Борозна у чужому полі

У найближчий рік маю намір зайнятися орга- нізацією інституту прикладної механіки при Мічиганському університеті. Планів багато – не знаю, які з них вдасться здійснити.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»

– ---- 22

С ергій Прокопович вимовив ті слова без най- меншого присмаку помсти, без злоби і при-

мітивної втіхи когось настрахати:

Панове, я прошу прийняти мою відставку з по- сади голови Волинського українського об’єднання.

На душі було в Тимошенка, як у казанку неуваж- ної господині, що поставила той казанок на вогонь і забула про нього, лиш накип в остатку лишився; схоже, зараз він почувався: все викіпило, тільки вто- ма на денці.

На засіданні української парламентської репре- зентації польського Сейму настала тиша, непри- стойно довга й занудна.

Так не годиться, – першим озвався Степан Скрипник, той самий парламентар, який щойно на- сідав найбільш на Сергія Прокоповича, навіть кинув слова, які нестерпно будь-кому заперчили б:

Я не можу брати на себе вину за тактику сліпого послуху адміністраційній владі, яку з квітня прово- дить Сергій Тимошенко…

Ні, його не перепрошували, не пробували якось укоськати, йому нагадали, чого гуртом надбали цим товариством та аж ніяк не численною тутешньою небайдужою інтелігенцією.

Це не вчинок – відставка, – не збирався вспо- коювати також посол Микита Бура. – За дещицю зробленого не соромно нам, але шмат який ще по- переду…

Мова зайшла, що не помилилися, створивши Український кредитовий банк у Луцьку, бо ж тепер селянинові легше буде якусь молотарку придбати,

відновлене Товариство імені митрополита Петра Могили повертає мову споконвічну люду цього у богослужіння, своє роблять «Просвітянські хати»,

«Рідні хати», «Народні хори», але конча потреба викурити з тих «хат» гнилий дух угодовства…

Не приймається відставка, – ухвала репрезента- ції була в один голос.

Того дня, приплентавшись нарешті додому, Тимошенко, завше акуратний та вимогливий до себе, швидше педант, плюхнувся на ліжко нероздяг- неним і довго навіть світла вмикати йому не хотіло- ся. Вже збігло таки часу, відколи на установчих збо- рах голосами 151 делегата Товариство імені Петра Могили приймало заготовлену ним декларацію:

Православна віра була вірою наших батьків і прадідів. Була вона для нас завжди близькою, рід- ною, бо перебував у ній дух живий. Нею жила душа народна, бо підсилювала вона у вірі братів немічних, несла поміч убогим і слабим по богадільнях і шпи- талях, давала світло науки школам і будувала церкви Божі, краса котрих і величність у них служб Божих ушляхетнювали людські душі…

І таки не лінувався він, аби отой «дух живий» уберегти і примножити. Зводилися церкви за його проектами на Волині і в Галичині, зорганізували видання журналу «За соборність», а ще релігійно- громадський часопис «Шлях», видано багацько ду- ховної літератури українською мовою, при тім числі молитовники, партитури. Їх потребували не тіль- ки парафії волинські чи сусідніх воєводств, чимало книг надсилалося за океан, до Сполучених Штатів та Канади. Натомість звідти надходили прохан- ня ще «прислати їм Акафіст, Апостола, Євангелію, Октіохон, Мінею Святочну, Тріод»… Теплого листа

пошта принесла від Глави Української православної церкви в Америці архієпископа Івана Теодоровича, в якому він сердечно дякує за велику справу. Старан- нями управи Товариства імені Петра Могили запо- чатковано реформи духовних шкіл, закладено осно- ви ліцеїв у Кременці і Вільно, для малописьменних і неписьменних у краї створено тримісячні курси, на яких безоплатно вчили писати, читати, рахувати, ви- ступали з лекціями з релігійних і не тільки тем. Хоч не вельми вже багацькою була скарбниця Товари- ства, та все ж надавали допомогу українській гімназії в Луцьку та Музеєві Визвольної боротьби у Празі, а ще немічним, бідним та хворим…

Так-то воно так, напливали думки, може, й справ- ді часу не марнували, але ж он ще скільки попереду незробленого, невідкладного, до якого інколи неві- домо з якого й підступитися боку… Відразу по Сві- товій війні польська влада закрила сто одинадцять православних церков, ще півтори сотні перетворе- но на костьоли, а всього тільки з двадцять четверто- го року відібрано півтисячі храмів та двадцять тисяч гектарів церковних земель, на яких загосподарював прийшлий здебільшого люд, направлені в край осад- ники.

Це ж треба було дожитися, щоб на Волині зали- шилося в один час лише чотири українські школи, коли навіть чехи тутешні мали тоді п’ятнадцять на- ціональних шкіл, росіяни – п’ять, євреї – п’ятдесят сім, німці – шістдесят шість, а винятково польських було шістсот шістнадцять...

Сергій Прокопович ще пробував Сейм совістити:

– У краї, півторамільйонному краї, немає жодної гімназії з українською мовою навчання. Три гімназії в Луцьку, Рівному й Кременці – то приватні, їх люди

утримують на кревні свої, тож де їхні податки? – він говорив перед байдужою цілковито залою, де хіба одні стенографісти, поскрипуючи поспішно пера- ми, уважно мусили слухати його.

Багато нашої молоді залишається поза школою, – відлунням чулося у сенаті, де такий же настирний сенатор Маслов рвав голос у законодавчій пустелі.

А недержавні оті – рішуче замало...

Марно, марно вкотре нагадувати, що будинок Рівненської гімназії забрав повітовий сеймик: обі- цянка-цяцянка лунала спорудити натомість нову будівлю, але на справу таку ваги не найпершої, звіс- но, коштів забракне.

Непереливки велося гімназії в Луцьку – викупити ділянку землі й будинок забракло сили.

Гімназії загрожує конфіскація, – лунало на зі- браннях громади. – Товариство імені Лесі Українки розсилає підписні листи, уклінно просимо всіх під- тримати наш осередок освіти й культури.

Найстаріша гімназія в Кременці хиріла-хиріла і врешті почила у Бозі...

Сергій Прокопович не зчувся, як задрімав, а про- кинувся вже під досвіток, коли змерз доволі при- стойно: диво дивнеє, хоча з холоду його злегка тряс- ло, та десь начисто вивітрився кислий вчорашній настрій, ясною була голова і тіло пружним, до дії готовим.

– ---- 23

У Володимира Прокоповича було таке відчут- тя, якби негадана буря, аж шибки дзвеніли, з тріском вікно відчинила і пішла гуляти кімнатою, те- ліпаючи та тріпаючи шторами, перекидаючи зі зліс- тю та колошкаючи все, що здужала. Після стількох переїздів – двічі переїхати як раз погоріти – врешті настало благословенне розмірене життя: вже ко- трий рік він викладає економічні науки в Мічиган- ському університеті. І раптом на порозі посланці з