Бхомбол-ватажок

— Ану притягніть сюди Гопала за вуха! — наказав учитель.

Кілька здорованів миттю кинулись виконувати наказ пана вчителя. Гопал затулив вуха обома руками. Хлопці скрутили йому руки і, схопивши за вуха, приволокли до вчителя.

— Ох ти, мавпо, тільки й знаєш, що пустувати! — мовив той і ляснув Гопала по спині.

— Не боляче, — зауважили хлопці, — але ти плач, бо пан учитель ще всипле.

— Ой! — зарепетував Гопал і кинувся навтіки, тримаючись рукою за спину.

У цю мить позад Бхомбола хтось несамовито заверещав. Бхомбол подумав, що то верещить свиня. Оглянувшись, він побачив, що помилився. Кілька кремезних підлітків тягли за руки й за ноги якогось хлопчака. Хлопчик опирався і щосили горлав. Бхомболові стало смішно, що стільки хлопців не можуть упоратися з одним. Прийом джіу-джітсу [24] — і він одразу б угамувався!

Коли нарешті пощастило втягти хлопця на веранду, він зарепетував так, ніби в нього разом почало різати в животі, закололо у вусі і заболіли зуби.

24

Джіу-джітсу (дзюудо) — японська вільна боротьба і система самозахисту.

— Ой-ой-ой! — лементував він. — Я не хочу йти до школи! Ой убили! Пустіть мене!

З класу вийшов учитель, а за ним висипались усі школярі.

— Підведіть його до мене! — наказав учитель. — Це порося щодня тікає! Сюди, сюди тягніть його…

Побачивши вчителя, хлопець несподівано замовк — він стояв і тільки відхекувався.

— Ходімо в клас, — сказав учитель. — Чого ти так боїшся? А як же всі вчаться! Ходімо!

Він узяв хлопця за руку. Той, відсапуючись, почвалав за вчителем. Щоки в нього були мокрі від сліз, його вигляд викликав захват у школярів.

Бхомбол теж не міг утриматись від сміху. Так сміючись, він рушив собі далі дорогою.

10. НА ЯРМАРКУ

До полудня Бхомбол пройшов половину шляху. На узбіччі дороги росла акація. П колюче гілля з дрібним листям стирчало вгору, кидаючи рідку тінь.

День був базарний, і Бхомбола раз по раз випереджали люди, що поспішали на ярмарок. Вони йшли зі своїм скарбом: один ніс на голові тюк джуту, другий — рушник, третій — в'язку баклажанів, четвертий тяг за собою пару сухоребрих кіз, які не переставали мекати, а в декотрих на голові були порожні кошики й мішки.

— В яке село веде ця дорога? — спитав Бхомбол одного з перехожих.

— А куди тобі треба? — запитав той замість відповіді.

— До залізниці, — відповів Бхомбол.

— До залізниці? Тоді тобі треба йти в той бік, — показав подорожній. — Он бачиш, ярмарок? Минеш ярмарок, потім двоє сіл і побачиш залізницю. Ти звідки йдеш?

— З Манікпура.

— З Манікпура? А нащо тобі залізниця?

— Я йду в одне село поблизу залізниці.

— А як воно називається?

Бхомбол, не відповідаючи, випередив свого співбесідника.

— Пройдисвіт, — пробубонів той йому вслід.

Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.

Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.

На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян — очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.

Бхомбол обережно піднявся на веранду — йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.

— Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу — Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! — закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.

Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.

Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи… Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.

Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:

— У пана управителя вкрали сина.

Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.

— Тримай, тримай його! Ось він! — репетував дядько Шошті.

Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:

— Тримай, тримай його! Ось він!

Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати…

Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!

За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.

11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ

Бхомбол ішов і озирався. Якщо за ним стануть гнатися, він уже не зможе бігти. Треба було якомога швидше залишити місця, де панує Броджен-бабу. Тут усюди шастають його люди. Бхомбол вирішив відійти трохи далі і потім відпочити. Броджен-бабу впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним — отже, він ішов так як треба.