Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Через барак для хворих пройшло шестеро англійців, угинаючись під тягарем стола з накиданою на ньому купою матраців. Вони переносили це добро до жилих бараків, суміжних з лазаретом. За ними йшов ще один англієць, несучи свій матрац та мішень для стрільби.

Чоловік з мішенню і був тією «доброю феєю», що переламала руку малому Полеві Лаззаро. Він зупинився біля койки Лаззаро і спитав, як той себе почуває.

Лаззаро відповів йому, що після війни вб'є його.

— Невже?

— Ти припустився фатальної помилки,— сказав Лаззаро.— Кожен, хто займе мене, краще хай зразу вбиває, інакше я його вб'ю.

«Добра фея» трохи знався на вбиванні. Він подарував Лаззаро скупу посмішку.

— Я ще встигну тебе вбити,— сказав він,— якщо ти переконаєш мене, що це варто зробити.

— Іди ти к бісовій мамі.

— А ти думаєш, я не ходив? — відповів «добра фея».

«Добра фея» вийшов, поблажливо і втішено всміхаючись. Коли двері за ним зачинилися, Лаззаро пообіцяв Біллі й бідолашному старому Едгарові Дербі, що він помститься і що помста — це розкіш.

— Це розкіш, що на світі іншої такої нема,— сказав Лаззаро.— Кожен, хто пробує поставити мене раком, потім гірко кається. А я регочу, аж живіт надриваю. Мені наплювать, чи то хлоп, чи то баба. Навіть коли б сам президент Штатів захотів би поставити мене раком, я б і йому дав раду. Побачили б ви, що я зробив раз одній собацюрі.

— Собацюрі? — перепитав Біллі.

— Сучий син укусив мене. Тож я взяв шматок м’яса, витяг пружину з годинника й порізав її на дрібненькі кусочки. І кожен заточив, що став гострий, як бритва. Потім позастромляв їх у м'ясо й пішов туди, де був той пес на цепу. Він знову хотів мене куснути. А я кажу йому: «Ходи сюди, собацю, нумо дружити. Чого нам ворогувати? Я не божевільний». Він і повірив мені.

— Таки повірив?

— Я кинув йому той шматок м’яса. Він одним духом і проглитнув його. А я почекав хвилин десять.— Очі Лаззаро закліпали.— І у нього з пащеки пішла кров. Він почав скавуліти й качатися по землі, ніби ото ножики шпигали його ззовні, а не зсередини. Тоді спробував викусити собі нутрощі. А я собі регочу та кажу йому: «Оце правильно. Вирви, голубе, собі кишки. Це я сиджу там у тебе всередині з цими ножиками».

Бува й таке.

— Коли хто спитає вас, що найприємніше на світі,— додав Лаззаро,— то ви так і кажіть: помста.

Між іншим, коли пізніше було знищено Дрезден, Лаззаро зовсім не зрадів. Він нічого не має проти німців, сказав він. І додав, що любить розраховуватись зі своїми ворогами по одному за раз. Він пишався, що ніколи не заподіяв шкоди безневинному.

— Ніхто не потерпить від Лаззаро без причини,— сказав він.

У розмову вступив бідолашний старий Едгар Дербі, шкільний учитель. Він спитав Лаззаро, чи не думає він і «добру фею» нагодувати м’ясом з пружинкою.

— Лайно,— сказав Лаззаро.

— Він оно який здоровило,— сказав Дербі, хоч і сам, звичайно, був добрим здоровилом.

— Розміри тут ні до чого.

— Ти застрелиш його, чи як?

— Його за мене застрелять,— відказав Лаззаро.— Вернеться він після війни додому. Герой, де ж пак. Дамочки так і липнутимуть до нього. Він влаштується, мине кілька років. А тоді одного дня до нього постукають. Він відчинить двері, а там незнайомець. І той незнайомець спитає, чи він буде такий-то. «Так, я». Тоді незнайомець скаже: «Мене прислав Поль Лаззаро». І вихопить револьвера, й пах йому по яйцях. Потім ще дасть йому хвилинку подумати, хто такий Поль Лаззаро і як йому житиметься без яєць. Тоді пальне йому в черево й піде геть.

Бува й таке.

Лаззаро сказав, що можна будь-кого вбити, аби лиш мати тисячу доларів та ще на дорожні витрати. У нього в голові є вже цілий список, сказав він.

Дербі спитав, хто ж у цьому списку, і Лаззаро відповів:

— Ти краще сам з біса пильнуйся, щоб у нього не попасти. Просто не сердь мене, оце й усе.— Помовчавши, віп додав: — І моїх друзів також.

— У тебе й друзі є? — поцікавився Дербі.

— На війні? — відказав Лаззаро.— Еге ж, був у мене друг і на війні. Він помер.

Бува й таке.

— Це дуже кепсько.

Очі Лаззаро знову зблиснули.

— Еге ж. Він був моїм друзякою у товарняку. Називався він Роланд Вірі. Вмер у мене на руках.— Лаззаро тицьнув на Біллі здоровою рукою.— Вмер через оцього паскудного йолопа. І я пообіцяв йому, що після війни цей паскуда ляже мені трупом.

Помахом руки Лаззаро відмів можливі заперечення з боку Біллі Пілігрима.

— Забудь про це, хлопче,— сказав він.— Втішайся життям, поки можеш. Нічого не станеться, може, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять років. Але послухайся моєї ради: коли до тебе подзвонять, не виходь відчиняти, нехай вийде хтось інший.

Біллі Пілігрим каже, що він і справді помре саме так. Подорожуючи в часі, він не раз бачив власну смерть і описав її на магнітофонній плівці. Ця плівка, каже він, разом з його заповітом та іншими коштовностями лежить у сейфі іліумського національного торговельного банку.

«Я, Біллі Пілігрим,— так починається запис на плівці,— помру, помер і завжди помиратиму 13 лютого 1976 року».

На момент своєї смерті, каже Біллі, він виступатиме в Чікаго перед великим натовпом про літальні тарілки та справжню природу часу. Домівка його буде так само в Іліумі. Щоб дістатися до Чікаго, йому доведеться перетяти три державні кордони. Сполучені Штати будуть балканізовані, їх поділять на двадцять дрібних держав, щоб вони ніколи більше не загрожували світовому миру. На Чікаго розгнівані китайці скинуть водневу бомбу. Бува й таке. Опісля на тому місці збудують зовсім нове місто.

Біллі промовляє до багатолюдних зборів на бейсбольному стадіоні, покритому прозорим куполом. Позад нього вивішено державний прапор — зображення бика герфордської породи на зеленому тлі. Біллі заявляє, що за годину він помре. Він сміється з цього і заохочує натовп сміятися разом з ним.

— Надійшла пора мені померти,— каже він.— Багато років тому один чоловік пообіцяв мене вбити. Тепер він уже дід і живе неподалік звідси. Він почув у пресі про мій приїзд до вашого прекрасного міста. Він божевільний. Сьогодні ввечері він здійснить свою погрозу.

З натовпу чути обурені голоси, але Біллі Пілігрим стримує їх.

— Якщо ви протестуєте, якщо ви гадаєте, що смерть — це щось жахливе, тоді ви не зрозуміли й слова з того, що я вам казав.— І він закінчує промову тими самими словами, якими кінчав кожен свій виступ:

— Прощайте — привіт, прощайте — привіт.

Коли він сходить з трибуни, його оточує поліція. Вона тут для того, щоб боронити Біллі перед натиском популярності, Ніхто не погрожував його вбити від самого 1945 року. Полісмени пропонують і надалі лишатися при ньому. Вони висловлюють ревне бажання щільним кільцем стояти коло нього цілу ніч, тримаючи зброю напоготові.

— Ні, ні,— незворушно переконує їх Біллі.— Вам пора додому, до дружин і діток, а мені треба на якийсь час померти, а тоді знову ожити.

В цю мить високе чоло Біллі попадає на мушку далекобійної лазерної гвинтівки. Націлено гвинтівку з темної ложі для преси. Наступної миті Біллі вже мертвий. Бува й таке.

Ось так Біллі зазнає тимчасової смерті. Це просто бузкове світло й бриніння. Там більш нікого немає. Навіть Біллі Пілігрима.

Потім Біллі повертається назад у життя, аж у той день 1945 року, коли Лаззаро погрозився його вбити. Йому наказали вдягтись і забратися з барака для хворих, оскільки він уже видужав. Він, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі мають приєднатися до решти американців у театральному бараці. Там вони на вільних виборах таємним голосуванням оберуть собі ста-росту.