Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Олександр Питель, працівник шпиталю Австро-Угорського Червоного Хреста, бачив це на власні очі. Чув він, що росіяни того ж дня в одній із хат «багнетом закололи дитину в колисці». Загалом пришельці виявили дикий норов: заходячи в хату чи на подвір’я, «тягли все, що в руки попало».
Як тільки російське військо захопило Теребовлю, «повилазили на денне світло місцеві русофіли і пішли доноси, труси, арешти… В сусідньому селі спалили читальню «Просвіти», вбивали жидів… розстрілювали селян». Московська лайка лунала скрізь, де тільки з’являлися московський солдат, старшина чи козак.
Полонивши персонал шпиталю Австро-Угорського Червоного Хреста, козаки наказали «оддати все, що хто має, (бо) хто не оддасть зараз… буде розстріляний».
І Олександр, як полонений, почав працю в російському шпиталі… Сморід у палатах стояв неймовірний. Халат і одяг під ним за день просякались таким жахливим запахом, що й до людей (поза межами шпиталю) було незручно підходити…
Серед поранених і хворих виявилися люди різних національностей. Допомагаючи їм, Олександр Питель спостерігав за різницями вдач і національних характерів.
Про росіян він розповів таке: «Роботи з цими раненими було дуже багато: нетерпеливі, капризні і вороги порядку». Поранені москалі спочатку лаяли тих, хто робив перев’язки, а потім плакали, дякували, цілували одяг.
Олександр Питель звернув увагу на відмінність між солдатами російської армії: «…Татари дуже різко відріжнялися від москвинів: більше ввічливості, спокійніші й додержували лад». Щоб вгамувати росіян, які весь час порушували норми поведінки та усталеного порядку, татари били їх. «Русскій — скотіна, біть нада», — казали вони.
Олександр Питель дійшов такого висновку: «найбільш капризні, нетерпеливі і крикливі» були поляки, австрійські німці й семигородські румуни, «трохи менше москвини», найкраще тримали себе в руках українці, насамперед галицькі та з Лівобережжя («гірше правобережні»). Добре поводились мадяри і татари. Зате татари часто обманювали.
«Москвини відзначалися великим нехлюйством». Санітари-москвини навіть до своїх ставилися ганебно: поранених на вози вони не клали, а кидали. «Не дивлячись навіть, як цей впав, так же кидають другого…»
Серед російських солдатів, які лікувались у шпиталі, свідомих українців Олександр Питель не зауважив. «Ніхто з них української книжки не бачив». Лише один був «півсвідомий» — він і попросив почитати «Кобзаря». Книга зацікавила й інших. Згодом у шпиталі з’явились нові українські видання. Вони швидко знайшли шлях до сердець малоросів. «До українських книжок, особливо до видань «Просвіти», незвичайно горнулись. «Кобзаря» у нас на подвір’ї гуртом читали. Це дуже не сподобалося підстаршині-москвинові, й він доніс на мене, одібравши од козаків «Кобзаря», — згадував Олександр Питель.
Розмова була коротка:
– Єслі будєтє дальше давать мазєпінскіє кніжкі салдатам, арєстую, атдам пад ваєнний суд, он церємоніться с вамі нє будєт.
Але книгу все ж повернув. Звичайно, «Кобзар» знову пішов між козаків, але і вони, й Олександр були вже обережні.
Хоч і обережніші стали українці, та все одно Олександр Питель у Сибір потрапив — і за «Кобзаря», і за агітацію серед українців російської армії.
Завезли його аж у Томськ, де пробув як інтернований до 1916 року, коли вдалося перебратися ближче до України — в місто Саратов. Тут якийсь час працював секретарем протестантського пастора. З Лютневою революцією Олександр активно включився в громадське життя. Став організатором української громади в Саратові. Працював не тільки в місті, а й у сільській місцевості — серед переселенців. Активно агітував і серед військових гарнізону.
«За сєпаратістічєскую пропаганду і внєсєніє розні в рєволюционниє войска» його мали арештувати, але він вчасно втік до Києва у червні 1917 року. Вже з вересня 1917-го працював секретарем Київської губерніальної ради. «Весь час до розігнання Центральної Ради працював під проводом Івана Фещенка-Чопівського серед селянства Київщини, рівно ж був членом ріжних українських організацій…» — писав
він у «Curriculum vitae».1918 року прийняв українське громадянство та влаштувався діловодом Державного комітету товарообміну з Центральними державами. Паралельно навчався на юридичному факультеті Українського державного університету. До 31 січня 1919 р. працював діловодом Департаменту зовнішнього торгу і промисловості. 1 лютого 1919 року став урядовцем для особливих доручень при голові Ради Міністрів УНР. Брав участь у невдалих переговорах уряду УНР (голова делегації Сергій Остапенко) з Антантою в Одесі.
Спільно з урядом пережив усі жахи евакуації. «Після залишення Кам’янця в 1919 р. перед Денікінською навалою, — згадував Олександр Питель у автобіографії, — я виїхав з Чорториї з міністром (Ісаком) Мазепою, (Осипом) Безпалком і (Пінхасом) Красним у запілля ворога. 3 січня 1920 р. залишений тодішнім Прем’єр-Міністром Мазепою для праці і зв’язку у Вінниці, пробув там до 14 квітня 1920 року». Цього дня, зраджений, мусив утікати з Вінниці. А куди ж тікати? Звісно, до повстанців. Так він став козаком іррегулярних збройних сил УНР і взяв участь в повстанні проти большовиків у загоні галичанина Івана Голуба на Немирівщині, Брацлавщині і Гайсинщині. З поверненням української влади до Вінниці Олександр був призначений в. о. директора особливої канцелярії голови Ради Міністрів…
Боротьба за Україну закінчилась поразкою і для Олександра Пителя — він мусив емігрувати в Чехословаччину, де у Подєбрадах 31 травня 1927 року закінчив економічно-кооперативний факультет Української господарської академії, здобувши диплом інженера-економіста. А спогад «Зі споминів в 1914 р.» написав 28 січня 1923 року, ще будучи студентом першого курсу.
Спогад Олександра Пителя досить розлогий, опублікувати його повністю навряд чи вдасться найближчим часом, отож я й вибрав із нього найцікавіше. І повернув, таким чином, у нашу пам’ять ім’я ще одного свідомого й активного українця з Галичини.
88. Повстанець Микола Малашко
Микола Васильович Малашко народився 5 грудня 1898 року в селі Мар’янка Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Початкову освіту здобув у школі при німецькій колонії Миколаївка Бахмутського повіту. В 1910–1917 рр. навчався у Дмитрівській чоловічій гімназії в Макіївці.
З початку Лютневої революції 1917 року брав участь у роботі різних українських організацій м. Бахмута на Катеринославщині. [20] Був членом ініціативної групи Організації українців учнів-середньошкільників Бахмута. Брав активну участь в створенні Вільного козацтва Торецької Січі, а пізніше — Вільного козацтва Донецького басейну. На Миколу падала особлива відповідальність, оскільки його старший брат Михайло від серпня 1917 р. був членом Центральної Ради, а з кінця 1917 року — заступником комісара Центральної Ради в Донецькому басейні, отаманом Вільного козацтва.
[20]
Бахмут — тепер м. Артемівськ Донецької області.
У березні 1918 р. Микола втік від більшовицького арешту в Запорозьку дивізію, де служив до проголошення гетьманату. В травні 1918 р. поселився в с. Арханівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Відновив навчання і 1919 року закінчив Бахмутську гімназію.
До серпня 1919 року проводив у Бахмуті національно-освітню роботу. Коли прийшли денікінці, мусив переходити на нелегальне становище. Та він не тільки не ховався, а й брав активну участь в українському повстанському русі. В цей час повстанськими силами Катеринославщини командував його брат — Михайло Малашко, людина безмежно хоробра і талановита.