Бiблiйнi пригоди на небi i на землi

А жив у Содомі праведник Лот, рідний небіж патріарха Авраама. Він дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидві дочки - дівки непорочні, бо женихи між собою кохалися.

Послав Всевишній до Лота двох янголів з наказом:

– Хай до ранку покине місто з усім сімейством. Хай ідуть вони світ за очі і не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.

Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зібрався цілий натовп розбещених содомитів.

– Лоте!
– нахабно вимагають.
– Ану, подай нам своїх янголяток!

– Та що ви, люди!
– каже ум Лот.

– Як вам не сором? Адже це янголи!

– Їх нам і треба!..

– Ліпше я вам своїх непорочних дочок на поталу віддам...

– А навіщо вони нам, коли ми від власних молодиць повтікали?

Даремно вони галасували: янголи розлютилися і дали добрячої прочуханки усьому натовпу.

А вранці пішов Лот з міста. За ним - сімейство. І чують: за спинами у них грімотить, гуркоче, на всі голоси волає. Лотова жінка озирнулася і навіки остовпіла. Лишився праведний Лот без жінки. Поселився він з дочками у печері, подалі від людей.

А далі я вам прямо з Біблії прочитаю.

Ось слухайте:

"І жив Лот в печері, і з ним дві дочки його.

І мовила старша молодшій: батько наш старий; і нема чоловіка на землі, який увійшов би в нас за звичаєм всієї землі.

Отож напоїмо батька нашого вином, і переспимо з ним, і поновимо від отця нашого плем'я".

Я навмисне зупинився на найпікантнішому місці і зітхнув:

– Ех, без добавки і горілка не смачна...

– І справді!
– зголосився сам корчмар.
– Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?

– Благословляю намір твій!
– не пручався я під нетерплячі вигуки слухачів.

– Ось тобі чарочка, юний отче, читай далі...

"І напоїли отця свого вином тієї ночі, і пішла старша і переспала з батьком своїм; а він не відав, коли вона лягла і коли встала.

Наступного дня старша мовила молодшій: ось, я спала вчора з батьком моїм; напоїмо його вином і цієї ночі; і ти піди, спи з ним, і поновимо від отця нашого плем'я.

І напоїли батька свого вином і цієї ночі; і пішла молодша, і спала з ним; а він не відав, коли вона лягла і коли встала.

І поробилися обидві дочки Лотові вагітними від батька свого.

І народила старша сина і нарекла його ім'ям: Моав, (кажучи: він від батька мойого). Він отець моавитян понині".

І молодша також народила сина і нарекла його ім'ям: Бен-Аммі, (кажучи: він син роду мойого). Він отець амонитян понині.

Аж тут низенький товстун розхвилювався:

– А чому ж господь за отакі аморальні вчинки не покарав старого гріховодника з молодицями? Інших, бач, карає, а цих - ні! і невже поблизу вже й чоловіків не було?

– Як не було?
– загарячкував і корчмар.
– А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтиві дівки вино купували, коли не в корчмарів?

Розбурхався і щогловидий:

– Не розумію, як це можна переспати з непорочною дівахою і навіть не помітити? Знову ж таки: хто йому новонароджені - сини чи онуки?

А тоді в один голос - до мене:

– Отче, а що ти скажеш?

Я замислився, а потім мудро вирік:

– Дуже складні ваші запитання. Справа ця і дійсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в ній нічого не добереш! А щось пляшки я й не бачу...

– Зараз буде, отче. Одна мить!

11. Що взято, те й свято

"Духовенство носить плащ убогості, яким приховує секрет уміння збагачуватися і забезпечувати себе всілякими насолодами".

К. ВОЛЬНЕЙ.

Черепок тріщав, мов твердь небесна за часів Всесвітнього Потопу...

Сурми сурмили архангельські...

Груди палило, мов я пекельної сірки наковтався...

З рота виривалося смердюче дихання...

Фу! Аж самого нудить...

О господи!..

Перед очима стрибало, пливло і гойдалося. Стіни похитувалися, немов п'яні. Стеля раз у раз ніби падала на мою бідолашну голівоньку. Звідусіль рипіло, скреготало і грюкало. Ложе совалось піді мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на підлогу.

Свята трійце, де я?

Раптом двері відчинилися, а на мене посунула така фігура, що я аж отерп.

Фігура була без одного ока, без одного вуха, без однієї руки і без однієї ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зі смаком дібраною під колір носа. Строкатий тільник і широкі, як море, штани довершували вбрання. За широким шкіряним поясом стирчав набір кинджалів. На лівому боці теліпалася шаблюка. А на єдиній руці з засуканим рукавом був витатуйований череп з кістками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.

Та я з приємністю зауважив, що ця напівлюдина тримає напоготові в своїй єдиній руці вже відкорковану пляшку і приязно до мене всміхається.

Чого б це?

– Що, прочумався, випивохо!
– лагідно прохрипів переполовинений незнайомець.
– На ось, похмелися! Кращих ліків не знайти - по собі знаю...

Я присмоктався до пляшки, мов до цілющого джерела. Одразу полегшало. Я відчув, що набуваю звичної форми, гідної мого сану,

– А де закусь?
– жваво наполіг я. Кожному святеннику відомо: завжди слід вимагати більше, коли тобі щось дають і так.

– Отакої!
– здивувався мій несподіваний рятівник.
– Ще й закусь йому у ліжко піднось!
– він сунув руку до кишені і витяг тверду, як наждак, галету.
– На, жери, паскуднику!

Бач, зичливо всміхається, а сварить...

– Ти хто?
– запитав я, зубами викрешуючи з галети іскри.

– Як то хто?
– знову здивувався він.
– Я капітан Бен-Акула, майбутній адмірал майбутньої розбійницької флотилії.

– А це що?
– я кволо повів рукою навколо.

– Мій флагман "Зі святими упокій".

– Ах, то це корабель морських розбишак!
– нарешті остаточно прозрів я.
– То ось чого ліхтарі були порозбивані!

– Авжеж...

– Чого ж я тут?

– Бо найнявся.

– Ким?

– Капеланом. Тепер у нас повний керівний комплект - капітан і капелан.

– Щось не пригадую, - непевно промимрив я.

– А що тут дивного?
– розсудливо мовив він.
– Тебе ж учора двоє моїх лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообіцяв влаштувати на судні колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут істинний...