Безсоння

— Він мені так допоміг. Не знаю, що б я робила без нього, містере Роббінсе.

— Робертс, — поправив Ральф. — Білл дуже приязно відгукувався про містера Полгерста.

— Так, вони всі так вважають. Сподіваюся, він не говорив про його божевілля?

— Ні, — напружено відповів Ральф. — Білл написав, що вашому дядечкові дуже зле.

— Так. Лікар каже, що навряд чи він переживе нинішній день, але я чула цю пісню й раніше. Господи, прости, але іноді дядько Боб уявляється мені одним із оголошень розрахунково-видавничої палати — завжди обіцяють, але нічого не доставляють. Звучить жахливо, але я так утомилася, що мені вже однаково. Сьогодні зранку його відключили від системи життєзабезпечення — я не могла звалити всю відповідальність на свої плечі, тому й подзвонила Біллу, а він сказав, що саме цього хотів би дядько. Час Бобові почати дослідження інших світів, сказав він, карта цього світу вже доволі докладна. Хіба не поетично, містере Роббінсе?

— Так, але моє прізвище Робертс, міс Полгерст. Передайте, будь ласка, Біллу, що телефонував Ральф Робертс і просив його пере…

— Тому ми відключили систему, і я приготувалася, але він не вмер. Я не можу цього зрозуміти. Він готовий. Я готова, життя його добігло кінця… То чому ж він не вмирає?

— Не знаю.

— Смерть така дурна, — мовила вона ниючим неприємним тоном виснаженої, занепалої духом людини. — Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б уже звільнили з роботи.

Останнім часом думки Ральфа набули звички метатися, випускаючи багато чого з уваги, але цього разу вони негайно поспішили назад.

— Що ви сказали?

— Прошу? — Голос Денізи звучав здивовано, начебто і її думки витали десь далеко.

— Ви згадали про перерізання пуповини.

— Я нічого не мала на увазі. — Ниючі інтонації підсилилися… Тільки Ральф зрозумів, що це не ниття, а попискування, і воно лякало. Щось було не так. Раптом серце Ральфа забилося як скажене. — Я взагалі нічого не мала на увазі, — наполягала жінка, а телефон, який Ральф тримав у руках, офарбився в густий лиховісно-синій колір.

«Вона подумує вбити його, і не просто подумує — вона хоче покласти подушку дядькові на обличчя й у такий спосіб задушити його. Усе відбудеться швидко, думає вона, і стане звільненням. Усе нарешті скінчиться».

Ральф відтулив трубку від вуха. Синє світло, холодне, як лютневе небо, тоненькими промінчиками просочувалося крізь дірочки мікрофона.

«Убивство синє, — подумав Ральф, тримаючи трубку на відстані витягнутої руки й дивлячись широко розкритими, нерухомими очима на те, як сині промені, звиваючись, падають на підлогу. Чувся слабкий, стривожений голос Денізи Полгерст. — Ніколи не хотів знати нічого подібного, але однаково мені це відомо: убивство синє».

Ральф підніс слухавку до губ, умудрившись подалі відставити голосник, який випромінював моторошні потоки крижаного світла, схожі на бурульки. Він боявся, що коли занадто близько піднесе цю частину слухавки до вуха, то ризикує оглухнути від холодної, лютої рішучості Денізи.

— Передайте Біллу, що телефонував Ральф, — сказав він. — Робертс, а не Роббінс. — Не чекаючи відповіді, він поклав слухавку. Блакитні промені, відскочивши від неї, впали на підлогу. Ральф знову подумав про бурульки, про те, як вони падають рівними рядами, якщо провести рукою по карнизу після теплого зимового дня. Ці бурульки зникли, не долетівши до лінолеуму. Ральф оглянувся. У кімнаті нічого не світилося, не мерехтіло й не вібрувало. Аури знову минулися. Він полегшено зітхнув, і в цей момент на Гарріс-авеню засигналило авто.

У порожній квартирі на другому поверсі Ральф Робертс закричав.

4.

Ральфові більше не хотілося чаю, але спрага не відступала. У холодильнику він знайшов пляшку дієтичного пепсі — без газу, зате холодного, — налив у пластмасовий стаканчик із вицвілою емблемою «Червоного яблука» і вийшов на веранду. Він більше не міг залишатися в будинку, що пропах безсонням. Особливо після випадку з телефоном.

День став ще прекрасніший, якщо таке взагалі можливе. Вітер посилився, проносячи крізь ряди дерев зграї світла й тіней упереміш із опалим листям. Вітер підганяв уздовж тротуарів зірваних дервішів у червоному, жовтогарячому, жовтому.

Ральф повернув ліворуч не тому, що свідомо хотів ще раз відвідати майданчик для пікніків, а лише з бажання, щоб вітер дув у спину. І проте хвилин за десять він опинився саме там. Тепер на майданчику для пікніків нікого не було, і не дивно. Справа була не у вітрі — ніщо не могло розігнати старих по будинках, просто майже неможливо утримати карти на столі, а шахові фігури на дошці, коли вітер прагне змести їх.

Ральф наблизився до столу, за яким зазвичай сидів Фей Чепін, і не особливо здивувався, побачивши записку, притиснуту каменем. І наперед здогадався про її зміст.

«Дві прогулянки, дві зустрічі з лисим лікарем зі скальпелем, двоє старих, що страждають безсонням і мають яскраві видіння; дві записки. Ось так і Ной збирав тварин у свій ковчег не поодинці, а парами… Може, просто приходить час ще одного потопу? Як ти гадаєш, старий?»

Ральф не знав, що й подумати… Записка Білла була до певної міри передсмертним посланням, і він анітрохи не сумнівався, що записка Фея належала до тієї ж категорії. Відчуття, що його несуть уперед, без зусиль і вагань, здавалося занадто сильним, щоб сумніватися; начебто він опритомнів на незнайомій сцені, намагаючись вимовити слова із драми, яку він ніколи не читав і не репетирував, або немов він до болю вдивлявся в обриси знайомого предмета, поки образ не перетворювався на цілковиту нісенітницю, або відкрив…

Відкрив що?

— Ще одне таємне місто, ось що, — пробурмотів Ральф. — Деррі аур. — Потім він схилився над запискою Фея й прочитав її, поки вітер бавився в його поріділому волоссі.

5.

«Хто хоче віддати останню шану Джиммі Вандермеєру, нехай поквапиться зробити це найпізніше до завтрашнього ранку. Сьогодні отець Коґлін повідомив мені, що бідолаха вгасає занадто швидко. Але він МОЖЕ приймати відвідувачів. Він лежить у міській лікарні в палаті № 315.

Фей.

P.S. Пам’ятай, часу вкрай мало».

Ральф двічі прочитав записку й поклав її знову на стіл, притиснувши каменем, щоб її міг прочитати ще який-небудь представник Старих Шкап, що випадково заблукає сюди. Потім він просто постояв, засунувши руки в кишені й нахиливши голову, спостерігаючи за злітно-посадочною смугою № 3 з-під густих брів. Сухий листок, жовтогарячий, як гарбузи, якими скоро прикрасять вулиці містечка напередодні Дня Всіх Святих, злетів із бездонного синього неба й упав йому на голову. Ральф машинально змахнув листок і подумав про дві лікарняних палати, розташовані на одному поверсі, двері в двері. В одній — Боб Полгерст, в іншій — Джиммі В. А в 317-й померла його дружина.

— І це не збіг, — задумливо мовив він.

Але що ж тоді? Обриси в імлі? Таємне місто? Та жодна з цих фраз не давала відповіді.

Ральф сів на стіл, зняв черевики й схрестив ноги. Вітер ворушив його волосся. Він сидів посеред опалого листя, злегка схиливши голову й насупивши брови, нагадуючи будду під час медитації, як на картині сучасного живописця. Ральф ретельно аналізував свої враження щодо лікаря № 1, № 2… А потім зіставляв їх із враженнями про лікаря № 3.

Перше враження: всі троє скидалися на прибульців з космосу — таких, якими їх зображують у бульварних газетках типу «Внутрішній погляд» на картинках з підписом «З архіву художника». Ральф знав, що ці безволосі темноокі образи містичних прибульців із космосу відомі вже багато років; розповідям людей про контакти з лисими карликами — так званими лисими лікарями — майже стільки ж часу, скільки й чуткам про НЛО. Ральф був упевнений, що читав про це ще в шістдесяті.