Борозна у чужому полі

до Вас останнього листа?.. А може… може, сичіння, провокації зробили своє діло, вплинули і на Вас?»

У Сергія Прокоповича були певні підозри, наві- що Чеботарів збирає інформацію, при тім числі, що стосується оборонної справи, але підтвердження своїм думкам куди пізніше отримає.

…Зараз же, зустрівши негадано Чеботаріва, Тимошенко почувався сковано і напружено, мов то не з товаришем грізних літ випало побачитися, а з чужим-чужаницею, в якого, до того ж, хтозна яка каменюка за пазухою. Більше, аніж на банальне: «Як життя?», Тимошенко не здатен був спромогтися.

А що мені тепер жити? – засміявся на всі трид- цять два у відповідь Чеботарів. – За собою аре- штантський вагон не треба возити.

Тепер мимоволі всміхнулись обоє: вони пригада- ли кумедну колізію літ минулих. Суди Директорії, не маючи нового законодавства, мусили користувати- ся нормативами судочинства старого, ухвалювали вироки на зразок: «заслання до Сибіру або на ка- торжні роботи». Але оскільки Україна не мала свого Сибіру і каторгу також ніде і ніяк злочинцям було відбувати, то мусив Чеботарів возити злісних аре- штантів в одному з вагонів свого поїзда.

Щоправда, не до сміху було, коли мова зайшла про нинішні методи боротьби, про поєднання різ- них форм її, ширше використання дипломатії та культурницької роботи, розмаїття сучасних методів.

Жадних уступок військових, фінансових чи яких других не може бути. Одна уступка – це зброя і кров… Шлях до Самостійної України через море крові.

Тимошенко тільки головою крутнув, мов то кут- ній зуб біль раптово схопив, – не вигадуймо мірки для крові людської…

А загалом, – захоплювався власною оповід- дю Чеботарів, і в очах його змайнув лихий блиск, – я розчарувався в старому громадянстві... Хіба такі люди, як Прокопович, Саліковський, Чижевський, Ковальський, Юнаків та ще деякі, хіба можуть ста- ти провідниками сьогодні: хоч патріоти і чесні, але нездатні тримати державну керму?.. Безплідні вони творити нові форми боротьби, – хотіли б і «капітал пріобресті, і нєвінность соблюсті».

Отакої, – аби не розсміятися, закашлявся вдава- но Тимошенко.

Ось тому я вирішив, – підозріло глипнувши на співрозмовника, вів далі Чеботарів, – зачати органі- зацію молодих активних сил. Утворилась Централя, куди входять активні борці як в Україні, так і в емі- грації: ще вона діє поки конспіративно. Вам би на- лежало також до неї ввійти...

«Боже єдиний, – напливала Сергію Прокоповичу гіркота на душу, – за яку провину наслав на наш люд бацилу гордині, що під’юджує честолюбне та падке на марнославство «его» і змушує зачинати нову якусь справу, не владнавши ще до пуття попередню?..»

Ні, – тільки й відкинув було Тимошенко на про- позицію Чеботаріва.

А підозри щодо дивного інтересу до стану справ у Чехословаччині через низку років розвіють зна- йомі, коли оберуть Сергія Прокоповича парламен- тарем. Постане навіть питання про притягнення полковника Миколи Чеботаріва до «чинного суду Армії УНР». Чеботарів, як виявилося, дозволяв собі використовувати агентуру спецслужб УНР для потреб польського Генштабу, обходячи повністю український уряд. Пляцувка, в якій Чеботарів був гетьманом, навіть власний бюджет тоді мала – 8350

злотих на місяць. Тож обізнані не подивувалися, коли Андрій Лівицький клопотати почав перед Пілсудським про вислання колишнього керівника ІІ секції Генштабу Військового міністерства уряду УНР геть за кордони Польщі.

– ---- 16

С тепан Прокопович, двічі перечитавши, кру- тив у руках дрібно списаний аркуш паперу,

мов була там хтозна-яка дивина. «Ти ба, який чоло- вік економний, – всміхнувся він сперш, – маленькі букви щільно тіснилися на папері і нагадували йому мурашник. Лист з Америки колишнього його студен- та з Петербурзької політехніки Зелова, що емігрував подавно за океан, і потішив його, бо ж не забувають спудеї свою професуру, і спантеличив водночас.

Зелов писав, що власник компанії, де він зараз працює, ознайомившись із працями Степана Про- коповича, хоче запросити його до себе – коло на- укових інтересів Тимошенка, на його погляд, збіга- ється з проблематикою компанії.

Через кілька днів, ще відписати не встиг, тільки думки гули розтривоженим вуликом, у пошті лежав уже лист від самого власника, що мав російські коре- ні, Акімова. Він прислав офіційне запрошення, гото- вий був переказати кошти на переїзд і повідомляв про майбутню плату в сімдесят п’ять доларів на тиждень, що неспівмірно більше за його загребську платню.

Власне, не було в Тимошенка сверблячки зрива- тися з місця, намандрувався за останні роки нівроку, ситий по зав’язку переїздами. Тим паче, і з профе- сурою, і з юнню студентською Політехніки Загреба налагодилися прекрасні стосунки. Місто подобало- ся, клімат помірний. Хоча житло нормальне в най- ближчому часі не світить, діти досі на табуретках сплять: добре, що нарікань не чути, про розкішні ті ложа одні підсмішки. Професорської його платні на

харч цілком вистачає, а от на одяг, чи, тим більше, на меблі, вже зеро.

А ще, чи є на світі ворожка, яка гарантійну бомагу випише, як на новому місці йому поведеться, завше зманливо крилами лопотить журавель у високому небі, тільки синиця в руках часто мисливський тро- фей куди надійніший…

На сімейній раді лист Акімова по колу кілька ра- зів ходив, та так і не склалося якесь певне рішення, зате всі подивилися в його бік: він батько, і батькові його ухвалювати.

Ще якийсь час шкребли, точили і гризли душу сумніви, мов шашіль деревину, з якої вицідили ко- лись, наче кров, живицю, врешті прийняв Степан Прокопович соломонове рішення: він не покине Політехніку. Але в Америку таки поїде. Просто ві- зьме відпустку до початку семестру осіннього, по- працює в Сполучених Штатах кілька місяців, отоді й розвидниться, як далі жити.

Вперше судилося Тимошенкові океан долати, де- сяток діб хилитатись на хвилях, вперше побачити з моря нічний Нью-Йорк, розмаїтими кольорами розцвічені хмарочоси, що наче наввипередки рва- лись у небо. Не захоплюватися цим творінням рук людських Степан Прокопович просто не міг: сам, будучи рвучким і діяльним, дивився з захопленням на ці будівлі, горді, величні і урочисті, видавалися вони символом невгамовного і заповзятого народу. І не- хай до цього десь спонукали амбіції, що свербіли і шилом під ребро підштовхували замовників, просто за висотою погоня скажена була, у височині творін- ня стрункі не були примітивно простими, а істинно благородними, чи навіть монументальними. Як фа- хівець з опору матеріалів Тимошенко бачив тут нео-

зоре поле роботи для розрахунку стійких сталевих конструкцій.

А вже на березі таку ж пильну увагу приверну- ла надземна міська залізниця. Відзначивши в думці оригінальність ідеї, Степан Прокопович подивував- ся металічним конструкціям цих доріг – подивувався відсутністю елементарного дизайну, найбільше ж тех- нічною неграмотністю, інженерним виконанням «на око», що загрожувало навіть безпеці: вся конструкція, на його погляд, хиталася в недопустимій мірі.