Бхомбол-ватажок

Відійшовши од вікна, Бхомбол присів на краєчок лавки. Стало холоднувато. Він закутався в чадор. Вузлик з грушами опинився в нього за спиною.

— Куди їдеш? — зиркнувши на Бхомбола, спитав чоловік, що курив сигарету.

— В Татанагар, — відповів Бхомбол. Той ніколи не чув про Татанагар.

— Це ж де є таке місто? — здивовано спитав він.

— Он там, — показав хлопчик.

— То чому ж ти їдеш у протилежний бік?

Бхомбол нічого не відповів.

— Ти ходиш до школи? — розпитував далі чоловік з сигаретою.

Бхомбол кивнув головою. Чоловік пильно оглянув Бхомбола з голови до ніг:

— Виходить, ти втік з дому?

Бхомбол мовчав. Поїзд мчав на всю швидкість. Непомітно наступив ранок. Зарожевів схід. Стало зовсім видно. Шаткодале лишилося далеко позаду. Попереду був Танграмарі. Ось уже показалося болото. Над ним летіли журавлі, кружляла чапля. Нещодавно пройшли дощі, і болото було вщерть повне води, як море. В цей час у ньому завжди розплоджувалось багато риби, і рибалки приходили сюди на лови. В далині видно було їхні човни, вишикувані в один ряд.

Якось Бхомбол з хлопцями ходив на болота, що були за три кроші [15] від Шаткодале. Дорога до них ішла через Ротонпур. Обабіч неї розкинулись неозорі рисові поля. Коли зривався вітер, колоски спілого рису немов дзвеніли, ніби по полю гуляла Лакшмі, [16] побрязкуючи браслетами на ногах. На болотах було багато лотосів і лілей. Вони росли так густо, що за білими й червоними квітами та яскраво-зеленим листям не видно було води. Там, де ростуть лотоси, треба остерігатися бджіл і гадюк. Якось Бхомболового приятеля Джогу, коли він хотів зірвати лотос, мало не вкусила гадюка; вона причаїлась на лотосі, обвившись довкола стебла й поклавши голову на квітку. Тільки Джога простяг руку до лотоса, як зненацька почулося сичання. Гадюка надула шию. Того разу Бхомбол наловив багато риби, та запотиличників від дядька йому перепало ще більше.

15

Крош— міра довжини; близько трьох кілометрів.

16

Лакшмі— богиня щастя й багатства в індійській міфології.

Бхомболу раптом дуже захотілося сплигнути з поїзда і побігати у високій траві понад болотом.

— Чуєш, хлопче! — знову пролунав голос чоловіка, що курив сигарету. — Ти повинен негайно ж повернутися додому. В тебе є квиток?

— Нема, — відповів Бхомбол.

— Тоді тобі буде непереливки! Через три станції прийде контролер.

Бхомболу траплялося бачити, як контролери перевіряли квитки. Вони завжди були дуже суворі. Хлопець вирішив зійти де-небудь раніше і піти пішки від села до села, прямо в Татанагар.

Тим часом поїзд, засичавши, зупинився в Танграмарі. Деякі пасажири посходили. Наступна станція була Алампур. Бхомбол бував і в Алампурі.

Постоявши зо дві хвилини, поїзд рушив далі. Він мчав мимо залитих сонцем нив, пастухів, що пасли корів, селян, які працювали в полі. Нарешті він поминув і Алампур. Тепер у купе не залишилось нікого. Зійшов і чоловік з сигаретою.

Бхомбол дуже зрадів, опинившись у порожньому купе. Під перестук коліс він завів пісню. Наспівуючи, хлопець висунувся з вікна і затремтів від страху: в сусідньому вагоні він побачив контролера. Хто той контролер — англієць чи пенджабець, — важко було зрозуміти: він стояв біля вікна і мав не дуже приємний вигляд. Пильно глянувши на пасажирів, контролер відійшов од вікна і подався в сусіднє купе. Незабаром він буде тут! «Чи не стрибнути з поїзда?» — подумав Бхомбол. Але ж страшно: можна розбитися на смерть або залишитись калікою. А потім потрапиш у поліцію. Краще не треба. Однак залишатися тут теж небезпечно. Може, сховатися під лавкою? Та чи це допоможе? Контролер знає, де шукати. Їздити в поїзді без квитка справді негарно. Ох, коли б тільки можна було врятуватися цього разу! Висунувшися з вікна, Бхомбол поглянув, чи далеко наступна станція. Та попереду нічого не було видно. Обабіч залізничного полотна тягся колючий дріт, а прямо виблискувала колія. «Зараз стрибну!» — подумав Бхомбол. Він тугіше підперезався, а край дхоті, що звисав нижче колін, заткнув за пояс.

Уже лаштуючись відчинити двері, Бхомбол побачив, що попереду з'явився семафор. Семафор стояв, звісивши голову, і ніби посміхався. Тепер до станції було недалеко, але й поїзд уже не мчав так швидко. Бхомбол був страшенно лютий на машиніста: «От ледар, нічого не петрає! Нічогісінько! Наминає, мабуть, собі булку, а поїзд веде кочегар! Таких людей треба карати!»

Бхомбол знову висунувся з вікна, і його охопив жах. Контролер теж виглянув у вікно і дивився люто, неначе тигр. Що ж буде? А раптом він зараз зайде? Бхомболу захотілося відлупцювати машиніста. Але що це? Поїзд зупиняється! Бхомбол перебіг до вікна на другому боці і виглянув — ось вона, станція! Він миттю відчинив навстіж двері. Не встиг поїзд зупинитися, як хлопець сплигнув, швидко проліз крізь дірку в дротяній огорожі і — шукай вітра в полі! Тепер його ніхто не спіймає! За хвилину паровоз дав гудок, і поїзд, вкутавшись димом, рушив.

5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА

Це була невеличка станція. По один бік платформи стояв крихітний будиночок, укритий соломою. На будиночку і з двох кінців платформи великими чорними літерами по-англійськи і по-бенгальськи було написано: «Шалукданга». [17]

Бхомбол поглянув довкола. Ніде не було навіть ставка, не кажучи вже про лілеї. Тільки де-не-де на рисових полях блищала вода. Серед нив на пагорбі лежало село; воно неначе скоцюрбилось і підібгало ноги, боячись замочити їх. Від станції через село гадюкою петляла дорога; вона вела кудись далеко-далеко на схід. Обабіч неї росли високі, схожі на парасольки дерева.

17

Шалук— лілея.

Із станції по дорозі котився запряжений волами критий віз. Ззаду на ньому висів строкатий брудний чадор. На возі, мабуть, їхала жінка.

Раптом із села назустріч виїхав велосипедист у тюрбані і чорному піджаку. Порівнявшись із возом, він задзвонив.

Воли, злякані несподіваною появою велосипеда, вирячивши очі, потягли воза з дороги в поле. Бхомбол не міг утриматись від сміху. Воли біжучи пригинали голови, намагаючись скинути ярмо, але довжелезні роги чіплялися і заважали їм. Усі інші спроби вирватися з ярма були даремні. Кінець кінцем жінці таки пощастило втихомирити їх і знову виїхати на дорогу.

За станцією, біля великого фігового дерева стояла крамничка кондитера.

Бхомбол перетнув залізничне полотно, підійшов до крамниці і, зазирнувши в неї, побачив, що кондитер саме краяв тісто для печива. Він навіть не глянув на хлопця. Бхомбола мучив голод. Від солодкого запаху гарячої патоки в нього потекла слинка. Та, кинувши погляд на дорогу, він остовпів. Велосипедист під'їхав уже зовсім близько. То був молодший брат добродія Чокроборті — дядько Шошті! Він служив підрядчиком. Дядько Шошті, звичайно, помітив його. Про всяк випадок Бхомбол вирішив сховатися за крамницею. Від страху серце в нього калатало в грудях.

За крамницею починався густий чагарник. Росла там і кропива. Бхомбол обжалив нею ногу, і тепер її пекло вогнем. Чухаючи ногу, хлопець підкрався до крамниці.

Попереду виднілися залиті водою рисові поля, праворуч і ліворуч — безлюдна дорога. Втікати було нікуди. Звичайно, можна б сховатися в полі, але у воді є п'явки. А нема гірше, коли п'явка присмокчеться до ноги. Краще залишитись і почекати, що робитиме дядько.

Бхомбол пальцем продовбав дірку в бамбуковій маті і побачив, що дядько Шошті поставив велосипед під крамницею.

— Вітаю вас! — сказав крамар, підводячи голову.

— Макхоне, чи не розживуся я в тебе тютюну? — спитав дядько Шошті, присівши на краєчок ослона.

— Гей, Мадхобе! — гукнув крамар. — Мад-хо-о-бе! От капосний хлопчисько! Щойно був тут — і вже зник. Тільки й знає, що стовбичити на станції!

— Я бачив тут якогось хлопчака, — зауважив дядько. — Може, то він?

Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.

— Та й мені так здалося, — відказав Макхон. — Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.