Бомба для голови

— У такому разі я повторюю своє запитання, пане офіцер… Не маю честі знати вашого імені…

— Ейхман… Моє прізвище Ейхман.

— Отже, пане Ейхман, після такого роду заяви я зможу покинути рейх?

— Безперечно. Ви покинете рейх, якщо хочете цього, але не зразу після такої заяви… Вам ще треба буде вирішити свої фінансові справи, та й не слід вам зразу виїжджати — можуть бути кривотлумачення: мовляв, Дігона просто примусили виступити з такою заявою.

— А чи не може бути такий варіант: я виступаю із заявою, в якій дякую німецькій юриспруденції й медицині, а після цього ви відмовляєте мені у виїзді на батьківщину?

Невже ви думаєте…

— Так, пане Ейхман, я думаю саме так. І мені потрібні гарантії.

— Я можу зрозуміти вас, — помовчавши, відповів Ейхман. — Гаразд. Кого б ви хотіли мати гарантом?

— Когось із представників наших фірм.

— Це будуть американці? Ні, такий варіант нас не влаштує Можливо, ми зупинимося на комусь із ваших німецьких контрагентів?

— Будь ласка.

— Кого б ви хотіли запропонувати?

— Доктор Шахт.

— Це неможливо. Доктор Ялмар Шахт — член імперського кабінету міністрів.

— Доктор Абс? А може, Дорнброк?

— Дозвольте мені порадитися з керівництвом. Можу вам сказати, що обидва вони, хоч і фінансисти — а ви знаєте, що наша партія виступає проти фінансового капіталу і великої буржуазії, — нічим себе не скомпрометували й займають нейтральну позицію. Звичайно, мені доведеться переговорити з ними — чи погодяться вони виступити вашими гарантами. А втім, нам потрібен один гарант. То хто ж із них? Абс? Чи Дорнброк?

— Добре, — пожувавши беззубим ротом, відповів Дігон. — Давайте зупинимося на Дорнброку.

…Дорнброк потиснув худу руку Дігона й прошепотів:

— Боже мій, що з вами, Самуель? Який жах, бідолашний ви мій… Ейхман розповів мені, що вас покалічили бандити в камері під час випадкового арешту… Є ще якийсь Дігон, якого шукали, а взяли помилково вас…

— І ви повірили в це, Фріц? — гірко всміхнувся Самуель. — Фріц, це все брехня! Мене побив їхній слідчий у гестапо! А тепер вони хочуть, щоб я обілив їх. Мабуть, Баррі натиснув на них через державний департамент. І вони хочуть, щоб я сказав, ніби все це, — він показав висохлими руками на своє покалічене обличчя, — діло рук бандитів… Не тих бандитів, які допитують, а нікчемних, нещасних, темних злодіїв. Я зроблю таку заяву, щоб вирватися з цього пекла…

— А дома ви розкажете всю правду про цих недолюдків, я розумію вас…

— Звичайно! Про це не можна мовчати. Світ здригнеться, коли я розповім про ці звірства. Досить подивитися на моє обличчя… Це страшніше за слова…

Дорнброк сказав Ейхманові, заїхавши до нього в імперське управління безпеки:

— Його не можна випускати. Відправте його в табір… У такий, словом, звідки не дуже скоро виходять. Але хай він живе… Ним можна торгувати. Звичайно, вся власність Дігона переходить у розпорядження моєї компанії, але це має бути зроблено таємно. Аріїзація підприємств Дігонів, та й годі. А куди пішли їхні капітали — це наше діло.

— Це наше діло, — погодився з Ейхманом Гейдріх, — саме тому ми й скажемо, що всі єврейські капітали передано народним урядом у народні підприємства оборонних заводів Дорнброка. Я не люблю лисиць і поважаю позицію. Або — або. В даному випадку це буде корисно не тільки для Дорнброка, а й для всіх інших наших магнатів… Якщо вже з нами — то в усьому й до кінця. А це можливо тільки через клятву на крові.

— Так, але Дорнброк провів з ним роботу і написав про намір єврея виступити проти нас в Америці…

— А це його обов’язок! І не треба з цього нормального вчинку робити сенсацію. Тепер ми над Дорнброком, а не він над нами.

На другий день Дігона перевели в Дахау — без імені й прізвища, як превентивного ув’язненого під № 674267.

…Баррі К. Дігон побачив на борту «Куїн Елізабет» сивого старого чоловіка з обвислими вусами й білою довгою бородою. Нічого в цьому старому не було від Самуеля, але він зразу впізнав у ньому брата. Серце Баррі завмерло, і він заридав.

Він ридав і в машині, поклавши свою голову на худенькі, пташині груди Самуеля, а той тихенько гладив його голову й шепотів:

— Ну, не треба, хлопчику, не край свого серця, бачиш, я повернувся, бог не лишив мене в біді…

Брати сиділи у величезному «кадиллаку» й плакали, а навкруги веселилася галаслива юрба, святкуючи перемогу, яку привезли з Європи хлопці в зелених куртках, І крізь цю юрбу було важко їхати, водій безперестану сигналив, раз по раз обертався назад і з жахом дивився на живого мерця, який замислено гладив голову хазяїна, великого банкіра країни, людини, що вважалася одним з найсерйозніших фінансистів Америки.

Самуель помер наступного дня. Він помер у себе в кімнаті, коли підвівся, й підійшов до вікна, і побачив невеличкий нью-йоркський садок, в якому рівними рядами було висаджено троянди й гліцинії — такі ж самі, як у нацистів, у Тюрінгії, в тридцять восьмому році.

На похороні, після панахиди в синагозі, тіло Самуеля Дігона перенесли в зал засідань «Нешнл бенка». Тут, виступаючи з коротким словом, Баррі сказав:

— Всупереч традиціям предків, ми привезли Самуеля сюди, щоб з ним могли попрощатися всі ті, кому дорога демократія, дарована нашій країні мужністю її громадян і богом. Ми привезли Самуеля сюди, бо традиціями наших дітей стали традиції Америки. Тепер, навчені бандою нацистів, ми будемо непримиренні до всіх і всяких проявів фашизму, де б і в якій формі вони не відродилися б. Ми боротимемося проти фашизму як солдати, зі зброєю в руках. Ми мститимемося не тільки за Самуеля — він тільки один з шести мільйонів безневинно погублених гітлерівцями євреїв. Ми мститимемо за сотні тисяч загиблих американців і англійців, французів і поляків, росіян і чехів. Прощення породжує прощення — гласить мудрість древніх. Ні. Помста породить прощення чи хоча б дасть нам можливість дивитися на німців без здригання й ненависті. Всі ті, хто був з Гітлером, всі ті, хто воював під його прапорами, всі ті, хто привів його до влади і підтримував його, мусять бути покарані. Ми не можемо визнавати доктрину душогубок, шибениць і тортур. Ми визнаватимемо закон. І цей закон віддасть кожному своє. Прости мене, брате, що я не зміг тобі нічим допомогти! Спи спокійно, за тебе помстяться!

Ісаєв

1

«А з ногами погане діло, — подумав Максим Максимович, — і найприкріше те, що це природна річ. На жаль. Шістдесят сім: без трьох сімдесят. Вікові рубежі — їх не обминеш. Як позбавлення громадянства: туди можна, а назад — тю-тю».

Він намагався розтирати ноги дуже тихо, щоб не розбудити Мишаню, постійного свого супутника на полюванні, механіка їхнього інститутського гаража, але Томмі, почувши, що хазяїн прокинувся й розтирає ноги щіткою, встав, голосно, підскиглюючи, позіхнув і стрибнув на сидіння. Він завжди спав у них у ногах — коло педалей «Волги». Але як тільки хазяїн прокидався й починав розтирати щіткою ноги, Томмі зразу ж вилізав на сидіння й лягав на Мишаню.

— Рано ще, — пробурмотів Мишко, — ні світ ні зоря, Максиме Максимовичу… Не прилетіли ще ваші кури…

— Зараз ми підемо, ти не сердься…

Але Мишко вже не чув його. Повернувшись на правий бік, він укрив голову хутряною курткою і зразу ж засопів — засинав він умить.

…Сіра смужка над верховіттям сосен була молочно-біла, Світ став реальним і близьким; Ісаєв побачив і валуни, які стирчали з туману, і воду біля берега, яку, здавалося, кип’ятили зсередини, — така пара клубилася над нею; побачив він і трьох качок, що плавали коло берега, то зникаючи в тумані, то рельєфно з’являючись на темній киплячій воді.