Борозна у чужому полі
Шрифт:
Крім цього, за декілька днів до крайового з’їзду до постерунку поліції були викликані хористки з хору
«Просвітянська хата», де їм було заявлено, що вони звинувачуються у проституції і поширенні венерич- них хвороб, а тому мають з’явитися до повітового лікаря для перевірки…
Не чекали на зустріч таку? – важкувато було на- віть визначити відразу, чого більше таїлося в очах Загірняка – торжества чи сарказму.
То кому ж ви служите врешті: більшовикам, українцям чи польській державі? Чи за поштові про- вокації гонорар окремий? – по довгій доволі паузі взяв себе в руки Сергій Прокопович.
Загірняк усміхнувся пам’ятним усміхом упіврота і собі сперш помовчав.
Хто більше платить, –
«перекинчиком» або «зрадником», я такий, як усі, бо доля у цього краю така. Може, забув, що сюди на- бігали татари, турки його воювали, шведське поле Карла ще пам’ятають, француз на Москву йшов цим
боком, витоптували його три імперії, зовсім недав- но, у Світову минулу.
Йому було якось некомфортно дивитися знизу вгору в очі високому на зріст Тимошенкові, він не- спішно встав, хоч все ще доводилося піднімати го- лову:
А ви, патріоте задрипаний? Наслужив уже че- хам? Сюди впідбіги причвалав, поспіхом громадян- ство польське прийнявши? Аякже, нетямкуватого волиняка одурити нескладно, в посли Сейму про- пхатися – зарібок тут ого-го…
Аби не зірватися, промайнуло в Сергія Прокопо- вича мимохіть. Зрештою, гарячкуватим він не вдав- ся від роду, мало того, як хтось чимдуж кип’ятився, тим він ставав спокійнішим. Хай балакає собі цей перекинчик чи потрійний агент, в чому тепер не мав найменшого сумніву, нема чого тобі соромитися за празькі роки. Там виросли інженери, там вбилися в пір’я непересічні митці, там, зрештою, була довіра та розуміння колег, бо ж не випадково обирали його ректором Української господарської академії у най- тяжчі роки – і не його вина, що Академія поступо- во згасала, бо й кошти зміліли, і уряд новий зовсім іншими очима на українство дивився. А на Волині, куди переїхав на запрошення друзів, теж не забрак- не роботи.
Маєте пояснити, навіщо свідомо робили пере- силання з фальшованими штемпелями. Ви ж напе- ред знали, що на безневинних просвітян через цю провокацію кара чекатиме...
Хто би про фальшування базікав? – фуркнув ображено Загірняк. – Чи в мене з пам’яті випало, як перед темним людом селянським дехто клявся фальшиво: «Я боронитиму ваші права і національ-
ну ідентичність!» А той люд тільки за вухом спанте- личено чухав: «Який-бо то пан розумний... Що не скаже слівце, то не зрозумієш». Дядькові ж тому не
«ідентичність» потрібна, а йому було сіяти нічим...
Говори, Климе, коли твоє гине, а в мене вуха не заболять... Свист та й годі, що дядькові байдужі споконвічні корені наші... Дядько втямив усе, коли
24 липня 1935 року Головна управа волинського об’єднання звернулася до люду із закликом «вибра- ти послами людей, відданих ідеї братства, – як поля- ків, так і українців, які б утворили спільну Репрезен- тацію Волині». І от той нетямущий дядько зробив свій вибір: всі п’ять послів-українців були членами об’єднання, і то вони зажадали проводити спеці- альний День Волині в Сеймі й сенаті, порушували справи шкільництва, освіти, церкви. А за тебе про- голосувало, ніколи не забути, 88 678 «дядьків», які почули таки і не відкинули твоє слово...
– Ви будете відповідати за провокації і незаконні арешти, – це єдине, що собі міг дозволити, хоч так вже кортіло, аж засвербіли долоні, ляснути з роз- маху коменданту під вухо та докинути кілька далеко не парламентських слів.
Через два тижні пан Загірняк був увільнений, і тепер комендант колишній, як переказували, генд- лярем заробився: скуповував у поліського «дядька нетямущого» худобу і переганяв у Варшаву. «Дасть Бог, –
подумалося Тимошенкові, – що їхні дороги тепер більше ніколи не зійдуться – хай собі хвости бикам крутить надалі…– ---- 25
П уті Господні несповідимі – як людини, так, схоже, і книги. На конгресі в Цюрихському політехнічному інституті Степан Прокопович про- бігав очима програму в надії зустріти якесь знайоме ім’я. І ось тобі раз: поруч з його прізвищем в рядку наступному значиться професор М. Т. Губер, з яким
Тимошенко листується хіба з десяток літ.
Карколомні повороти долі цього вченого, як і обставини їхнього знайомства. У Першу світову Губер втрапив біля Перемишля в полон до росіян, і його вивезли в якийсь табір аж на Волзі. Неспо- дівано Тимошенко отримує листа від незнайомого австрійського полоненого: той пише, що користу- ється нагодою та вчить російську мову, і в цьому має вже певний поступ. Губер просив дозволу переклас- ти польською мовою підручник Тимошенка з опору матеріалів.
З наукової літератури прізвище Губера йому було вже відоме, тож дозвіл такий він надав. То був іс- тинно щасливий початок ходи підручника знаними і незнаними світами, бо книга не тільки на багато літ прижилася у Варшавській політехніці, а й перекла- далася далі іншими мовами, кочувала собі країнами і континентами.
Доволі своєрідно пробивала дорогу в світ у Сте- пана Прокоповича книга англійською мовою. Нею він ще не сповна володів, а тут життя підганяє.... У двадцять восьмому-двадцять дев’ятому навчальному році Тимошенко читав теорію тонких стержнів та пластинок, а ще теорію пружності. Свого матеріалу в нього було предостатньо, от тільки слухачам готу- ватися немає книг. І він вдається тоді до оригінальної
технології: Тимошенко пише чорновики англій- ською, доволі ще кострубатою, а двоє його слухачів, молодих американців, що вже самі викладали, взяли- ся як волонтери правити; потім уже, при передруко- ві на машинці, додатково редагувалося.
Все ладилося якнайліпше, хіба видавець нерви згодом тріпав. Книга в обсязі видалася йому загру- бою, тож без погодження з автором він робить з неї... дві. А те, що виклад обірваний на півдорозі, то для нього звичайнісінький мізер.
Не без пригод торувало собі дорогу в бібліотеки та на книжкові полиці у магазинах видання у Фран- ції. До Степана Прокоповича надіслав листа бель- гійський професор, який вважав за кончу потребу для цієї країни мати французький переклад англій- ської книги про теорію пружності. Дозвіл такий професор отримав. Збіг час, і якось Тимошенко ви- йняв з поштової скриньки листа, в якому професор просив вибачити йому, бо досі не знайшов видавця для книги.
Цілком випадково Степан Прокопович по дорозі на черговий конгрес зустрів у Парижі колишнього свого студента з Київської політехніки, тепер про- сто біженця Гольдмерштейна. Учитель і учень згада- ли часи минулі, і Тимошенко між іншим оповів при- году з бельгійським колегою.
Цього не може бути! – обурювався щиро Гольдмерштейн. – Вони просто не розуміють зна- чення цієї наукової праці...
І, на превеликий подив, книга небавом виходить: курйоз полягав у тому, що книгу благословило у світ видавництво, яке раніше її відхилило.
Чого не здатен був відомий бельгійський про- фесор, – оповідатиме потім братам Степан Проко-
пович пікантну бувальщину, – те під силу виявилося невідомому біженцю з Києва...
В цьому ряду пам’ятних книг на поличці власної бібліотеки Степана Прокоповича стояла ще одна особлива: хоч не він був її автором, та дорога йому однаково.