Блискавка

– Ну шо, Вікуся, хто і куди тобі вставляє? – в’їдливо спитав Денис. – Чи може мені це зробити? Пошторхати тебе в дірку.

Всі заржали знову, як коні Пржевальського.

– Дивись, шоб стручок в тебе не відвалився.

Але студенти знову пирснули зі сміху і реготали доти, аж поки в аудиторію не зайшов викладач і усі приколи на цьому, на жаль, завершилися. Софія навіть не намагалася щось конспектувати або слухати, поринувши високо-високо як птах в світ безмежних мрій та фантазій, де швидкість часу сильно уповільнювалася.

5

Коли була перерва, Мирослав подзвонив їй і домовився про зустріч після усіх пар. Але перед тим, як закінчився останній семінар, Віка розмірковувала про телепатію і можливість це розповісти для одного журналу. Вона навіть представила собі приблизний заголовок статті:

МЕДІУМ СОФІЯ ДЕМОНСТРУЄ ПАРАПСИХОЛОГІЧНІ

ЗДІБНОСТІ СЕРЕД ОДНОГРУПНИКІВ

Так, буде не погано, якщо про неї напишуть статтю, а можливо Віка від цього отримає грошову винагороду. Софія прочитала її думки і це ще більше її пригнічувало. Вона нарешті дочекалася кінець занять і вийшла з корпусу на вулицю. Про те, що жереб був кинутий і весь сценарій написаний наперед, дівчина не знала.

Мирослав стояв кварталом нижче і чекав на неї всього п’ять хвилин. На його губах виникла приємна посмішка, коли він побачив Софію, що впевнено йшла йому на зустріч.

– Миросю, ми можемо десь знайти затишне місце посидіти?

– Так, це не проблема, – задумливо відповів хлопець. – Можна посидіти на лавочці в парку, подалі від дороги. Або піти в якесь кафе, але зараз в мене мало грошей при собі…

– В кафе я не хочу. Давай підемо в парк, – погодилася Софія на його пропозицію.

Вони пройшлися парком і вибрали вільну, більш-менш чисту лавочку, на якій можна було сидіти. Сонце нещадно світило на землю, але великі зелені крони дерев створювали прохолодний затишок, що надійно закривав їх від прямих сонячних променів.

– Жарко, – прокоментував Мирослав, дивлячись кудись у бік. – Може пивка для ривка, а?

– А самогону для розгону? – Софія посміхнулася. – Ні, я пас. Я хочу серйозно з тобою поговорити. Мене вже дістають різними питаннями. Тепер весь факультет знає про мій феномен! Подумати тільки!

Мирослав хвилину задумався, мовчки задивившись на зелене листя, що шаруділо під час вітру.

– Ну, що я тобі можу сказати? Що сталося, то вже не змінити. Треба це забути і йти далі. Оскільки, я не в твоїй шкурі, то мені, звісно, важко це зрозуміти. Але ти дівчина сильна і мені здається, що ти переживеш цю незгоду. На жаль, всі обдаровані люди страждають частіше, ніж прості смертні. Це – факт.

– Але чому так?

– Не знаю. Мабуть за свій дар вони мають заплатити певну ціну і дуже часто ця ціна буває занадто висока. Іноді, ціна – це власне життя.

– Це жахливо, – з нотками екзистенції в голосі мовила Софія. – По-перше, я не просила ніякого дару, а, по-друге, я не можу його правильно використати, щоб допомогти людям. Виходить, що моє життя створене на майбутнє без мого дозволу.

– Кожна людина сама планує і влаштовує життя. Інше питання, що є речі в житті, які так чи інакше впливають на нас і від цього нікуди не дітися.

Дівчина на нього трохи нервово подивилася, перш ніж поставити питання. Питання банальне, але водночас дуже важливе для неї.

– Але який тоді сенс в цій телепатії та пророцтві майбутнього? Ти мені можеш це пояснити?

Мирослав на неї уважно подивився.

– Спробую пояснити, але знову ж таки, це буде моя суб’єктивна інтерпретація. Мені здається, що це може бути твоє призвання в житті. Цей твій феномен може допомагати іншим людям. Наприклад, заздалегідь прочитати погані наміри людини, перш ніж вона наважиться скоїти злий вчинок. І цим, до речі, можна не погано собі заробляти на життя. Питання в іншому: чи потрібно це тобі?

– Ні. Мені вже все набридло і я хочу нормального людського життя. Я не хочу відчувати себе месією. Я просто не готова приймати такі відповідальні рішення.

– Але ти вже приймаєш ці рішення. Ти вже робиш певний вибір і несеш за це відповідальність. Ти вже існуєш в цьому світі і щось робиш для покращення свого життя.

Софія трохи задумалася над його словами.

– Як цікаво! Виходить, із-за своїх паранормальних здібностей, людина повинна страждати?

– На жаль, це так. Правда в тому, що кожен страждає рівно стільки, скільки він сам цього хоче.

– Може воно так і є, – не здавалася Софія, – але якщо я мріяла не про таке життя? Якщо я бачила сенс життя в іншому? В банальному щасті із сімейним життям. Може я не хочу якихось замріяних недосяжних висот, до яких можна і не дійти ніколи.

– Досконалість цього світу полягає в тому, що кожен бачить по-своєму сенс життя і кожен намагається досягти власних цілей. Як правило, більшість людей, не стають тими, ким вони хочуть стати насправді, а стають тими, ким вони повинні бути за якимись принципами, стереотипами і шаблонами, навіяними іншими людьми. В цьому, на жаль, полягає гірка істина нашого життя. Дев’яносто п’ять відсотків інертної сірої маси живуть як всі і тільки п’ять процентів людей бачать світ по-іншому і вони можуть дещо змінити цей світ, а головне, вони можуть повністю змінити власне життя так, як самі цього забажають. Дивись, в сучасному світі є доступ абсолютно до любої інформації через Інтернет, радіо, телебачення, книжки, спілкування з іншими людьми. Точка зору однієї людини – це сукупність точок зору інших людей, що безпосередньо впливають на цю людину через призму її власного світогляду. Більшість людей, не знають що робити з своїм життям, бо вибір тут величезний. Просто колосальний! Можна вживати наркотики, курити, бухати, трахатися, ганятися за мільйонами, працювати, байдикувати, мандрувати світами, пізнавати життя за допомогою медитації і трансу, та багато іншого… Вибір власного життя безмежний, і що людина обере то її проблема. Більшість людей топчеться на місці і намагаються пізнати цей світ за допомогою психотропних речовин. Але це – хибний шлях. Він не приведе до пізнання істини життя. Все, що ми знаємо про це життя – це все одно, що ми нічого не знаємо. Будь-яка точка зору суб’єктивна, і об’єктивності, якщо ми говоримо про існування Всесвіту, не може бути місця. Наші знання про цей світ, тільки шкодять нам не даючи змогу реально усвідомити Всесвіт. Відмовитися від цих знань і спробувати пізнавати цей світ заново з іншої інтерпретації – це перший крок для виходу із загіпнотизованого натовпу, який сліпо топчеться на місці і вірить всьому, що сам бачить, і розуміє. А що цей натовп розуміє, він і сам не розуміє. Ось який парадокс. Все, що з тобою відбувалося чи буде відбуватися зараз не має значення.

– Поясни мені, як це розуміти, що все, що відбувалося з нами, немає значення? Я – існую, отже, це має значення.

– Ще Декарт казав «Я мислю, отже, я існую». А Мао Цзедун вважав, що думки – первинна структура, а матерія – вторинна. Отже, роби висновки сама. Тепер стосовно Тут і Зараз. Це називається принципом Дао. Треба знаходитися в потоці в цьому часово-просторовому континууму, тобто, має значення, що ти робиш тут і просто зараз, а все інше маячня. Без особливих зусиль можна рухатися вперед, знаходячись в потоці. Тому хто живе минулим чи мріє про майбутнє, не отримує насолоди від теперішнього життя. Минуле, вже пройшло, а таке очікуване майбутнє може і не наступити. Тому важливо те, що саме зараз з тобою відбувається. Пам’ятай, що кожна мить – це ще одна унікальна можливість змінити своє життя. І таких можливостей в житті безліч, і далеко не кожний ними, на жаль, користується.

Софія вражено слухала його філософські роздуми, зачарована і загіпнотизована його геніальними, і водночас простими висновками. Такий досвідчений, розумний, начитаний, наче сторічний мудрець, який пізнав життя в абсолютно всіх аспектах його існування, Мирослав їй подобався ще більше. І тільки тепер Софія зрозуміла, що, можливо, сенс життя в коханні, а не в якихось далеких недосяжних мріях, за якими можна все життя ганятися, а так їх і не зловити. Тоді навіщо витрачати час на ці абстрактні балачки?