Бiблiйнi пригоди на небi i на землi

– І де ж ми зараз?

– У відкритому морі.

– Жах!
– простогнав я.

– Ніякого жаху нема - не потонемо, - хибно зрозумів мене капітан Бен-Акула і, аби до кінця заспокоїти, своє запевнення обґрунтував: - Я переловив усіх щурів і ув'язнив до мишоловок, щоб не повтікали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нізащо на дно не піде. Це кожен моряк знає! До речі, отче, як тебе звати? Я й досі не знаю, бо вчора ти лика не в'язав...

– Звуть мене Іона!
– поспішив я урвати його паплюжні для мого сану спогади.

– Аз якого роду?

– Мій батько - гицель Амітай з коліна Зебулона.

– А де ж він котів обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати.

– У місті Гад-Хефер.

– І хто ж ти за святенницьким фахом?

– Я, Акуло, пророк.

– А звідки це тобі відомо?

– А в мене диплом є! Я закінчив школу пророків, вперше засновану великим Самуїлом!

– І багато таких?

– Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному місті стало хоча б по одному пророку...

– А що воно, власне, таке - пророк?
– єдине око капітана засвітилося цікавістю.

– Пророк, Акуло, це людина, яка не знає нічого, але здогадується про все.

– Брешеш!

– Собака бреше, а не пророк!

– Ану, відгадай тоді, навіщо я оголосив додатковий набір в команду моїх розбишак?

– Ну, це для мене дрібниця: щоб не боятися ні бога, ні чорта!

– Ти диви - вгадав!
– він підсів до мене ближче.
– А навіщо це мені не боятися ні бога, ні чорта?

– Щоб грабувати і скарби збирати.

– І коли ж я розбагатію?
– вихопилось у нього.

– Дай червінця.

– Навіщо?

– Інакше пророцтво не справдиться.

– На два! То коли?

– Як тільки зустрінеш купецький корабель і випорожниш його, як я оцю пляшку.

Я узяв у нього пляшку й присмоктався.

Він стежив за процедурою з непідробним хвилюванням.

– Не лишай ні краплі!
– ще й заблагав наприкінці.

– Будь спок!
– втішив його я.

Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрій мій значно поліпшився. У голові вже не сурмили архангели і твердь небесна не репала. За бортом лагідно плюскотіли хвилі. У кишені подзенькували червінці. Благодать! Я витяг пачку "Фіміаму" і з насолодою воскурив.

– Іоно, ану дай і мені фіміаму, - попросив капітан.

Отакої! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було відмовляти такій благородній людині! Але що я мав робити? Адже нас у школі навчали тільки брати, а давати - не вчили. Хіба ж я винен, що мене випустили у світ до мирян неуком?

Однак, з поваги до капітана, я обрав одну з найбільш делікатних форм відмови.

– А чи знаєш ти, Акуло, - єлейним голосом запитав я, - що палити шкідливо?

– Ні, не знаю, - похнюпився скалічений у битвах ватаг піратів, - бо я неписьменний...

– А між тим, - велеречиво повчав його я, - куріння дуже шкодить здоров'ю. Щоб ти знав, одна цигарка вбиває коня!

– Зроду не бачив коня з цигаркою в зубах, - розгублено промимрив він. Та ж я - не кінь!

– Тим паче!
– наполіг я.
– Людині куріння вкорочує життя наполовину. Приміром, скажи: скільки тобі зараз років?

– Неповних сорок п'ять, - відповів морський бувалець.

– Ну от бачиш, - співчутливо зітхнув я.
– А все чому? Бо куриш! А якби не палив, тобі вже було б повних дев'яносто!

Поки майбутній адмірал майбутньої флотилії намагався збагнути цю математичну нісенітницю, я спокійно докурив "Фіміам".

– Коли будемо їсти?
– діловито запитав я наївного, як дитина, переполовиненого тесаками розбишаку. Я інтуїтивно передбачав, що скоро він сам особисто за моїм столом слугуватиме. Дарма що з одною ногою! Хіба не святе діло - зробити з морського вовка покірну овечку божу?

Та не встиг Бен-Акула відповісти, як з дозорної бочки загорлали:

– Прямо по курсу - "купець"!

– Ну, Іоно, - вразився моїм пророкуванням капітан, - ти як у воду дивився...

– Свистати всіх нагору!
– хутко нагадав йому я.

12. Де храм - і я там

"Лякає миша кицьку, та сама з нори не вилазить".

Народне прислів'я.

Морські розбишаки - хлопці всі такі, що й у дідька на рогах хвоста зав'яжуть - миттю обліпили борти та щогли. Майбутній адмірал Бен-Акула грізно гупав протезом на капітанському містку. Корабель "Зі святими упокій" наїжачився списами, алебардами, абордажними гаками. Один я лишився у трюмі: мені й звідси все добре видко і чутно.

Два судна невідворотно наближалися одне до одного.

– Будем битися чи миритися?
– гучно заволав Бен-Акула, коли кораблі наблизились на звук голосу.

– Битися!
– відповіли з купецького судна.
– і вам зиск буде, і нам втрат менше!

"Про що це вони?" - здивувався я.

– Молодця!
– схвалив героїчне рішення гендлярів наш капітан.
– А що у вас на борту?

– Сандалове дерево, червоне дерево, золото...

– Оце нам!
– заволав капітан.
– Золотом бийтеся!

– Так у нас золото чорне - невільники.

– Тьху на вас! Ніколи не повірю, що ви без грошви! Невже ані шеляга не маєте?

– Та дещо с... А до того ще - кокосові горіхи з прохолоджувальним напоєм! Та кілька ящиків рому, по двадцять пляшок у кожному!

– Оце усе - нам!

– Зараз!

І за мить з купецького корабля долинула суто військова команда:

– Балісти заряджай! З лівого борту - приціл на палубу грабіїв постріл!

Заскреготали натягнуті линви. Біля бойових споруд застигли балістіарії. Дружно гахкнули велетенські ложки баліст. Злетіли ядра і з моторошним виттям швигонули до нас. Але не долетіли і шубовснули у воду.

– Ви що, подуріли?
– обурився Бен-Акула.
– Ще один такий постріл, і я вас усіх перевішаю на реях! Я нікому не дозволю отак безглуздо губити добро!

– Та це лише пристрілка!
– поспішили з поясненням купці.
– А стріляли ми кокосовими горіхами. Вони у воді не тонуть. Можна виловити.

І єхидно запитали:

– А ви що, хотіли б, щоб ми одразу бабахнули по вас шрапнеллю з монет?

– Ну-ну, - примирливо пробубнявив зніяковілий Бен-Акула.
– Ну, погарячкував... З ким не буває... А ви розумно вчинили, нічого не скажеш!