Бiблiйнi пригоди на небi i на землi

Продегустував Всевишній фрукти та овочі і мовив, сам себе похвалюючи:

– Це добре!

А головне, в чому найбільше виявилася його геніальність, - це те, що він не поспішав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, і те зроблено не так, і це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити... Навіть слова, мовлені Творцем, піддав би сумніву. Приміром, зауважив би, що після дегустації плодів слід казати "Це смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрішого зрадила інтуїція і він на свою голову мав би критика, то й досі не вийшов би з початкової стадії творіння, лишився б на віки віків недолугим початківцем. А так сказав сам собі: "Це добре!" - і край.

Хіба не мудро?

А на четвертий день господь вирішив запалити на небі світильники Сонце та Місяць. Ще й зірки весело заяскріли. Отак виникли день і ніч. Сонце освітлює земну твердь удень. Місяць із зірками - уночі.

Тут Левіафан вже вкотре не стримався і знову урвав мою святу оповідку:

– Навіщо ж було засвічувати Сонце і Місяць, коли й так уже сяяло Світло? і куди воно поділося?

Я навіть розсердився. Цей Левіафан своїми запитаннями робить з мене викінченого дурня! А я ж оповідаю йому точно за святим письмом, немов закоренілий відмінник. Та щось відповісти цьому тюремному одоробалу таки треба. В'язневі псувати стосунки з наглядачем - ні до чого. Старець Авімелех, бувало, ще й не так мене на іспитах катував...

– У тому-то, - хитро пояснив я, - й виявилася неперевершена кмітливість Всевишнього. Якби хтось міг тут щось второпати, то Наймудріший не заслуговував би на звання Наймудрішого. Яка ж це була б незреченна мудрість, якби кожен дурень міг би до цього дотумкати? Утямив істину?

– Ясно, що нічого неясно, - погодився з моїми теологічними доказами Левіафан.
– Хвали свого бога далі.

20. Усякоє тварі - по парі

"Це був, найвірогідніше, кумедний парад. Навіть найбільш вчений природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на місце Адама".

Лео ТАКСІЛЬ.

– А на п'ятий день почав Всевишній творити усяке боже дихання: свиней, гадюк, шакалів, удавів, тхорів, павуків, жаб, клопів, стерв'ятників, вовків, акул, блощиць, крокодилів, комарів, тигрів, гадів повзучих, літаючих і плаваючих... Усякої тварі - по парі.

Подивився потім на свої творіння - птахів, риб, ссавців та гадів, помилувався, запишався від власної, нічим не приборканої фантазії та й мовив:

– Це добре!

– А планктон він теж сотворив?
– вже вкотре вклинцювався в мою розповідь Левіафан.

– Само собою. Він усе живе того п'ятого дня сотворив. Тільки він і сам тоді ще не знав, чи це планктон, чи гіпопотам. А може, кенгуру... Звідкіля було йому знати? Адже ніяких назв для всього сущого ще не існувало.

– А як же ми дізналися?

– Першим до назв доп'яв Адам. Від нього й повелося...

– Адам, хто це?

– О, тут ціла історія! Усі творіння не лише не мали назв, а й були ні на що не схожі. Аж тут Всевишньому закортіло самим собою милуватися. Але як? От він і порішив: сотворю собі живий автопортрет за своїм образом та подобою.

– І сотворив?

– Звісно! інакше звідки взялися б люди?

– Виходить, і ти - як господь-бог?

– Ще б пак!

– Чого ж тебе ув'язнили?

– А хіба я знаю?

– Ну й діла!..

– Атож, діла - мов сажа біла.

– Тоді, Іоно, оповідай про Адама далі.

– Добре, а ти слухай і не уривай, інакше на розповідь й п'ятнадцяти діб не стане.

– Мовчу, як риба!
– заприсягнувся по-морському Левіафан.

– Вранці шостого дня взяв Всевишній добрячий кавалок біло-рожевої глини і заходився ліпити свій скульптурний автопортрет. Погляне на себе у свічадо ставка та й ліпить, погляне та й ліпить... Весь у гливчаку вимастився, але таки зліпив фігуру. Дмухнув на неї, і вона ожила! Вийшов хлопець - хоч куди козак. І нарік його Митець Адамом, щоб не задавався. А це могло статися, коли б він зареєстрував новоствореного під власним прізвищем. А так - не визнав за свого...

Отут і з'ясувалося, як і яке боже дихання називати. До того богові не було з ким розмовляти. А тепер - стало! Але як розмовляти, коли ніяких назв не існує? Могло ж вийти, як у пісеньці: "Дід каже, що пшоно, баба каже - гречка..." Того ж дня Всевишній організував Адамові грандіозні оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишній запам'ятовував. І хто з них був вчитель, а хто учень, й понині не добрати...

Адам дивився на нескінченну череду різної звірини та птаства і вилущував слівця, мов зернята з насіння:

– Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра...

Того дня Адам залюбки міг зробити з мухи слона, а із слона - муху. Усе залежало тільки від того, як він назве.

А він тільки витирав піт з чола і невтомно шкварив добірними назвами:

– Снігур, дикобраз, шимпанзе, морж, ігуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констріктор, лінивець...

Це була неймовірно важка і виснажлива праця. Недарма Всевишній сьомий день оголосив Днем Спочинку.

Тільки вінцю творіння - Адамові - було під силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишній, напевне, заклав у його черепну коробку перший у світі електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим відповідальним завданням нізащо б не впоралася. Нам у школі казали, що коли тільки наземні "божі дихання" звести докупи і щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири місяці безперервної роботи. Без передиху! Без сну і спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив реєстрацію численних мешканців підводного царства. Кібер, та й годі!

В історії людства це був перший світовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконаліший, Наймудріший, Усевідаючий Всезнайко, з яким Адамові нема чого й рівнятися. Подумати тільки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишній за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б діло, а назва знайдеться! і рівняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Каїна, пішло аж дев'ять місяців творіння. Однак і того Каїна без Адамової помічниці рви не було б...

Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться і випустить на волю достроково?

Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирішив підлеститись і до мого наглядача.

– Пишайся, Левіафане!
– солодко проспівав я.

– Це б з чого?
– здивувався той.

– Як з чого? Хоча б з того, що твій родовід давніший від мого. Будь-який цар запишався б, якби дізнався, що походить з черева твого пращура.

– Невже?

– Правду кажу. Усі вельможі рахуються поміж собою, чий родовід давніший.