Бомба для голови

— Ви почитаєте зараз чи лишити вам на день? — спитав Джон Лорд.

— Як завгодно, — сказав Дорнброк. — У мене до вас прохання: на побаченні зі мною син признався мені, що його по-звірячому б’ють у гімназії за те, що я нацист. По-перше, я ніколи не був членом партії, а по-друге, як це поєднується з нормами вашої демократії?

— Тепер у Німеччині всі ненавидять нацизм, — відповів Джон Лорд. — Охорону вашому сину ми виділити не зможемо. Нехай займається спортом…

— Виходить, хлопчика битимуть і далі?

— Доти, поки ви не почнете давати правдиві показання. Тоді ми зможемо спробувати випустити вас до суду на поруки.

— Мої показання стосуються моїх справ, а яку причетність до цього має Ганс?

— Він ваш спадкоємець.

— У вас тут нема звукозаписувальної апаратури?

— Я не з ФБР. За них поручитися не можу, мабуть, вони перевіряють мене. Нашої принаймні нема.

— Чи можу я попросити вас приватно потурбуватися про долю хлопчика?

— Ви погано знаєте американців, Дорнброк. Ми не такі сентиментальні, як ви, і не любимо витирати сліз хустинкою. Я допоможу хлопцеві і без ваших грошей. У цьому світі все продається, крім достоїнства Джона Лорда… І почитайте Черчілля, — додав він, — підводячись з ліжка, — це серйозніше, ніж ви думаєте.

— Спасибі. Чи можете ви подзвонити моїм юрисконсультам? Це прохання не протизаконне: я хочу просити їх негайно виписати з Америки і перекласти німецькою мовою всі книжки Вінера. Мене цікавлять електронно-обчислювальні машини й атомна техніка.

— Але ж ви спеціалізувалися по сталі, танках і автомашинах…

— Я й далі буду по них спеціалізуватися, пане Лорд, тим паче, коли ви кажете, що промова пана Черчілля розумна й серйозна. Щоб вкладати гроші в нерентабельні, але перспективні галузі науки, треба продавати людям чудові панчохи. На цьому можна побудувати базу для науки наступного століття. І останнє прохання: чи міг би я просити вас виписати в Штатах усі довідники, що стосуються банківської групи Дігонів?

Лорд відповів:

— Що ж… Це прохання не має протизаконного характеру… Я випишу вам усе, що в нас видано про Дігонів… Із старшим ви були непогано знайомі, га?

…Баррі К. Дігон стояв на пристані й намагався не думати про ту мить, коли він побачить брата. Вони розлучилися вісім років тому: Самуель К. Дігон, тоді ще підданий Німеччини, поїхав у Берлін — ліквідувати філіал їхнього діла, але був заарештований разом з п’ятьмастами фінансистами після вбивства німецького дипломата в Парижі єврейським екстремістом. Герінг вимагав тоді, щоб німецькі євреї внесли мільярд марок контрибуції за «нечуваний злочин, коли міжнародне єврейство спрямувало руку ката, і від тієї злочинної руки загинув германець, винний лише в тому, що він германець».

Під час арешту Самуель К. Дігон висловив здивування і постарався пояснити офіцерові гестапо, який його допитував, що він лише формально ввважається німецьким громадянином, що вся його сім’я проживає в Штатах, а молодший брат, Баррі К. Дігон, — голова правління найбільшого «Нешнл бенка». Офіцер гестапо, вислухавши Самуеля, вдарив його чоботом у живіт, а потім, коли Самуель упав, почав бити його свинцевим дротом, обтягнутим ізоляційною стрічкою. Дігон знепритомнів, його відправили в госпіталь, там у нього витягли чотирнадцять коренів — саме стільки зубів було зламано чи вибито; хірург насилу зашив рвану рану на лобі, і тому, коли американський посол Додд за дорученням державного департаменту (помічник державного секретаря з європейських питань раніше працював юристом у Дігона) побував у Ріббентропа і зробив запит про долю Самуеля, Гіммлер відповів, що гестапо поки що нічого невідомо про долю брата американського банкіра. Але Ріббентроп після бесіди з Гіммлером завірив посла Додда, що німецькі власті вживуть усіх заходів, щоб розшукати Дігона-старшого, і неодмінно повідомлять про результати розслідування.

Самуеля К. Дігона перевели з госпіталю на маленьку дачку — в гори, в Тюрінгію. Там до нього приставили лікаря й охоронця. Поводилися з ним з вишуканою чемністю, їжу давали дієтичну; ні про що з ним не розмовляли; всі прохання виконували негайно, крім одного: коли він замовив у п’ятницю особливу, «кошерну» їжу, охоронець відповів:

— Ще раз попросиш свою їжу — примушу жерти свинину з ранку до вечора, зрозумів?! У нас люди одержують їжу по картках через ваші гешефти, а тут ще особливу їжу йому подавай!

Мабуть, він усе-таки сказав про це Дігонове прохання, бо на другий день його замінили іншим — старішим, мовчазним охоронцем. Коли Дігон очуняв, до нього приїхав офіцер з IV управління СД.

— Пане Дігон, — сказав він, — мене уповноважили спитати, чи немає у вас скарг. Як поводиться з вами персонал? Чи задоволені їжею? Як самопочуття?

Самуель тільки поплямкав губами: чотирнадцять зубів йому ж вибили і його рот став старечий. «Я схожий на Вольтера, — якось помітив Самуель, розглядаючи своє покалічене обличчя, — є такий скульптурний портрет, де в нього запалі щоки, а рот хоч і закритий, а здається зовсім беззубим».

— Не чую, — сказав офіцер. — Що ви сказали?

— Я нічого не сказав, — прошамкав Дігон.

— Хіба вам ще не вставили зубів? Було ж наказано з Берліна зробити вам вставну щелепу. Яке неподобство!

— Мені її зробили, але до неї треба звикнути…

— Розкажіть, будь ласка, як усе це з вами сталося? Ви впали із сходів у поліцейській дільниці чи з вас у камері знущалися карні злочинці?

— А як ви гадаєте?

— Бачите, — відповів офіцер — мене в даному випадку більше цікавить, що з цього приводу думаєте ви…

— Чому це вас так цікавить? Після того, що сталося…

— Саме після того, що сталося, мене це особливо цікавить.

— Ви хочете сказати, що, коли я розповім, як карні злочинці в камері покалічили мене, а ваші тюремні лікарі врятували мені життя, я зможу зустрітися з представником американського посольства?

— А при чому тут американське посольство? — здивувався офіцер. — Ви громадянин Німеччини…

— Громадянин? Я ніколи не думав, що з громадянами можна так поводитись, як повелися зі мною…

— Хто? Хто ж з вами так повівся?

— Бандити, — відповів Дігон, — У тюремній камері… Чи слід мені розуміти вас таким чином; що саме ця сусальна історія гарантія мого звільнення?

— А вас уже звільнили. Сталася помилка, пане Дігон, ви не мали ніякої причетності до справи того мерзотника в Парижі… Ну а бандитів, які вас побили в камері, ми притягнемо до суду по двох статтях: грабіж, по-перше, і порушення тюремного режиму по-друге.

— Якщо мене звільнили, тоді дозвольте мені негайно виїхати до Нью-Йорка.

— Спочатку доведемо до кінця курс лікування, а потім ви поїдете туди, куди вам заманеться.

— Я можу долікуватися там, де моє харчування не регламентуватиме охоронець.

— Пане Дігон, народ обурений злочинством єврейської терористичної організації, і ми зобов’язані відповідати за вашу безпеку; пробачте, але, якщо хтось із громадян рейху уб’є вас пострілом у скроню, оживити ми вас уже не зможемо. Нам хотілося б, щоб ви розповіли в пресі про те, що брехня, яку поширюють вороги про нашу вигадану жорстокість у тюрмах, не має нічого спільного з дійсністю. Так, вас заарештували, причому випадково, так, ви сиділи одну ніч у камері, і бандити, заарештовані за пограбування й насильство, вчинили над вами звірячу розправу, та коли б не допомогли наші тюремні лікарі, то ви зараз лежали б у сирій землі, пане Дігон. Вам би слід розповісти про те, що наша юриспруденція не карає невинних, хоча від випадковості в нашому житті ніхто не гарантований, по-моєму, про це є навіть у талмуді…