Бомба для голови
Шрифт:
Того ж вечора Максим Максимович зв’язався з професором Штруббе, який відповідав за програму Ісаєва, і попросив внести корективи, щоб найближчі три дні були в нього цілком вільні.
На другий день Ісаєв побував у свого видавця, який третім тиражем випустив його монографію «Німеччина, квітень сорок п’ятого», і — вперше за всі його поїздки — не став відмовлятися від запронованого гонорару. Після цього він засів у бібліотеці, переглянув купу літератури з математики й фізики, зробив виписки з телефонних довідників Ессена, Кіля й Гамбурга, зв’язався по телефону з Мюнхеном і, нарешті, знайшов того,
— Пробачте, що я до вас так пізно, доктор Рунге.
— Хто ви?
— Моє ім’я вам нічого не скаже, але справа в мене до вас спішна.
Вони стояли на порозі. Хазяїн заступив двері й не запрошував гостя зайти.
— Я зараз зайнятий. Дуже шкодую…
— Хвилина у вас знайдеться?
— Хвилина — так. Тільки навряд чи «дуже спішне діло» можна вирішити за хвилину.
— Це обличчя вам знайоме? — спитав Ісаєв, показавши Рунге невеличку фотографію.
— Дуже знайомий молодий чоловік…
— Йому зараз п’ятдесят шість.
— У мене погана пам’ять на обличчя.
— Хто з вами працював у концтаборі Фленсбург?
— Холтофф?
— То це Холтофф чи ні?
— Так… Мабуть що… Мені здається, що він, але я боюсь помилитися. Хоча ні, напевне, це Холтофф.
— Тепер погляньте на це фото.
— Теж він. Так постарів… Невже живий?
— Ну, а коли живий, тоді що?
— Покажіть обидва фото ще раз.
— Можливо, нам усе-таки закінчити розмову у вашому домі?
— Прошу. — Рунге пропустив Ісаєва до кімнати.
— Може, ви спочатку запитаєте, чи знаю я адресу Холтоффа і зразу подзвоните у федеральну комісію по охороні конституції?
— Я ні про що вас не запитаю.
— Все набридло?
— Просто мені треба закінчити роботу, якій я віддав останні десять років, а якщо я звернуся до властей, мене почнуть тягати по комісіях, комітетах і підкомісіях… Я пройшов через усе це. Допити, очні ставки, показання свідків у суді, виправдання обвинувачених…
— Усе-таки Кальтенбруннера повісили…
— А решта? Де Бернцман? Зерліх? Айсман? Де вони? Бернцман у земельному суді. Айсман у Дорнброка. Зерліх у міністерстві закордонних справ…
— Ви пропустили Штірліца, пане Рунге.
— Штірліц урятував мені життя.
— Коли б війна тривала ще місяць і російські танки не ввійшли у Берлін, Холтофф би вас порішив, незважаючи на всі намагання Штірліца.
— Ви хочете, щоб я вжив якихось заходів?
— Так.
— Навіщо це потрібно вам, якщо я не хочу цього? Я, якого Холтофф мучив, кому він припікав сигаретою шкіру, кого він поїв солоною водою? Навіщо це потрібно вам, якщо я цього не хочу?
— Зло не має права бути непокараним, пане Рунге.
— Він самотній?
— П’ять років тому в нього народився онук.
— Наші онуки не винні в тому, що було.
— Правильно. В цьому винні діди.
— Оголосивши війну, я принесу зло його дружині, дітям, онуку. Ви закликаєте мене до помсти, а я проти помсти. Чим швидше світ забуде жахи нацизму, тим краще для світу. Треба забути минуле, бо якщо ми будемо в ньому, ми не зможемо дати майбутнє дітям.
— Забути минуле? Дуже зручна позиція
для негідників.— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.
— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?
Рунге відповів:
— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.
— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові й вірності фюрерові.
— Штірліц…
— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…
— Штірліц?!
— Штірліц… Так, я — Штірліц.
Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:
— Штірліц…
Ісаєв усміхнувся:
— Штірліц…
Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:
— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.
— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…
— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?
— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.
— Пі-пі-пі…
«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».
Ісаєв зупинив таксі:
— Вельмерсдоф, Руєштрасе, сім.
Гельтофф жив на Гендельштрасе, але Ісаєв за звичкою не назвав точної адреси. Перший час він і в Москві, коли їхав на таксі, ловив себе на думці, що називає Скатертний провулок замість того, щоб просити шофера відвезти його просто на вулицю Воровського.
Від Руєштрасе до Гендельштрасе було зовсім недалеко — півкілометра, не більше. Ісаєв оглянувся: вуличка була безлюдна й тиха; котеджі за високими металевими парканами, багато плюща, плакучі верби навколо маленьких озер, туркотіння голубів і дзвінкі голоси дітлахів.
«Вулиця гарна, — подумав Ісаєв, — а та огорожа з бетонним виступом саме для мене. Я можу посидіти, і він мене не побачить із свого будинку. Коли він виїжджатиме й зупиниться на вулиці, щоб зачинити ворота гаража, я встигну сісти до нього в машину».