Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Хтось позад нього у вагоні сказав:

— Країна Оз.

То був я. То я сказав. Доти я бачив одне-єдине місто — Індіанаполіс, штат Індіана.

Всі інші великі міста в Німеччині були нещадно розбомбардовані й спалені, а в Дрездені жодна шибка не тріснула. День у день розлягалось моторошне виття сирен, люди ховались по підвалах і слухали там радіо. Літаки щоразу летіли на інші міста: Лейпціг, Хемніц, Плауен тощо.

Бува й таке.

Парове опалення в Дрездені все ще весело шуміло. Дзенькотіли трамваї. Справно діяла телефонна мережа. Світло вмикалося й вимикалося, коли клацнути вимикачем. Працювали театри й ресторани, працював зоопарк. Основні підприємства міста виробляли ліки, харчові продукти й сигарети.

В цю пору люди саме поверталися з роботи додому. Вони були втомлені.

Восьмеро дрезденців переходили через сталеві макаронини залізничних колій. Вони були в нових уніформах. Вчора вони прийняли військову присягу. Це були хлопчаки і літні чоловіки, і двоє з них — інваліди війни, посічені російськими кулями. Вони мусили охороняти сотню полонених американців, привезених сюди на роботу. В одному взводі були дід і онук. Дід був архі-тектор.

Восьмеро цих дрезденців з похмурим виглядом підходили до товарних вагонів, що містили їхніх підопічних. Вони відчували, які з них жалюгідні й придуркуваті солдати. Один замість ноги мав справжній протез і був озброєний не тільки зарядженою гвинтівкою, а й тростиною. І все-таки від них сподівалися, що вони завоюють покору й повагу цих високих самовпевнених розбишак американців, свіженьких, із фронтової січі.

Та раптом вони побачили зарослого бородою Біллі Пілігрима в голубій тозі й сріблястих чоботях, з руками в муфті. Виглядав він щонайменше на шістдесятирічного. Поруч з Біллі плентав коротун Поль Лаззаро з переламаною рукою,— лють аж кипіла в ньому. Поруч з Лаззаро чапів бідолашний старий учитель, Едгар Дербі, до сумного сповнений патріотизму, літнього віку і уявної мудрості. І так далі.

Восьмеро блазнюватих дрезденців переконалися: ця сотня блазнюватих створінь справді американські вояки і щойно з фронту. Вони заусміхались, а тоді й зареготали. Страх їхній розвіявся, бо й чого їм боятися! Ці створіння ще більш калікуваті, ще більш придуркуваті, ніж вони самі. Таж це просто комедія!

Комедійна процесія вирушила із залізничної станції на вулиці Дрездена. Зіркою в ній був Біллі Пілігрим, позаяк він вів перед у параді. На тротуарах тисячі людей поверталися з роботи. Обличчя їхні були водянисті н безбарвні від харчування в останні два роки майже самою картоплею. Нічого приємного на вечір вони не сподівалися, окрім ясної погоди, і ось на тобі — таке лицедійство.

Біллі не помічав майже нікого з тих, хто витріщався на нього. Його зачарувала архітектура міста. Над вікнами плели гірлянди веселі амурчата. З розцяцькованих карнизів на Біллі позирали пустотливі фавни й голі німфи. Серед сувоїв, черепашок і бамбукових стеблин бавилися кам’яні мавпи.

Пам’ятаючи про майбутнє, Біллі знав, що за місяць це місто буде розбите вщент й спалене. Знав він і те, що більшість людей, які дивляться на них, незабаром загинуть.

Бува й таке.

Дорогою Біллі раз у раз ворушив руками в муфті. У тій теплій темряві його пальці хотіли з’ясувати, що то за дві маленькі грудочки в підкладці пальта куцого імпресаріо. Пучки пальців забралися в підкладку. Вони обмацали грудочки — одна як горошина, друга як підківка. В цю мить процесія зупинилась на людному перехресті. Світлофор загорівся червоним світлом.

На розі в першому ряді пішоходів стояв хірург, що цілий день робив операції. Хірург був цивільний, але мав військову поставу — він брав участь у двох світових війнах. Побачивши Біллі, він відчув себе ображеним, особливо, коли конвоїри сказали йому, що Біллі — американець. Йому здалося, що Біллі — гидкий кривляка, що Біллі добряче поморочився, поки оце так вирядився.

Хірург розмовляв по-англійському. Він звернувся до Біллі:

— Для вас, я бачу, війна — це щось украй кумедне.

Біллі непорозуміло глянув на нього, бо на мить забув, де він і як тут опинився. Він і не уявляв собі, що хтось може закинути йому блазнювання. Адже то доля так його вирядила — доля й благеньке бажання вижити.

— Ви хочете, щоб нам було смішно? — запитав хірург у Біллі.

Хірурга треба було якось заспокоїти. Біллі розгубився. Він хотів виявити своє дружнє ставлення, хотів чимось допомогти, але можливості його були обмежені. В пальцях він уже тримав ті дві речі з підкладки пальта. Біллі вирішив показати їх хірургові.

— Ви думали, нам буде приємно, коли з нас насміхатимуться? — вів далі хірург.— І ви горді тим, що отак репрезентуєте Америку?

Біллі витяг руку з муфти й тицьнув її хірургові під ніс. На долоні лежали діамант у два карати і половинка штучних щелеп. Ці осоружні щелепи були зроблені із срібла, перламутру й пластмаси. Біллі всміхнувся.

Процесія, накульгуючи, заточуючись і погойдуючись із боку на бік, дісталася до воріт дрезденської бойні й увійшла на подвір'я. Та різниця тепер не працювала, бо до того часу майже всю худобу в Німеччині встигли поїсти й виділити з себе люди, переважно військові. Бува й таке.

Американців провели до п'ятої числом будівлі на подвір'ї. То був одноповерховий бетонний блок з розсувними дверима в передній і задній стінах. Збудували його для свиней, що призначалися на заріз. Тепер він мав стати далекою від дому оселею для сотні полонених американців. Усередині в ньому були ліжка, дві пузаті пічки й кран. За ним був нужник, що складався з перекладини, під якою стояли відра.

Над дверима будівлі була велика цифра «п'ять». Перше ніж впустити американців усередину, один з конвоїрів, що знав англійську, сказав їм запам'ятати свою нехитру адресу на випадок, якщо вони заблукають у цьому великому місті. Адреса була така: «Schlachthof f"unf». «Schlachthof» означає «бойня». «F"unf» це добре всім знайоме «п’ять».

7

Через двадцять п'ять років Біллі сів в Іліумі до спеціально замовленого літака. Він знав, що літак має розбитись, але нікому не обмовився про це, щоб не робити із себе посміховисько. Передбачалося, що літак доставить Біллі і ще двадцять вісім оптиків на конференцію у Монреаль.

Його дружина, Валенсія, лишилась в аеропорту, а тесть, Лайонел Мербл, сидів, прив'язавшись, у сусідньому кріслі.

Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, звичайно, кажуть, що машиною є кожна істота й рослина у Всесвіті. їм смішно, що так багато землян обурюється, коли їх хто-небудь назве машиною.

А на злітному полі машина на ім'я Валенсія Мербл Пілігрим їла шоколадну цукерку і махала на прощання рукою.

Літак піднявся в повітря без усяких пригод. Так складався цей момент. На борту літака був аматорський квартет, теж з оптиків. Вони називали себе «чобами», що означало «чотириокі байстрюки».

Коли літак був уже у повітрі, машина, що називалася тестем Біллі, попросила квартет заспівати його улюблену пісеньку. Вони знали, чого він хоче, і заспівали. Ось та пісенька:

Ой, сиджу я у в'язниці,

І болять мені сідниці —

Знала, стерво, де кусать!

Через ту брудну повію

Весь в лайні тепер по шию —

Трясця б її, таку мать!

Тесть Біллі аж задихався зі сміху і потім попросив квартет заспівати ще якусь із цих любих йому пісеньок польських емігрантів. Вони затягли пісеньку пенсільванських гірників, що починалася так: