Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Біллі, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі йшли через табірне подвір’я до театрального барака. Біллі ніс своє куце пальто, засунувши в нього руки, наче в жіночу муфту. Він був головним блазнем у цій мимовільній пародії на знамениту давню картину «Герої 76-го року».

Едгар Дербі подумки складав листа додому, повідомляючи дружину, що він живий і здоровий, і просив не переживати, бо війна скоро скінчиться і він повернеться.

Лаззаро бурмотів собі під ніс про людей, яких він прикінчить після війни, про афери, які він робитиме, і про жінок, які спатимуть з ним, захочуть вони того чи ні. Якби він був вуличним псом, полісмен пристрелив би його й послав голову в лабораторію, щоб перевірити, чи він не скажений. Бува й таке.

Біля театрального барака вони побачили англійця, що каблуком робив у землі жолобок. Він позначав кордон між американською та англійською зонами подвір’я. Ні Біллі, ні Лаззаро, ні Дербі не треба було питати, що то за лінія. Цей символ їм був знайомий з дитинства.

Барак був встелений тілами американців, що притулились один до одного, як ложки у коробці. Більшість із них спала або ж дрімала. їхні випорожнені нутрощі аж торохтіли.

— Причини ці клятущі двері,— гукнув хтось Біллі,— Ти що, в хліву народився?

Біллі причинив двері, витяг руку зі своєї муфти й доторкнувся до пічки. Вона була холодна як лід. На сцені й досі стояли декорації до «Попелюшки». Голубі завіси все ще звисали з кричущо-рожевих арок. Там же стояли золоті трони й макет годинника, стрілки якого показували опівніч. Черевички Попелюшки, за які правили пофарбовані в срібне льотчицькі чоботи, валялись під одним із тронів.

Коли англійці роздавали укривала й матраци, Біллі, бідолашний старий Едгар Дербі й Лаззаро були в бараці для хворих, отож їм нічого не перепало. Тепер вони мусили усе це імпровізувати. Вільне місце лишилося тільки на сцені; вони туди й подалися — стягнули голубу завісу й улаштували собі кубельця.

Згорнувшись у своєму голубому кубельці, Біллі раптом побачив під троном срібні черевички Попелюшки. І пригадав, що його туфлі геть збиті, що чоботи страх як потрібні. Йому була осоружна сама думка, щоб вилізти зі свого кубельця, але він присилував себе. Рачки підповз до льотчицьких чобіт, сів і приміряв їх.

Чоботи прийшлися на нього, як улиті. Біллі Пілігрим був тепер Попелюшкою, а Попелюшка — Біллі Пілігримом.

Тим часом найстарший за званням англієць читав лекцію про особисту гігієну, а потім відбулися вільні вибори. Десь так із половина американців любісінько собі спала протягом усієї цієї процедури. Англієць піднявся на сцену і, постукавши своєю тростиною об спинку трону, став гукати:

— Хлопці, чуєте, хлопці? Будь ласка, хвилинку уваги.— І так далі.

Про виживання англієць висловився так:

— Якщо ви перестанете дбати про свій зовнішній вигляд, вам довго не жити.

Він сказав, що бачив, як через це декілька чоловік померли.

— Вони перестали ходити випростані, тоді перестали голитися й умиватися, тоді перестали вставати з ліжка, тоді перестали розмовляти й, нарешті, померли. В такій поведінці тільки й втішного, що це дуже легкий і безболісний спосіб піти на той світ.

Бува й таке.

Англієць сказав, що коли його взяли в полон, він дав собі таку клятву й виконує її: двічі на день чистити зуби, щодня голитися, мити обличчя й руки перед їжею і після відвідин нужника, щодня чистити черевики, щоранку принаймні півгодини робити фізичні вправи, а потім іти оправлятись, часто дивитися в дзеркало, прискіпливо оцінюючи свою зовнішність, особливо щодо постави.

Біллі Пілігрим слухав усе це, лежачи в своєму кубельці. Він дивився не на обличчя англійцеві, а на його взуття.

— Заздрю я вам, хлопці,— сказав англієць.

Хтось засміявся. Біллі здивувався: що тут смішного?

— Ви, хлопці, сьогодні виїжджаєте в Дрезден — чудове місто, як мені казали. Ви не сидітимете, як ми. Ви будете там, де життя, де харчі, безперечно, матимете більше, ніж тут. Між нами кажучи, я вже п’ять років не бачив ні деревини, ні квітки, ні жінки, ні дитини, ні собаки, ні кицьки, жодного закладу не бачив, жодної людини, що робила б бодай яку корисну роботу. До речі, про бомбардування можете не переживати. Дрезден — відкрите місто. Воно незахищене і не має ні військової промисловості, ні будь-якого значного зосередження військ.

Десь під цей час старого бідолашного Едгара Дербі обрали старостою. Англієць зі сцени закликав американців висувати кандидатів, але ніхто нікого не висунув. Тоді він сам назвав кандидатуру — Дербі, схвально відзначивши його зрілий вік і великий досвід роботи з людьми. Оскільки інших кандидатур не було висунуто, список кандидатів закрили.

— Всі «за»?

Двоє чи троє озвалися:

— Атож.

Тоді бідолашний старий Дербі виголосив промову. Він подякував англійцеві за добру пораду і сказав, що збирається неухильно виконувати її. Висловив упевненість, що й решта американців зробить так само. Сказав, що найперший його обов’язок — домогтися, щоб кожен попри все повернувся додому.

— А дідька лисого не хоч? — пробурмотів Поль Лаззаро у своєму голубому кубельці.— І дідьків місяць можеш прихопити докупи.

Під полудень раптом потеплішало, розпогодилось. У двоколісних візках, що їх тягли росіяни, німці привезли суп і хліб. Англійці передали натуральної кави, цукру, мармеладу, сигарет і сигар. Двері театрального барака розчинили навстіж, щоб із двору надходило тепло.

Американці відчули себе значно краще. Вони вже були здатні затримувати в собі їжу. І ось настала пора від’їжджати до Дрездена. З англійської зони американці вийшли досить пристойно вишикувані. Біллі Пілігрим знову очолював парад. На ньому тепер були сріблясті чоботи, на руках муфта і шмат голубої завіси, що її він накинув собі на плечі як тогу. Біллі не встиг поголитись. Так само й бідолашний старий Едгар Дербі, що йшов поряд нього. Дербі подумки складав листа додому, і губи його безнастанно ворушилися:

«Дорога Маргеріт! Сьогодні ми виїжджаємо в Дрезден. Не переживай. Дрезден не бомбардуватимуть. Це відкрите місто. Ополудні у нас були вибори, і ти знаєш, кого?..»

І так далі.

Вони знову вийшли на табірну бічну колію залізниці. Сюди вони приїхали тільки в двох вагонах. А звідси вирушать значно комфортабельніше, аж у чотирьох. Вони побачили того самого мертвого волоцюгу. Замерзлий труп його лежав обік колії. Трохи підібгавши під себе ноги, волоцюга навіть у смертній позі намагався примоститись до інших, як ложка до ложок у коробці. Щоправда, тут не було до кого примоститися, хіба до повітря та до попелу. Хтось стягнув з нього чоботи, і його босі ноги були жовті з синіми жилами. Проте нічого дивного, адже він помер. Бува й таке.

Подорож до Дрездена скидалась на екскурсію. І тривала всього дві години. Досі запалі животи були наповнені. Крізь вентиляційні віконця у вагони соталося сонячне світло й лагідний вітерець. Англійці вділили їм чимало курива.

У Дрезден американці прибули о п’ятій годині. Двері телятників стояли навстіж, і в дверних рамах постало напрочуд мальовниче місто, що такого більшість американців не бачила зроду-віку.

Обрис міста на крайнебі був вигадливий і любосний, чарівний і недоладний, Біллі Пілігримові воно нагадало райський краєвид, знайомий з недільної школи.