Безсоння

Ральф несподівано згадав листа, отриманого від Елен приблизно за тиждень після того, як вона вийшла з лікарні й переїхала в Гай-Рідж. Вона згадала про чек, отриманий від Еда, — сімсот п’ятдесят доларів. «Здається, це має означати, що він усвідомлює свою відповідальність», — писала вона. Ральф подумав, чи написала б вона те саме, дізнавшись, що Ед прийшов у будинок окружного суду з такою купою грошей, якої вистачило б на заможне існування його дочки років на п’ятнадцять… І вніс заставу, щоб звільнити безумця, який полюбляє побавитися ножичком.

— Цікаво, де він дістав їх? — запитав Ральф Лейдекера.

— Не маю уявлення.

— І він не зобов’язаний був давати пояснення?

— Абсолютно. Це вільна країна. Як я зрозумів, він згадував про якісь акції.

Ральф знову пригадав колишні часи — благословенні деньки — ще до того, як занедужала й померла Керолайн, а Ед збожеволів. Згадав про те, як двічі на місяць вони обідали разом, їли піцу в будинку Діпно або знаменитий пиріг із куркою, який так майстерно готовила Керолайн, він згадав, як одного разу Ед обіцяв звозити їх у Банґор, коли його акції піднімуться в ціні. «От і добре», — відповіла тоді Елен, захоплено дивлячись на Еда. Вона вже була вагітна, але через маленький строк мала вигляд чотирнадцятилітньої дівчинки із зібраним у хвостик волоссям і в просторій сукні. «Як ти гадаєш, акції якої компанії виростуть перш за все, Едварде? Акції на дві тисячі доларів у «Юнайтед тоджем» чи на шість тисяч в «Амалгамейтед сурболлс»?» А він буркнув щось дружині, але його бурчання лише розвеселило всіх, тому що в Еда Діпно й у думках не могло бути нічого поганого. Усі, хто знав Еда Діпно більше двох тижнів, вважали, що він і муху не в змозі скривдити. І тільки Елен могла вважати інакше — уже тоді Елен пізнала й зворотний бік медалі, незважаючи на її закохані погляди.

— Ральфе? — окликнув його Лейдекер. — Ви мене чуєте?

— В Еда не було ніяких акцій, — відповів Ральф. — Він працював рядовим хіміком-дослідником, а його батько був майстром на скляному заводику в якомусь задрипаному містечку, що зветься Пластер-Рок, штат Пенсільванія. Так що питання про спадщину відпадає.

— І все ж Ед умудрився дістати гроші, і я б збрехав, якби сказав, що мені це подобається.

— Ви вважаєте, що гроші дав хтось із «Друзів життя»?

— Ні, навряд. По-перше, серед них немає багатіїв — основний контингент робітники. Вони дають скільки можуть, але така сума? Ні. Гадаю, об’єднаними зусиллями вони могли б зібрати достатню кількість заставних на майно, але не зробили цього. Більшість із них відмовилася б, щойно Ед заїкнувся про це. Тепер у їхньому середовищі Ед persona non grata, і багато хто шкодує, що навіть чув ім’я Чарлі Пікерінґа. Ден Далтон став на чолі «Друзів життя», і більшості дихати стало набагато легше. Схоже, Ед, Чарлі і ще двоє — чоловіка звуть Френк Фелтон, а жінку Сандра Мак-Кі — діють тепер самостійно. Про Фелтона мені нічого не відомо, а ця Мак-Кі виконує ті ж завдання, що й Чарлі. До того ж у неї відповідна зовнішність — одутле, нездорового кольору прищаве обличчя й такі товстенні лінзи окулярів, що очі крізь них нагадують яйця-пашот, а важить ця красуня більше трьохсот фунтів.

— Ви жартуєте?

— Ні. Вона обожнює ходити у штанах в обтяжку і зазвичай подорожує в компанії нечуваної кількості цукерок, печива й інших солодощів. Частенько вона вдягає неймовірних розмірів светр із написом «ДИТЯЧА ФАБРИКА». Сама ж вона дітей ніколи не мала, та й навряд чи вони в неї будуть.

— А чому ви розповідаєте мені про все це?

— Тому що мені хотілося б, щоб ви остерігалися цих людей, — відповів Лейдекер терпляче, начебто розмовляв з дитиною. — Вони можуть виявитися небезпечними. Особливо Чарлі, але вам це відомо й без мене, а тепер він знову на волі. Де Ед роздобув гроші — уже вдруге, — невідомо, але він заплатив. Не здивуюся, якщо Чарлі знову нападе на вас. Він, Ед або хтось інший.

— А як же Елен і Наталі?

— Вони разом із друзями. Друзями, які чудово розуміють, яку загрозу таїть у собі божевільний чоловік. Я попередив і Майка Генлона, так що він теж догляне за Елен. Наші люди будуть приділяти особливу увагу бібліотеці. Однак наразі ми не вважаємо, що Елен що-небудь загрожує — вона й далі живе в Гай-Рідж, — але все залежне від нас ми робимо.

— Спасибі, Джоне, я ціную це, як і ваш дзвінок.

— А я ціную, що ви це цінуєте, але я ще не договорив. Друже, ви повинні пам’ятати, кому телефонував Ед і кому погрожував — не Елен, а вам. Здається, вона більше не цікавить його, а ось ви цікавите. Я попрохав шефа поліції Джонсона призначити людину — насамперед Кріса Нелла, — щоб він наглядав за вами, бодай доки не відбудеться виступ цієї висококласної суки на захист права жінок на вибір. Але моє прохання відхилили. Шеф сказав, що на цьому тижні має бути занадто багато роботи… Але судячи з того, як мені відмовили, можна припустити, що якби попросили ви, таку людину знайшли б. Що скажете?

«Захист поліції, — подумав Ральф. — Саме так це називається в теледетективах і саме про це йде зараз мова — захист поліції».

Ральф спробував обміркувати пропозицію, але занадто багато чого заважало; розрізнені думки так і плуталися у нього в голові. Капелюхи, лікарі, халати, газові балончики. Не кажучи вже про ножиці, що блиснули в запилених лінзах старенького бінокля. «Я кваплю себе щомиті, щогодини, встигнути б усе здійснити», — подумав Ральф, і одразу ж: — «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто нарікати на дрібниці?»

— Ні, — відповів Ральф.

— Що?

Ральф заплющив очі й побачив себе, як він набирає номер телефону, щоб скасувати візит до акупунктуриста. І знову повторилося те саме, чи не так? Так. Звичайно, він міг розраховувати на захист поліції від Пікерінґів і таких, як той, але передбачав, що все буде розвиватися інакше. Він це знав, відчував кожною клітинкою свого тіла, кожним ударом серця.

— Ви ж чули, — сказав він. — Мені не потрібна охорона.

— Але чому?

— Я можу подбати про себе сам, — відповів Ральф, поморщившись від помпезної абсурдності цієї заяви, яку він чув безліч разів у вестернах за участю Джона Вейна.

— Ральфе, мені неприємно першому повідомляти вам цю новину, але ви людина похилого віку. У неділю вам пощастило. Наступного разу удача може відвернутися.

«Мені не просто пощастило, — подумав Ральф. — У позахмарних далях у мене з’явилися друзі. Точніше слід було б сказати — сутності в позахмарних далях».

— Зі мною нічого не станеться.

Лейдекер зітхнув:

— Якщо передумаєте, подзвоніть мені, добре?

— Обов’язково.

— І якщо зустрінете Пікерінґа або неосяжних розмірів пані в окулярах з товстенними лінзами…

— Я вам подзвоню.

— Ральфе, будь ласка, подумайте й зважте все. Адже я кажу лише про хлопця, що буде супроводжувати вас на відстані.

— Готову булочку не спекти заново, — мовив Ральф.

— Що-що?

— Я сказав, що ціную вашу турботу, але наполягаю — ні. Я подзвоню вам.

Ральф акуратно поклав трубку. Можливо, Джон має рацію, а він збожеволів, — хоча Ральф ще ніколи в житті не почував себе настільки розсудливим.

— Утомлений, — повідомив він сонячній порожній кухні, — але при здоровому розумі. — Помовчав, а тоді додав: — До того ж майже закоханий.

Він посміхнувся й нарешті поставив чайник на газ.

2.

Ральф допивав другу чашку чаю, коли згадав, що Білл написав у записці про вечерю. Одразу вирішив запросити Білла повечеряти в барі. І вони зможуть помиритися.

«Нам варто помиритися, — подумав він, — тому що в того лисого психа панама Білла, а це значить, що Білл у біді».

Є тільки те, що є зараз. Ральф узяв телефон і набрав номер, який він знав напам’ять: 941-5000. Телефон міської лікарні Деррі.

3.

Чергова в приймальні з’єднала його з палатою № 313.

Утомлена жінка, що взяла трубку, виявилася Денізою Полгерст, племінницею вмираючого. Вона повідомила, що Білла в палаті немає. Близько першої прийшли ще четверо викладачів того часу, який вона охарактеризувала як «дядечкові дні величі», і Білл запропонував усім сходити на ленч. Ральф навіть знав, як саме його сусід це казав: краще пізно, ніж ніколи. То була одна з найулюбленіших приказок Мак-Ґоверна. Коли Ральф поцікавився, коли повернеться Білл, Деніза Полгерст відповіла, що скоро.