Жмеринку», — писав поручник Євген Гловінський у споминах «Бої під Крижополем 15 серпня — 1 вересня 1919 р.».

Вапнярка

Більшовики мали чисельну та вогневу перевагу (три свіжі дивізії, безліч набоїв і могутні бронепотяги). Щоправда, до залізних командування приєднало декілька частин невеликої чисельності: 12-й Брацлавський полк, 11-ту Галицьку бригаду, 9-ту Залізничну дивізію. Всіх з’єднано в одну групу під загальним керівництвом командира 3-ї Залізної дивізії 32-річного полковника Олександра Удовиченка.

Уперті двотижневі бої, у спеку останніх днів серпня, до решти знесилили наших козаків. «Що буде далі? Як довго ще триватимуть бої? Чи витримаємо?» — такі питання виникали у старшин і козаків, коли в ніч проти 31 серпня 3-тя стрілецька дивізія вшосте залишила Крижопіль і відійшла під саму Вапнярку.

Настав перший ранок вересня, затріскотіли кулемети по всьому фронту. «Большевики перейшли в наступ, а в 5 верстах — Вапнярка! Цілий ранок наші піші частини героїчно затримують ворога. Декілька разів переходять у контратаку. Відбивають (наступ), втративши своїх кращих сотенних і курінних командирів, — описував бій його учасник Євген Гловінський. — Артилерія теж працює. Підвезли набої, стріляти є чим. І на обсерваційнім пункті, і на батареї зі страшенним напруженням придивляються і прислухаються до ходу бою. Чи витримаємо?»

Євген Гловінський, Леонід Романюк та інші старшини 3-ї гарматної бригади не знали про оперативний план вищого командування. Вони не знали, що далеко на схід у глибокий обхід большевиків послано дві свіжі дивізії Волинської групи. Вони не знали, що з північного сходу — ще одна українська дивізія охоплює праве крило ворога. Вони знали тільки, що за ними Вапнярка і Жмеринка і що вони мусять «заступити дорогу ворогові або загинути. І це рішення, це переконання можна прочитати у всіх на обличчях, починаючи з командира полку і кінчаючи їздовим на кухні».