Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Цю ніч Павло Шандрук, зрозуміло, ночував у свого побратима. Згадали спільних друзів, розповіли про власні долі…
На другий день Василь Мудрий виявив побоювання, що, коли Шандрук поїде на переговори з американцями у генеральській уніформі, його можуть арештувати, і радив переодягтися. «Командирові не соромно перебувати зі своїми вояками в полоні», — коротко відповів Павло Шандрук.
Візит до коменданта минув успішно. Американський капітан видав перепустку Шандруку і домовився про його зустріч із вищим начальством.
Таким Леонід Романюк запам’ятав генерала Шандрука — «рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим — побратимам-воякам». Таким він був і у складі 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР, таким він лишився
Хоч і поводилися американці з біженцями брутально, все ж багато хто пов’язував свою долю саме зі Сполученими Штатами Америки. Про це свідчить останній кубанський прем’єр Василь Іванис у своїх спогадах «Стежками життя». Ось уривок із його щоденника: «8 лютого 1946 р. В. Чапилянський повернувся з Американської зони й привіз листи від архієпископа Мстислава, інженера Романюка, Федорова, С. Безпалківни, професора Комарецького, Драбатого, Мазепи, Феденка, Антипова, пп. Кожерчука, Слюсарчука, Балабася. Всі листи мінорні, пишуть лише про бажання виїхати за океан…»
2 березня 1946 р. в м. Офенбасі відбулась нарада керівництва Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Головував Василь Мудрий. Серед інших у засіданні взяли участь о. Василь Кушнір та Василь Іванис. На думку останнього, найзмістовнішими були доповіді Леоніда Романюка, секретаря голови ЦПУЕН, та пані І. Павликовської. «Поважно говорив (і) Ревай», — зазначав Василь Іванис…
Якийсь час інженер Романюк жив у Франкфурті-на-Майні, де працював у Центральному представництві української еміграції в Німеччині. Врешті він таки опинився за океаном…
Наприкінці свого життєвого шляху Леонід Романюк (разом з Іваном Коровицьким) став співредактором дуже цінного другого тому книги Олександра Удовиченка «Третя залізна дивізія» (упорядник — Іван Толочний). У цій книзі Леонід Романюк написав низку додатків і приміток, редагував, компонував текст, здійснював коректуру, брав участь у оформленні книги. Разом із підполковником Миколою Отрешком-Арським та поручником Іваном Толочним він написав передмову («Слово від Залізних») і самостійно — вступну статтю «Внутрішнє, міжнародне і мілітарне становище в Україні в р. 1920», післямову й «Біографію генерального штабу генерала-полковника Олександра І. Удовиченка, колишнього командира 3-ої Залізної стрілецької дивізії Армії У.Н.Р.». Фактично Леонід Романюк став співавтором цієї книги.
В одному з останніх розділів він, підбиваючи підсумки, писав: «3-тя Залізна дивізія перестала існувати як діюча військова одиниця. Але вона залишилася групою людей, об’єднаних вірою в українську правду, злютованою не тільки боротьбою зі зброєю в руках, але й бажанням далі служити Україні та мурувати цеглини до фундаменту Її державності».
Навіть на порозі вічності Леонід Романюк, упорядковуючи книгу свого покійного командира, ніде не акцентував уваги на власній ролі в дивізії, хоча й був її активним старшиною. Тож бойовий шлях сотника Романюка довелося мені реставрувати більше за спогадами його побратимів та інших учасників Визвольної епопеї, яку сотник Романюк назвав «великою містерією боротьби».
У книзі Олександра Удовиченка упорядники вмістили «Пісню про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію». Написав її Ю. Калинич 1949 року. Ось її початок і кінець:
Не кидали вони зброї, Не здавались у полон, Як один в звитяжнім бої Йшли в рядах струнких колон. Їхня слава, їхня доля Світить променем ясним: «Краще вмерти в ратнім полі, Ніж у рабстві буть живим». […] Не забуть тих днів ніколи, Тих походів — не забуть. Ще всміхнеться ясна доля, Ще Залізні підуть в путь. Прогримить по всьому краю, Лісом, степом прогуде: Ні, Залізні не вмирають — Удовиченко прийде…Ще встиг Леонід Романюк написати спогади про генералів Павла Шандрука та Михайла Крата, з якими служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. Обидва померли 1979 року, а вже у першому числі журналу «Вісті комбатанта» за 1980 рік вийшли згадки сотника Романюка про них.
Дійшли до читачів і такі публікації Леоніда Романюка: «Ті, що робили Українську Національну Революцію (Спогади)» в альманасі Українського братського союзу (Скрентон: Народна воля, 1979. — С. 98 –119) та «Зимовий похід Армії УНР, 6 грудня 1919 — 6 травня 1920» (Альманах Українського народного союзу за 1984 рік).
Військовий, громадсько-політичний і державний діяч, інженер-економіст та журналіст Леонід Романюк відійшов у вічність, очевидно, в 1980-х роках.
Він виконав свій обов’язок перед нашою Батьківщиною — і як вояк, і як хранитель пам’яті про Визвольні змагання. І наша вдячна пам’ять збереже образ одного із славних творців «великої містерії боротьби» українського народу за свою свободу.
У Церкві-Пам’ятнику і Музеї Церковного осередку в Бавнд-Бруці з благословення владики Мстислава багато років зберігався стяг 3-ї Залізної дивізії та її командирський бунчук, а також оригінальні документи: накази, рапорти, фотографії.
Тепер бойовий прапор 3-ї Залізної знаходиться в Україні, в музеї Збройних Сил України… Отож коли вище військове командування України осяється пам’яттю про героїчну Визвольну боротьбу і збагне, чию традицію воно продовжує, то 3-тя Залізна дивізія може бути відновлена як бойова одиниця у складі армії незалежної України. А її особовий склад 1919–1920 років навічно увійде у святці відновленої дивізії. І день 1 червня, день лицарів дивізійної відзнаки «Хрест Залізного стрільця», стане одним із світлих свят відродженого козацького війська.
У передмові до книги Олександра Удовиченка «Україна у війні за державність» французький генерал Поль-Проспер Анріс написав: «Яскраве виявлення трагічної епохи одночасно викликає в пам’яті велике минуле України, її вірність своїм традиціям, її віру у власну долю, її національний дух, який ніколи не почуває себе переможеним. Отже, лишається враження, що, незважаючи на сучасні негаразди, на страждання в історичному минулому, переплетені зі славою, маючи власний геній, свою душу і мову та, головне, — живий спогад своїх героїв, Україна має непохитну надію, що проб’є година, коли вона займе належне місце у сім’ї вільних народів».
Сталося так, як прорікав французький генерал. І «живий спогад» про наших героїв, пам’ять про наше велике минуле допоможуть нам утвердитися, а отже, зійти з битого шляху історичних поразок і стати твердо на пряму магістраль історичних перемог.
87. Роль «Кобзаря» в долі Олександра Пителя
Теребовлю російські війська захопили на 21-й день війни. Діти, звісно, вибігли подивитися на російських козаків. Одного з дітлахів і застрелили «визволителі» — може, погляд дитини був не такий радісний, як хотіли окупанти. Зняв козак рушницю і без попередження, мовчки, вистрілив. Виявився він стрільцем вдатним.