Борозна у чужому полі

Опустили очі ті «бурякові» голови і вже не насмі- лювалися відсварюватись.

Полями, лісами та перелісками краю вістка про Товариство та благословіння його самим перво- ієрархом церкви котилася швидко, відгомін про не-

пересічну подію дійшов і до Зарубіжної російської церкви. Глава її, згаданий митрополит Антоній, пише сердитого листа до митрополита Діонісія, картає того, що благословив на працю товариство українське. Мовляв, воно обрало своїм патроном

«уніята Петра Могилу». Та поважний відлуп лукаво- му митрополитові дав небавом архієпископ Олексій своєю брошурою «Отношеніє митрополита Петра Могили к вопросу об уніі с Римом», де показав ціл- ковите невігластво, ба, свідому брехню Антонія.

Молоде деревце Товариства почало розпучувати- ся... Сходився з інтересом народ на прилюдні лекції запрошених з Варшави професора богословського православного відділу при Варшавському універси- теті Василя Біднова, що оповідав правду про Петра Могилу, професора Олександра Лотоцького про церковну соборність, – добрий поговір йшов собі від міста до міста і від найменшого села до хутір- ських поселень.

А хор Луцької Чеснохресної церкви, яким управ- ляли в різний час такі славні диригенти, як Петро Куриленко, Михайло Тележинський, Олександр Колесниченко, дивував у краї і за його межами не- повторною майстерністю.

Не обминала управа Товариства господарських клопотів. Для архієрейських покоїв спочатку вина- йняли будинок, а через кілька місяців, з поміччю во- єводи Генрика Юзевського, придбали і дім пристой- ний – не жити ж високому душпастиреві у готелі. А для літньої резиденції владики сеймиком представ- лено будинок із садом у Жидичині.

Швидко й легко казка мовиться, та легкості тої в житті бракує здебільш. Оповідав Сергієві Прокопо- вичу побратим по справі Іван Власовський:

Наш поліщук дуже обачно сприймає щось нове у своєму житті. Коли ви з ним говорите, пише мені знайомий священик, то він киває головою на все те, що кажете. Вам здається, що ви його переконали, і він цілком погоджується. І при кінці розмови ви за- питаєте: «Ну то як, Кирило, добре?» Тоді він голову схилить донизу і каже: «Я об тім ще подумаю, Ваші справи говорити, а мої справи – послухати, про що Ви говорите, – я подумаю, пораджуся з жінкою, ді- тьми»... І більше говорити в ту хвилину про те саме йому не слід. Дарма. Тому й українізація проходить дуже поволі, з великою обережністю. Мені в одній парафії на Різдво діди повиходили з церкви, коли дяк заспівав по-українськи «Вірую» та «Отче наш». Чому? Вина була моя, що я з тими дідами не погово- рив. Вони думали, що то поляки наказали так співа- ти. «Ляхи з віри нашої сміються!» – казали діди...

Отож, книговидавнича справа перед очима має бути насамперед. Звісно, переклади робилися й ра- ніше, митрополит Діонісій згадував їх якось: «Були вони до цього справою приватної ініціятиви, я по- благословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, те при дальшому розвитку церковного життя неможливе».

Та «приватна ініціятива» належала професорові Іванові Огієнку.

Комісія перекладів у Варшаві при Українському науковому інституті, за клопотанням Товариства Петра Могили, тепер мала дві підкомісії на Волині – у Луцьку і Кременці.

Одна за одною світ білий українською мовою побачили богослужбові книги: Літургія Св. Іоан- на Золотоустого, Псалтир, Божественна Літургія Св. Василія Великого, Божественна Літургія Раніш

Освячених Дарів Св. Григорія Двоєслова. А працею та клопотом секції Товариства імені митрополита Петра Могили в Луцьку, що року 1937 постала хис- том єпископа Полікарпа, долучила до попередніх перекладів «Чин Таїн Св. Хрещення і Миропома- зання», «Чин Таїни шлюбу», «Чин Таїни Сповіді»,

«Літургія Св. Іоанна Золотоустого», «Чини мо- лебнів», «Чин Панахиди», «Октоїх», «Апостол»,

«Акафісти», «Часослов», «Вечірня і Рання», «Пра- вославний молитовник для молоді», «Малий Бого- гласник», «Партитура співів Панахиди», «Парти- тура співів Літургії Св. Іоанна Золотоустого». Тут же записи т. зв. «звичайних» композицій відомих церковних композиторів – Дм. Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Лисен- ка та інших...

В коловерті життя, клопочучись у парламенті чи Раді міністрів, Сергій Прокопович не минав наго- ди стати комусь у поміч. Ось цікавий студент в поле зору втрапив йому, родом із села невеличкого Пере- токи біля Олики, син різьбяра та іконописця Ана- толій Дублянський – варто його матеріально під- тримати, бо ж які там статки у батька, іконописця сільського. Не забув юнака Тимошенко і згодом, по Віленському та Варшавському університетах: пише листа волинському воєводі з проханням працевла- штувати здібного юнака Дублянського. Того само- го, що буде через роки митрополитом Паризьким і Західноєвропейським.

Якщо став у пригоді невідомому хлопчаку з ма- лесенького села, то тим паче не міг Тимошенко не прислухатися до прохань генерала Павла Шандру- ка; зрештою, то й зветься життям, коли ти комусь потрібен і в силі допомогти.

А потрібен був Сергій Прокопович тепер бага- тьом…

«До Головної Управи Волинського Українського об’єднаня

Управа Українського Мистецького Гуртка «Спо- кій» звертається з гарячим проханням признати Гурткові допомогу в сумі 250 зол. на покриття бо- дай частини видатків, зв’язаних з улаштованням Х об’їздової виставки на Волині, проектованої в часі від 9 травня до 13 червня б.р. в Луцьку, Рівно- му, в Кременці. Виставка буде складатися з трьох відділів: архітектури, графіки й малярства, при- чому праці українських архітектів будуть взагалі перший раз показані на українській мистецькій ви- ставці в Польщі...»

«Голові Волинської Української Посольської Ре- презентації

Члена Волинського Українського Об’єднання, проживає в с. Зносичах Сарненського повіту, Да- нила Андрієвського

Прохання

Згідно децизії Саpненського повітового Старо- сти з дня 9.1.1937 року мені заборонено мешкати не тільки в с. Зносичах, а також в Сарненському повіті до 10 літ...

Приймаючи на увагу моє тяжке матеріальне становище, звертаюся до Вас з великим прохан- ням вжити Ваших заходів щодо влади, аби мені було дозволено й надалі мешкати в Зносичах...

Прошу в найкоротші строки, бо місцевий по- стерунок не дає мені спокою...»

«Вельмишановний пане інж!..

Передовсім прошу вибачення, що я так різко ви- словився в розмові з Вами про збірку пожертв на будову Українського Дому в Празі.

Всю історію цього майбутнього Дому я дуже добре знаю, з усіма деталями провадження справ. З Музеєм Визвольної боротьби добре зазнайом- лений і, власне, через те маю свою окрему думку щодо попертя порушеної Вами справи.

Застерігаюсь, що це моя особиста думка і я, бо- рони Боже, ні в якій мірі не збираюсь впливати на те чи інше рішення Управи «Рідної Хати» чи ред.