Безсоння

Луїза відповіла розгубленим, нерозуміючим поглядом. Ральф схопив її за руку і зняв рукавичку.

— Ти! Ти, Луїзо!

Вона зрозуміла й одразу підняла руку, витягнувши вказівний палець у дитячому жесті стрільби: бах! бах!

Дві компактні ромбовидні конфігурації сіро-блакитного кольору, ідентичного забарвленню її аури, але трохи яскравіші, злетіли з пучок Луїзи і полетіли до підніжжя пагорба.

Лікар № 3, верескливо скрикнувши, підстрибнув, тримаючи стиснуті кулаки на рівні плечей, каблуки його чорних черевиків урізалися в сідниці, коли перша з «куль» пройшла під ним. Вона вдарилася об землю, підскочила, як плаский камінчик відскакує від водної гладіні, і стукнулась об кабіну з табличкою «ЖІНОЧИЙ». На мить передня частина кабіни гостро спалахнула, як це недавно сталося з вікном пральні «Буль-буль».

Друга сіро-блакитна кулька, ударившись об стегно лисого, рикошетом відскочила в небо. Він заволав — високий різкий звук, здавалося, хробаком звивався в голові Ральфа. Ральф заткнув вуха руками, хоча знав, що це не допоможе, і побачив, що Луїза робить те саме. Він був певен: якщо незабаром вереск не припиниться, його голова розколеться.

Лікар № 3 упав на килим із соснових голок біля Розалі й почав качатися, завиваючи й тримаючись за стегно, як роблять маленькі діти, забившись. За кілька секунд крик почав стихати, і карлик звівся на ноги. Очі його люто блищали з-під білих брів. Панама Білла з’їхала назад, а ліва пола халата стала чорною й диміла.

(«Я дістану вас! Я дістану вас обох! Трахані шот-таймери! Я ДІСТАНУ ВАС ОБОХ!»)

Він обернувся й побіг по стежці, що вела до майданчика для ігор і до тенісних кортів, його перегони нагадували біг астронавта поверхнею Місяця. Судячи зі швидкості, навряд чи Луїза серйозно його поранила.

Луїза схопила за плече Ральфа й труснула його. Аури знову почали тьмяніти.

— Діти! Воно побігло до дітей!

Фігура жінки блідла, розчиняючись у повітрі, і це привело Ральфа до тями. Він побачив, що Луїза зовсім не говорить, а невідривно дивиться на нього темними очима.

— Я тебе не чую! — крикнув він. — Луїзо, я не чую тебе!

— Чи ти оглух? Воно побігло до майданчика для ігор! До дітей! Ми не можемо дозволити, щоб постраждали діти!

Ральф важко зітхнув:

— Вони не постраждають.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю. Просто впевнений.

— Я підстрелила його. — Вона піднесла палець до скроні, як акторка, що грає роль самогубці. — Я підстрелила його із власного пальця!

— Ось-ось. Ще й обпалила. Судячи з його поведінки, достатньо сильно.

— Я більше не бачу барв, Ральфе.

Він кивнув:

— Вони приходять і йдуть, як хвилі нічної радіостанції.

— Я не знаю, що й думати… Навіть не розумію, чого мені хочеться, — Луїза схлипнула, і Ральф обійняв її. Незалежно від того, що відбувалося в його житті просто зараз, один факт фіксувався чітко й виразно: він означав — як це прекрасно, знову тримати в обіймах жінку.

— Заспокойся, — мовив Ральф, притискаючись щокою до її тімені. Волосся пахло чудово, без жодної домішки фіксаторів, які застосовують у перукарнях, — запаху, що був невід’ємний від аромату волосся Керолайн протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років їхнього спільного життя.

— Краще на якийсь час забудемо про це.

Луїза глянула на нього. Ральф більше не міг бачити димок, що струменіє навколо її обличчя, але він знав, що димок і далі тут. До того ж очі Луїзи були прекрасні й так.

— До чого це, Ральфе? Ти знаєш, до чого все це?

Він похитав головою. У голові в нього кружляли фрагменти головоломки — капелюхи, лікарі, жуки, гасла протесту, ляльки, що, розбиваючись, розприскують штучну кров, — які не складалися в єдине ціле. Але найчастіше з якоюсь невблаганною постійністю повторювалася безглузда фраза старого Дора: «Готову булочку не спекти заново».

І тут Ральфові спало на думку, що це не що інше, як істина.

3.

Ральф, почувши сумовите пищання, подивився у бік пагорба. Розалі, що лежала біля величезної сосни, намагалася піднятися. Ральф більше не міг бачити чорний саван, що оточував собаку, але був певен у тому, що він нікуди не дівся.

— Бідолаха! Ми можемо їй допомогти, Ральфе?

Вони нічого не могли зробити для собаки. Ральф був певен у цьому. Він узяв долоню Луїзи у свої руки, чекаючи, що тварина зараз упаде, видихнувши востаннє. Але Розалі в розпачливому ривку підхопилася. Вона завмерла, так низько схиливши голову, що ніс майже впирався в землю, а тоді кілька разів чхнула. Відтак обтрусилася, глянула на Ральфа й Луїзу й коротко тявкнула, мовби повідомляючи, що не варто хвилюватися. Обернулася й потрюхикала крізь підлісок до виходу з парку. Перш ніж Ральф випустив її з поля зору, Розалі почала накульгувати так само незалежно, як завше. Підбита лапа не стала здоровою, але після втручання лікаря № 3 її стан і не погіршився. Старенька, але, мабуть, ще далека від смерті (як і інші Старі Шкапи Гарріс-авеню), Розалі зникла за деревами.

— Я гадала, що огидна істота вб’є її, — зауважила Луїза. — Узагалі ж, я думала, що воно вже вбило собаку.

— Я теж.

— Ральфе, невже все це відбулося насправді?

— Так.

— Ці мотузочки від кульок… Ти думаєш, це життєві нитки?

Він повільно кивнув:

— Так. Щось на зразок пуповини. І Розалі…

Його думки знову повернулися до першого досвіду бачення аур, коли він стояв біля «Райт-Ейд», притулившись спиною до поштової скриньки. Із шістдесяти або сімдесяти людей, яких побачив Ральф, перш ніж видіння зникло, лише кілька були в оточенні темних «конвертів», які зараз він вважав саваном, але «конверт», який щойно огортав Розалі, здавався набагато темнішим від тих. Люди, чиї аури були з похмуро-темним відливом, мали хворий вигляд… Як і Розалі, аура якої була кольору старих зашкарублих шкарпеток ще до появи лікаря № 3.

«Можливо, він лише прискорив те, що однаково сталося б природним чином», — подумав Ральф.

— Ральфе? — окликнула його Луїза. — А як же Розалі?

— Гадаю, моя стара приятелька Розалі тепер живе в борг, — відповів Ральф.

Луїза міркувала, дивлячись на сонячно-запилений лісок, у якому зникла Розалі. Нарешті вона знову повернулася до Ральфа.

— Цей карлик один із тих, що виходили з будинку Мей Лочер?

— Ні. Там були двоє інших.

— А ще ти бачив кого-небудь із їхньої компанії?

— Ні.

— Ти вважаєш, що є й інші?

— Не знаю.

Ральфові здалося, що зараз вона запитає, чи помітив він панаму Білла на голові істоти, але Луїза нічого про це не казала. Занадто багато незвичайного, а крім того, коли востаннє вона бачила панаму на Біллі, ніхто ще не обкусав її поля.

«Учитель історії на пенсії навряд чи належить до виду панаможуйних», — відзначив про себе Ральф і посміхнувся.

— Оце так ранок, Ральфе. — Луїза подивилася йому просто в очі. — Гадаю, нам багато про що варто поговорити. Я конче мушу з’ясувати, що відбувається.

Ральф згадав сьогоднішній ранок — здавалося, минули тисячоліття відтоді, як він, повертаючись із майданчика для пікніків, подумки переглядав список близьких йому людей, намагаючись вирішити, перед ким же йому відкритися. Він викреслив Луїзу з уявного списку на тій підставі, що вона може проговоритися, і тепер був здивований цим несподіваним судженням, яке грунтувалося в основному на думці Мак-Говерна про Луїзу, а не на його власній. З’ясувалося, що єдиний, із ким Луїза розмовляла про аури досі, був той, хто, на її думку, вмів зберігати таємницю.