Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Навіщо нам хронометр? Працює диктофон, він метрує свідчення автоматично.

— Ах он як… Гаразд. Беремо дванадцять двадцять. Ну, дванадцять тридцять — такий допуск на зміну точності можливий?

— Безперечно.

— «Привіт, Люс». — «Здравстуй, любий». — «Я не пізно?» — «Нічого. Я сам. Нора з дітьми поїхала до Венеції, на Кіпріані». — «Вона почала стріляти качок?» — «Ні, вона продовжує повільно вбивати мене». — «В тебе є щось випити?» — «Пошукай нагорі, в бібліотеці, там дещо могло лишитись». — «Дякую. Іди голися, я не заважатиму тобі». Я кінчив голитись, прийняв холодний душ, переодягся й вийшов до нього. Він уже випив пляшку, майже всю пляшку.

— Ви казали, що у вас лишилося півпляшки.

— Коли я стояв під душем, він зайшов у ванну й показав мені півпляшки і тут же став пити з шийки пляшки, а потім попросив мене посунутись, і підставив голову під холодний душ, і стояв так з хвилину. А потім

пішов до кімнати. Коли я вийшов, пляшка була порожня. «Слухай, Люс, хочеш зробити геніальний фільм?» — «Звичайно, хочу». — «Я можу тобі запропонувати сюжет. Це буде бомба. Справжня бомба для голови». — «Якого голови?» — «Їх кілька — голів — у цьому ділі, — відповів він і вилаявся. — Мій батько голова, і великий керманич голова, і Амброс із БАСФ теж голова». — «Ганс, мені набридло битися. Коли ти відчуваєш себе солдатом, потрібним у бійці, — це одна справа, а коли ти нав’язуєш себе, а від тебе відхрещуються і ждуть розважальних штучок з еротикою чи з німецьким Мегре — тоді стає дуже нудно». — «А я от і пропоную тобі повеселитись. Кожна людина мусить хоч раз від душі повеселитись у цьому житті». — «В чому виражатимуться ці веселощі?» — «Вони вже в дечому виразились. Я випишу тобі чек і дам матеріали, які потрясуть світ». — «Старина, — відповів я йому, — світ уже нічим не можна потрясти. Років через п’ятнадцять — загибель планети неминуча: ти помітив, як змінився клімат? Ти знаєш, що кількість смертельного вуглекислого газу в атмосфері вже тепер перевищила допущену норму? Ти знаєш, що досить світові «потепліти» на три градуси — тільки на три! — і почнеться новий потоп? А хто про це думає?» — «Добре, про це буде твоя наступна стрічка. Ось чек на сто тисяч. Я дам усі матеріали. Я нечасто прошу, Люс, але коли я вже прошу, то, значить, я знаю, чому я прошу». — «Порви чек. Не треба. Я не люблю п’яних розмов. Давай повернемося до цього завтра вранці». — «Ти поспішаєш?» — «Так, мене жде Ежені». — «Ти дозволиш мені посидіти в тебе? Я чекаю дзвінка. Зараз мені має подзвонити один хлопець, я дав йому телефон, твій телефон. Так мені було зручніше». Я сказав: «Нора з дітьми в Італії, можеш залишатися тут хоч на цілий тиждень. Я з «Еврики» — прямо на аеродром: моя група чекає в Ганновері». — «Ні, спасибі, я діждуся дзвінка й поїду. Якщо я не діждуся дзвінка, тоді завтра буде багато галасу в тутешній пресі». — «Я раніше не помічав за тобою схильностей до Яна Флемінга. Ти розмовляєш загадками…» — «Якби ти сказав мені зараз, що ти згоден на мою пропозицію, тоді б я не розмовляв, як Флемінг… До речі, скоріш я розмовляю, як персонажі Ле Каре. А ти кажеш про три градуси й вуглекислий газ. Подзвони Ежені, попроси її затриматись, я розповім тобі фабулу — хоча б схематично». — «Я не можу дзвонити до неї. Вона дзвонить сюди, ти ж знаєш». — «Ти відмовляєшся від шекспірівського сюжету, Люс». — «Я запізнююсь, любий. Поспи і не сідай сам за кермо, зіб’єш когось…» От приблизно так, — закінчив Люс. — Я намагався вам програти всю стрічку так, як я її пам’ятаю. Покладіть якийсь час на паузи, сміх, на допитливі погляди… Скільки вийде?

— Хвилин тридцять, максимум…

— Виходить, нам ще не вистачає сорока хвилин?

— Приблизно так. Коли він порвав чек?

— Після того, як я сказав, що запізнююсь і що йому треба поспати.

— Від кого він ждав дзвінка?

— Не знаю.

— А якщо припустити?

— Не знаю, пане прокурор.

— Ви його часто бачили в такому стані?

— В якому?

— Ви ж казали, що він був дуже збентежений…

— Взагалі, таким я його ніколи не бачив. Він, правда, здався мені якимось дивним, коли повернувся після поїздки до Азії.

— В чому полягала ця дивність?

— Не знаю. Він приїхав звідти інший. Раніше він багато сміявся, був гульвіса… А втім, його друзі говорили, що він став гульвісою після якоїсь особистої трагедії, раніше, кажуть, він був аскетом і в університеті цурався всяких гулянок. А після цієї поїздки він здався мені якимось відлюдкуватим, замкнувся в собі…

— Гомосексуалізм, маріхуана?

— Виключено. Він вихований у традиціях… Та в нього, по-моєму, не було порядних жінок, тільки продажні шлюхи з кабаре. Але секс його не хвилював… Він був напрочуд чистий хлопець, до речі кажучи…

— Так. Гаразд. До питання про сорок хвилин нам ще доведеться повернутися, пане Люс… Я вас викличу найближчими днями.

— Я готовий, пане прокурор…

Коли Люс пішов, Берг попросив секретаря викликати на допит тих людей, які, так чи інакше, були зв’язані з Дорнброком-батьком з моменту організації концерну. Список у нього був підготовлений — вісімдесят дев’ять прізвищ.

— А на завтра, — сказав він, — замовте мені, голубонько, телефонні розмови з Сінгапуром і Гонконгом — ось по цих номерах, будь ласка.

Тяжкі

дні Дорнброка-батька

Гіммлера розбудив Шелленберг, подзвонив до Науена в клініку доктора Гебхардта через сім хвилин після того, як на його стіл лягло радіоперехоплення про смерть Франкліна Делано Рузвельта.

Гіммлер відчув, як по всьому тілу полізли мурашки.

— Негайно підніміть у сейфі У — 5–11 дані по гороскопах, на квітень, — сказав він, — а я зараз же поїду до фюрера. Сподіваюсь, розвідка Бормана і Ріббентропа ще не перехопила цього повідомлення?

— Ріббентроп міг це одержати через свої зв’язки з нейтралами… Але я постараюся, щоб ви були у фюрера першим…

— Так, так, — відповів Гіммлер, — добре…

«Ну от і все, — подумав він і відчув, як на очі навернулися сльози. — Фюрер правий, як завжди, правий… Зміна правителя — це зміна курсу… Тільки цей ставленик євреїв міг підтримувати Сталіна. Будь-який інший президент прийме простягнуту нами руку… Тепер ми врятовані, тепер Вашінгтон зрозуміє, якщо ми не втримаємо полчища росіян, то загине Європа».

Він одягався дуже повільно, бо тремтіли пальці. Збираючії на столі папери, він помітив, що неправильно застебнув гудзики на френчі.

«Нічого, — подумав він, — це добра прикмета».

Почувши, що рейхсфюрер уже встав, у кімнату обережно зазирнув черговий ад’ютант.

— Усе гаразд, Франці, — сказав Гіммлер, — усе гаразд, мій друже. Нехай подадуть машину, а ви негайно подзвоніть професорам Пацінгеру й Ваберу. Скажіть, що зараз за ними приїдуть. Вибачтесь, що потурбували їх серед ночі, але поясніть, що це продиктовано надзвичайними обставинами. Попросіть їх узяти з особистої картотеки квітневі параболи — як за станом світил, так і за розрахунками на особисті гороскопи фюрера!

Гіммлер налив собі холодного міцного чаю, розвів підсолодженою водою з лимоном, прополоскав рот і пішов униз. Небо було високе, зоряне.

«Все зміниться, — думав він, сідаючи в машину. — Провидіння останнім часом випробовувало нас: воно вирішило провести народ і партію через найстрашніші труднощі, через кров і жах. Ми були сильні і сповнені віри; саме тому провидіння хоче тепер урятувати нас — воно рятує достойних, тих, хто вміє вірити».

Гіммлер не згадував зараз, як він їздив до Герінга й говорив йому про те, що фюрера треба усунути, бо він утратив волю і веде народ до загибелі; він забув також і про свої переговори з Даллесом, спрямовані проти Гітлера. Це спрацювало в ньому автоматично: як і всі слабкі люди, що мають величезну владу, в критичні хвилини він думав тільки про майбутнє, яке уявлялося йому в райдужних фарбах, минуле виключалося зовсім, наче його й не було. Сильний доти, поки був сильний фюрер, він став слабким, зрозумівши, що його бог і кумир котиться в прірву. Але зараз, після телефонного дзвінка Шелленберга, він знову став колишнім Гіммлером, «фанатиком ідей фюрера і націонал-соціалізму, найвеличнішого вчення двадцятого століття». Він легко викинув з пам’яті ті свої кроки, які були явною зрадою Гітлера, зараз же, коли зірка фюрера знову засяє після смерті Рузвельта, бо розвалиться коаліція ворогів, він зробить так, що його апарат, чітко відрегульований, який не знає, що таке обговорення наказу, спрацює, і всіх причетних до минулого він знищить. Не буде ніякого минулого, коли з’явилася реальна перспектива майбутнього. Це вже питання другорядне, яке вирішить апарат: приховати те минуле, коли в нього, в Гіммлера, були вагання. Зрештою він і тоді думав лише про Німеччину. Але й про це ніхто не повинен знати, а той, хто знав, щезне.

В приймальні фюрера вже сиділи професори Пацінгер і Вабер.

— Добрий вечір, — сказав Гіммлер сухо.

Така строга сухість була несподіваною. Останні місяці Гіммлер поводився з усіма дуже лагідно.

Навіть стоматолог, який умонтував йому в кутній зуб тайник з ампулою ціаністого калію, пояснивши систему користування, одвернувся й заплакав. Гіммлер передав йому кабінет, конфіскований у комуніста-стоматолога, і допоміг через університет дістати ступінь доктора медицини, не захищаючи дисертацій. Стоматолог був усім зобов’язаний цьому чоловікові з короткозорими очима, який сидів у кріслі й спокійно слухав, як йому треба вбивати себе, і, подякувавши за пояснення, торкнувся його руки крижаними пальцями, хоч зовні, як завжди, був спокійний…

Але тепер, коли все так раптово змінилося і коли завтрашній день обіцяв кардинальну переміну в розкладці політичних сил світу, Гіммлер став тим самим Гіммлером — сухуватим, суворим і небагатослівним.

— Прошу вас до кабінету, панове.

Там, запропонувавши професорам астрології сісти, Гіммлер, заклавши руки за спину, заходив мовчки по кабінету, а потім спитав:

— Ви закінчили обробку гороскопів на цей квітень у себе в інституті?

— Ще ні, — відповів Пацінгер. — Хоч робота наближається до кінця.

Поделиться с друзьями: