Ціпов'яз

Роман хо­дить по по­лю і не знав, чи то но­ги но­сять йо­го, чи дум­ки, що літа­ють по го­лові, своїми крильця­ми до­по­ма­га­ють йо­му. Врешті, він стає, рішу­че б'є се­бе по ки­шені і ка­же, якось не­пев­но осміха­ючись: "Дам!.."

Роман за­раз-та­ки побіг до На­уми­хи. Він зас­тав ще Се­ме­на. На­уми­ха по­ра­лась біля печі, го­ту­ючи ве­че­рю.

Роман тро­хи зас­по­коївся вже і хит­ри­ми очи­ма пог­ля­дав то на матір, то на бра­та. Вид­ко бу­ло, що він має якусь дум­ку, якої не хо­че ви­яви­ти. Се­мен та На­уми­ха зди­ву­ва­лись тро­хи, вздрівши Ро­ма­на по такій гострій відповіді бра­тові. Але Ро­ман ка­зав, що він помірку­вав­ся, по­ра­див­ся з жінкою і оце прий­шов дізна­ти­ся, чи справді Се­мен ку­пує зем­лю, а як­що ку­пує, то скільки пот­ре­бує гро­шей. Се­мен зрадів та про­хав бра­та сіда­ти, але На­уми­ха чо­гось бу­ла ли­ха і со­ва­ла бідни­ми гор­щи­ка­ми так, що во­ни аж си­ча­ли.

Роман по­ба­вив­ся дов­гим срібним лан­цюж­ком від го­дин­ни­ка, полів у ки­ше­ню і ви­тяг звідти шкіря­ний пу­ля­рес.

–  Гроші єсть, - ска­зав він, за­раз же хо­ва­ючи пу­ля­рес, - та от ли­хо, що з ки­шені во­ни го­роб­цем ви­пурх­нуть, а на­зад їх й во­лом не за­тяг­неш!.. Те­пер так: зро­би ко­му ви­го­ду, а собі клопіт… Те­пер, як­що потрібні тобі гроші, побігаєш не день, не два, ви­со­ло­пив­ши язи­ка, за­ким по­зи­чиш у жидів… А про­цент дай, та ще та­кий про­цент, що аж пальці зна­ти, що аж в го­лові зас­вер­бить від то­го про­цент­на… Я… чо­му? Я для бра­та рідно­го й пуч­ки, мов­ля­ли ви, врізав би… Я гроші дам, та нв дур­но, бо й ме­не шко­да… Те­пер та­кий світ, що й на во­ло­син­ку не­ма дур­ниці… Те­пер ко­мерція!..

–  Світ та­кий!
– сер­ди­то обізва­лась На­уми­ха від печі. Світ усе од­на­ко­вий, то йно лю­ди такі нас­та­ли… Що брат, що жид - од­на ціна!..

–  Цитьте, ма­мо!.. Він та­ки прав­ду ка­же, що без про­цен­та ніде не по­зи­чиш, Кра­ще ж мені йо­му зап­ла­ти­ти, ніж жи­дові… Та, мо­же, він й спус­тить мені де­що. Ка­жи, Ро­ма­не, по-бо­жо­му, що візьмеш на рік від сотні?
– обер­нувсь Се­мен до бра­та.

–  А що тобі ка­за­ти?.. Те­пер усе де­ше­ве, тільки гроші до­рогі. Так, не для те­бе, візьму за сто - сто двад­цять…

–  А я ж не ка­за­ла?!
– сер­ди­то бурк­ну­ла На­уми­ха, су­нув­ши гор­щи­ком в піч.

Семен чу­хав по­ти­ли­цю. Ба­га­то! Сильно ба­га­то! А він же га­дав собі, що брат не зап­ра­вить та­ко­го жидівсько­го про­цен­та…

–  Про ме­не, по­зи­чай­те гроші в жи­да, я не бо­ро­ню! Мо­же, жид й дур­но по­зи­чить!

Роман підвівся з ла­ви і зро­бив та­кий рух, на­че він глиб­ше запх­нув гроші в ки­ше­ню. Хіба він на­би­вається з грішми?.. Не хо­тять - і не трой­ка! Ба­ба з во­за - ко­ням лег­ше… Ого! Гроші та­кий крам, що ку­ди не потк­нись, скрізь до їх ла­сих пов­но! А то й по­ле­жа­ти мо­жуть: ні їсти, ні пи­ти не про­сять… Ет, хотіло­ся зро­би­ти ви­го­ду бра­тові, за спа­сибі більш, як ка­жуть… А тут - на тобі: про­цент ве­ли­кий!.. Глядіть мен­шо­го!..

Роман на­ла­пав шап­ку і на­ва­жив­ся тіка­ти. Се­мен жах­нув­ся: ще справді брат розгнівається та не по­зи­чить гро­шей, а в жидів і за та­кий про­цент не знай­деш! Він ки­нув­ся до бра­та.

–  Та годі ж бо, годі! Навіщо гніва­ти­ся?
– укоську­вав він Ро­ма­на.
– Я йно ка­зав: ко­би мен­ше; а як не кож­на, най бу­де, як хо­чеш! Ку­ди там мені по жи­дах біга­ти!.. Ро­ман вти­хо­ми­рив­ся.

–  Я йно для те­бе, Се­ме­не, це роб­лю, ба­жа­ючи тобі по­жит­ку з то­го грун­ту, що ку­пуєш, - ка­зав Ро­ман, див­ля­чись вбік хит­ри­ми очи­ма, в кот­рих миг­ну­ла якась по­таємна дум­ка.
– Я дру­го­му зро­ду-віку не по­зи­чив би!..

Закликали свідків, при­нес­ли мо­го­рич; ко­ло сто­лу зня­лась бесіда. Тільки ста­ра На­уми­ха сто­яла не­ве­се­ла біля печі, не об­зи­ва­ючись й сло­вом. Чо­гось їй бу­ло сум­но, чо­гось бу­ло жур­но. На­че віщу­ва­ло сер­це якесь ли­хо нес­подіва­не.

"Справді світ інший нас­тає, - ду­ма­ла ста­ра, - бо брат в бра­та дурнісенько гроші цу­пить, не со­ром­ля­чись ні лю­дей, ні бо­га. Ко­ли б ще Се­мен не заш­морг­нув­ся тою по­зич­кою, як на­ли­га­чем за шию… Щось мені тая ка­те­рин­ка, як жа­ри­на, пуч­ки пе­че, - ду­ма­ла во­на, за­гор­та­ючи в хус­ти­ну гроші, що дав Се­мен до схов­ку.
– Не моя це ди­ти­на, не моя!
– ка­за­ла ста­ра собі, сте­жа­чи очи­ма за Ро­ма­ном, що, не­пев­но осміха­ючись, ви­хо­див у двері.
– Не йму я йо­му віри, не прав­дою він ди­ше".

А Ро­ман йшов і роз­ва­жав щось; дум­ки сну­ва­ли­ся по йо­го го­лові, як чов­ник поміж ос­но­вою. Він ста­вав на до­розі, щось мим­рив під но­сом, щось мірку­вав… "А зем­ля та­ки му­сить бу­ти моєю!" - закінчив він рішу­че і пішов далі.

Семен ра­дий був, що все скінчи­лось до ла­ду. За два тижні він од­ру­жив­ся з Дом­ною, ки­нув служ­бу в еко­номії і, осе­лив­шись в батьковій хаті вкупі з На­уми­хою, не раз з вдячністю зга­ду­вав Ро­ма­на, що не тільки до­поміг ку­пи­ти грунт, але й на весілля по­зи­чив трид­цять кар­бо­ванців.

***

В хаті теп­ло: від печі йде дух, роз­хо­диться по всіх за­кут­ках. Ка­га­нець, потріску­ючи, мля­во бли­має на припічку, нерівно ося­ває ха­ти­ну. Гар­но та ми­ло в та­ко­му напівсвітлі, при­мос­тив­шись ближ­че до печі, вес­ти лю­бу роз­мо­ву дов­гим зи­мо­вим ве­чо­ром. Згад­ки самі зри­на­ють в пам'яті, сло­ва самі іллються. Отож і На­уми­ха з невісткою, си­дя­чи за ку­же­лем, звіря­ли­ся од­на одній з сво­го ко­лишнього… Чор­ний кіт со­лод­ко спав на припічку біля ка­ган­ця йо­му бу­ло бай­ду­же, що хо­лод­на зи­ма за­зи­ра­ла крізь вікна білим мо­ро­зом. Ти­ша та спокій гос­тю­ва­ли в хаті. І чо­му той спокій, ти­ша тая не увіллються в сер­це Се­ме­но­ве? Чо­му те сер­це не хо­че вдо­вольни­тись своїм близьким щас­тям, чо­го во­но скоріше б'ється від од­ної мрії про щас­тя дру­гих, чу­жих лю­дей, щас­тя, що, мо­же, й не до­ве­деться Се­ме­нові по­ба­чи­ти йо­го?.. А хіба він знає, чо­го се так?!

На який­сь час після то­го, як він од­ру­жив­ся з Дом­ною, "дурні дум­ки", що ще зма­леч­ку му­чи­ли йо­го, по­чез­ли. За­ко­ли­са­ний ро­дин­ним щас­тям з лю­бою дру­жи­ною, Се­мен за­був на свої ко­лишні тур­бо­ти. Та от те­пер, бог зна звідки, знов з'яви­лись ті дум­ки, обсіли йо­го, на­ма­га­лись відповіді.

"Мені ще доб­ре, - ду­мав Се­мен, си­дя­чи на лаві в кут­ку, - мені ще доб­ре: маю ха­ту, маю по­ле, та й не­ба­га­то на нас двоє тре­ба… А скільки ж то, бо­же мій, ба­чив я та­ких, що в них іно ски­боч­ка то­го по­ля, а сім'я ве­ли­ка… А що мені до то­го?.. Що мені чу­жа біда?.. Як-то що? То що то­му ко­тові, ще ле­жить на припічку, до всього бай­ду­же… А я лю­ди­на… І дивні ті лю­ди: бідує, го­рює, ги­не в го­ло­ду, а нічо­го не ра­дить собі, не за­побігав ли­хові… А що ж ро­би­ти? Як ро­би­ти?.. Та хіба ж я знаю? Е, ко­би-то я знав, я б, вдається, на ви­ди­му смерть пішов, я б, здається, ви­дер, виг­риз би ту зем­лю, бо без землі ли­хо лю­дям на землі, сум­но жи­ти-скніти, сум­но біду­ва­ти без надії на кра­ще!.. А мені що? Аби мені доб­ре, а там - про ме­не!.. Це знов обсіли ме­не дурні дум­ки… І що мені ро­би­ти з ни­ми, навіщо во­ни мені?.."

Семен узяв шап­ку і вий­шов надвір, ба­жа­ючи розвіяти свої ду­ми десь по­за цею душ­ною ха­тою.

Пожадливо, пов­ни­ми грудьми втя­га­ючи в се­бе мо­роз­не повітря, по­давсь Се­мен до­ро­гою ген за се­ло. Твер­дий сніг ри­пить під но­га­ми в Се­ме­на, лег­ко ди­ха­ти йо­му на цьому хо­лод­но­му роз­доллі. Ось по­ми­нув він ос­тан­ню ха­ту, ось роз­ки­ну­лось, аж до са­мо­го не­бос­хи­лу роз­ляг­ло­ся за­си­па­не снігом по­ле і спить під поб­лис­ку­ючою ти­ся­ча­ми іско­рок оде­жею, че­ка­ючи, по­ки не збу­дить йо­го вес­на… Ши­ро­ке, роз­ло­ге по­ле, та не людське во­но, а панське. Лю­ди не ма­ють ланів, у них усе різи. На­що од­но­му та­ко­го по­ля? Хіба для роз­кошів, бо цього по­ля ста­ло б на сто чо­ловіка… Оден роз­ко­шує, дру­гий сльози ков­тав… Де ж та прав­да в світі бо­жо­му?.. Течія ду­мок Се­ме­но­вих знов поп­лив­ла в той бік, ку­ди зви­чай­но звер­та­лась, ско­ро він по­чи­нав ду­ма­ти про по­ле. "Чи я бо­жевільний?
– спи­нивсь урешті Се­мен.
– Тьфу, відкас­нись, са­та­но! На що не гля­ну, про що не по­мис­лю - усе зве­ду на од­но… Ко­ли б уже та вес­на швид­ше при­хо­ди­ла, мо­же б за пра­цею не лізла в го­ло­ву вся­ка нісенітни­ця!" - ка­зав Се­мен, по­вер­та­ючись до­до­му.

Весна не за­ба­ри­лась. Пригріло со­неч­ко, об­сох­ла зем­ля, по­тяг­ло ора­ча в по­ле. По­давсь і Се­мен з плу­гом на ни­ву. Побіч з ним, на своїй різі, орав Ро­ман. Се­ме­нові бу­ло гар­но. Чор­на рілля рівно кла­лась ски­ба за ски­бою з-під но­во­го плу­га, мо­лоді во­ли­ки тяг­ли щи­ро, не ліну­ючись. Се­мен об­чи­щав істи­ком леміш та, щи­ро на­ля­га­ючи, йшов за плу­гом. Він упи­вав­ся вес­ня­ним повітрям і ти­ми па­хо­ща­ми чор­ної вог­кої землі, що бу­ли йо­му най­кра­щи­ми над усі па­хощі. Він лю­бив зем­лю, як пташ­ка повітря, ри­ба - во­ду. Та й що варт се­ля­нин без землі? Усе од­но, що пташ­ка без повітря, ри­ба без во­ди. А землі з кож­ним ро­ком усе мен­шав та мен­шав. Не те, щоб мен­ше ста­ва­ло її на світі, а ділять її ме­жи со­бою ма­ло не на гряд­ки, бо на світі де­далі стає людніше… І що во­но бу­де, як лю­ди отак пош­ма­ту­ють зем­лю, з чо­го во­ни хліб їсти­муть тоді? По­га­на спра­ва. Тре­ба землі і то кон­че тре­ба. Де ж її узя­ти?.. А ці роз­ло­ги, що роз­ки­ну­лись ген-ген го­ра­ми та до­ли­на­ми, скільки оком за­хо­пиш!.. Ад­же то панське!.. Хіба що? Хіба та зем­ля, де орю я, Ро­ман, усі лю­ди, не бу­ла ко­лись панською? Бу­ла панська, а те­пер людська. Знай­шов­ся та­кий, що дав во­лю, дав і зем­лю… Та як же так? Прий­ти - віддай зем­лю, що маєш, бо мені ма­ло! Так не мож­на, не по правді. А це по правді, що оден має та­ко­го землі, що й за день не об'їдеш, а дру­гий - на яму лиш на кла­до­вищі?.. Дур­но не тре­ба, мож­на на вип­лат, як і ту зем­лю, що те­пер маємо… Хай па­нам гроші, а нам зем­ля. Зем­ля для то­го, хто ко­ло неї хо­дить… І це мож­на зро­би­ти!.. Мож­на!..