Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Вигляд у Біллі був такий незвичний, що коли пісенька скінчилась, дехто з гостей занепокоївся. Вони побоювались, що в нього серцевий напад, а Біллі ще й підтвердив це тим, що безвладно осів у крісло.

Запала мовчанка.

— О боже,— сказала Валенсія, нахиляючись над чоловіком,— Біллі, що з тобою?

— Нічого.

— Ти ж такий страшний!

— Ні-ні, зі мною все гаразд.

І це була правда, він тільки не міг збагнути, чому пісенька так дивно вплинула на нього. Багато років він вважав, що знає себе як облупленого. Аж ось виявилось, що в ньому криється якась надзвичайна таємниця, а він навіть не здогадується, що воно таке.

Бачачи, що обличчя Біллі порожевіло, а на устах з’явилась усмішка, гості почали відходити від нього. При ньому лишилися тільки Валенсія і Кілгор Траут, який зацікавлено дивився на Біллі.

— У тебе був такий вигляд, ніби ти побачив привида,— сказала Валенсія.

— Ні,— відповів Біллі.

Він не бачив нічого, крім того, що насправді було перед ним — обличчя чотирьох співаків, чотирьох звичайних людей з коров’ячими очима, що бездумно тягли то ніжні, то сумні акорди.

— Якщо дозволите, я висловлю свій здогад? — озвався Кілгор Траут.— Ви заглянули у вікно часу.

— В яке вікно? — спитала Валенсія.

— Він раптом побачив минуле або майбутнє. Я вгадав?

— Ні,— відповів Біллі.

Він підвівся, потягся рукою в кишеню й намацав коробочку з перснем, тоді дістав її і з відсутнім виразом подав Валенсії. Біллі збирався вручити дарунок Валенсії, щойно скінчать співати, щоб усі бачили. А тепер свідком був тільки Кілгор Траут.

— Це мені? — запитала Валенсія.

— Так.

— О боже,— сказала Валенсія. Потім повторила ці слова голосніше, щоб усі почули. Гості оточили її, і вона розкрила коробочку, мало не скрикнувши, коли побачила всередині сапфір із зірочкою.— О боже,— повторила вона знову. Тоді дзвінко чоломкнула Біллі. І додала: — Дякую тобі, дякую, дякую.

Заговорили про те, які чарівні коштовності дарував Біллі Валенсії всі ці роки.

— Господи,— сказала Меггі Уайт,— вона ж дістала такий діамант, який тільки в кіно й побачиш!

Вона мала на увазі той діамант, що Біллі привіз із війни.

Між іншим, іграшковий протезик, який він також знайшов у тому куцому пальтечку імпресаріо, лежав у Біллі в шафі, в коробці з запонками. Біллі мав чудову колекцію запонок. У родині призвичаїлись дарувати йому запонки на кожен день народження. Ось і тепер він носив такі подаровані запонки, що коштували понад сто доларів. їх зробили із старовинних римських монет. Нагорі, у шафі, в нього були запонки у вигляді коліщаток рулетки — і справді крутилися, інша пара запонок складалася одна із справжнього термометра, а друга із справжнього компаса.

Біллі ходив поміж гостей зовні цілком нормальний. Кілгор Траут волікся за ним, мов тінь,—йому кортіло дізнатися, що ж Біллі відчував чи бачив. Адже в більшості Траутових романів йшлося про складки часу, понадчуттеве сприймання й такі інші дивовижні речі. Траут вірив у них і ревно шукав доказів, що підтверджували б їхнє існування.

— А ви ніколи не клали на підлогу великого дзеркала і не ставили на нього собаку? — запитав Траут у Біллі.

— Ні.

— Собака гляне вниз і раптом бачить, що під ним нічого немає. Йому здається, ніби він стоїть у повітрі. І він тоді як стрибне!

— Справді?

— Оце такий був у вас вигляд — немовби ви раптом побачили, що зависли в повітрі.

Аматорський квартет знову заспівав, і Біллі знову відчув зворушення. Відчуття його, поза всяким сумнівом, було пов'язане з цими чотирма чоловіками, а не з їхнею піснею.

А співали вони, терзаючи душу Біллі, ось що:

Бавовна — десять центів,

А м'ясо — сорок п'ять.

Куди вже бідоласі

Смачне щось пожувать.

Зліпив хлівець я добрий

І ще й пофарбував.

Та блискавка спалила,

Даремно будував...

А прийде час — податків

Немає чим платить...

І так далі.

Біллі в своєму гарному білому будиночку втік до себе нагору.

Траут теж подався б за ним слідком, але Біллі сказав йому не йти. Біллі ввійшов у темну ванну і замкнувся. Світла він не вмикав. Проте незабаром відчув, що у ванні є ще хтось. То був його син.

— Це ти, тату? — спитав син із темряви.

Робертові, майбутньому «зеленому беретові», тоді було сімнадцять років. Біллі любив його, але знав про нього не дуже багато. Проте здогадувався, що про Роберта, власне, не дуже треба й знати.

Біллі ввімкнув світло. Роберт сидів на унітазі, спустивши піжамні штани. Через плече у нього висіла електрична гітара, що її він сьогодні купив. Він ще не грав на ній, та й, правду кажучи, так ніколи й не навчився грати. Гітара була перламутрово-рожевого кольору.

— Здоров, сину,— привітався Біллі Пілігрим.

Біллі пішов у свою спальню, хоча внизу сиділи гості, яких треба було розважати. Він ліг на ліжко й увімкнув «чарівні пальці». Матрац почав вібрувати і наполохав під ліжком собаку, якого звали Спот. Добряга Спот тоді ще був живий. Вилізши з-під ліжка, пес уклався в кутку кімнати.

Біллі силкувався збагнути, чому цей квартет так на нього вплинув і нараз йому сяйнула асоціація з однією давньою подією. Цього разу Біллі не мандрував у часі. Він просто пригадав собі, наче крізь млу, ось таке.

Тієї ночі, коли зруйнували Дрезден, він був у склепі для зберігання м’яса. Згори долинали такі звуки, наче ступав якийсь велетень. То падали бомби великої вибухової сили. Велетень усе гупав і гупав ногами. Склеп був безпечним сховищем, тільки час від часу сипалося вапно із склепіння. Всередині були лише американці, четверо конвоїрів та ще скількись м’ясних туш, більш нікого. Решта вартових ще до нальоту подалися до затишку своїх дрезденських домівок. Зараз вони гинули разом з родинами.

Бува й таке.

Дівчата, що їх Біллі бачив голими, теж усі погинули — вони були в куди мілкішому сховищі в іншій частині бойні.

Бува й таке.

Котрийсь із конвоїрів вряди-годи піднімався сходами глянути, що там нагорі, і, повернувшись, пошепки ділився враженнями з іншими конвоїрами. Угорі вирувала вогняна буря. Дрезден став суцільним величезним вогнищем. Полум’я пожирало все органічне, все, що могло горіти.

Безпечно вийти зі сховища не можна було аж до полудня наступного дня. Коли американці з конвоїрами вийшли назовні, небо застилав густий чорний дим, сонце скидалося на маленьку розгнівану цяточку. Дрезден нагадував Місяць — ніде нічого, крім мінеральних речовин. Каміння було гаряче. Всі, хто був поблизу, загинули.

Бува й таке.

Конвоїри збилися в купу, розглядаючись довкола себе. їхні обличчя мінилися, і жоден не озивався, хоч роти в них раз у раз розтулялися. Вони скидалися на німий фільм про той аматорський квартет оптиків.

— Тож навік прощай, кохана,—неначе співали вони,— друже, також прощавай.

— Розкажи мені щось,— попросила якось Біллі Монтана Уайлдгек у тральфамадорському зоопарку. Вони лежали поруч на ліжку і тішилися самотою: ковпак покривала завіса. Монтана була на шостому місяці вагітності; рожева, з великим животом, вона знічев’я вимагала від Біллі невеличких послуг. Послати його по морозиво чи суниці вона не могла, бо атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а до найближчих суниць та морозива була відстань у мільйони світлових років.