Ціпов'яз

Семенові стає мо­то­рош­но. Чи в словах… він не хо­рий, бу­ває? Що се йо­му вер­зеться, що се при­вид­жується?.. І він сил­кується оту нісенітну уяву роз­по­ро­ши­ти здо­ро­ви­ми дум­ка­ми. Чи мо­же так бу­ти, як йо­му уяви­ло­ся? Що зем­ля поділяється на шма­точ­ки, що лю­дей все більшає, а землі не при­бу­ває, що вже й те­пер чи­ма­ло бур­лаків, а далі й більше бу­де - це кож­ний ба­чить й знає. Далі. Го­лод­ний вовк се­ред дня, не бо­ячись смерті, ха­пає вівцю з ота­ри, а го­лод­на лю­ди­на не ба­га­то кра­ща за вов­ка. І це оче­ви­дяч­ки. Ну, а ко­ли так… а ко­ли так, то все це мо­же справ­ди­ти­ся… Се­мен чує, що йо­го уява зрос­тає в ідею, в яку вів вірить і якої за­ра­зом жа­хається… "Але як це мо­же бу­ти, щоб до та­ких прос­тих ре­чей не домірку­ва­лись досі?
– трем­тя­чи, як у про­пас­ниці, ду­має Се­мен.
– Нев­же до цього ніхто ще не дійшов ро­зу­мом? Ма­буть, що ні, бо не за­побіга­ють ли­хові… Се вже мені десь так бог дав, зняв більма з очей, щоб я дру­гих, ро­зумніших та сильніших за се­бе, навів на стеж­ку… І я ви­яв­лю, я му­шу ви­яви­ти свою дум­ку, та од­но­му лиш ца­реві і більш ніко­му… Не по­си­ла­ти­му "про­шенія", од­на­ко­во не пус­тять… Тре­ба кон­че са­мо­му, на сло­вах… Се­мен зга­дує, що на мандрівку в сто­ли­цю потрібні гроші, а в нього по­ки що самі йно дов­ги, але зго­дом зас­по­коюється: бай­ду­же! Як не те­пер, то в чет­вер, аби діп'яти сво­го…

Надія знов загріває бо­лю­че сер­це Се­ме­но­ве, ціпов'яз знов має чим жи­ти.

І Ро­ман має ідею, ще й гар­ну ідею, але то та­ку гар­ну, що навіть на са­му згад­ку про неї усмішка ося­ває йо­го об­лич­чя. Ро­ман домірку­вав­ся, що ті три мор­ги землі, які не­дав­но ку­пив Се­мен і які на­че сам бог при­ту­лив до йо­го, Ро­ма­но­вої, ни­ви, не потрібні Се­ме­нові. Ав­жеж не потрібні, бо він не вміє ша­ну­ва­ти їх. Брат не ма­ти­ме по­жит­ку з то­го грун­ту, бо він мар­нує свою пра­цю, розсівав її на дур­ни­цю. Ось не­дав­но Морд­ко хва­лив­ся, що взяв від нього п'ять кар­бо­ванців за якесь там "про­шеніє"… І що з то­го "про­шенія"? Як­би ко­ристь яка, а то - ха­ле­пи ще не ба­чив!.. Ну, з'їв би за ті гроші ла­со, про­пив би їх - усе б бу­ла приз­на­ка, а то по жи­дах-де­рисвітах розсіва­ти!.. Ні, не потрібна та­ко­му зем­ля, од­на­ко­во змар­нує… А це гріх. Ад­же й ба­тюш­ка в церкві ка­же: "Вся­ко­му ма­ючо­му дасться, а від не­ма­ючо­го й що має - відбе­реться…" А ко­му ж відібра­ти її? Ро­ман ніко­му не дасть відібра­ти, він сам відбе­ре зем­лю… Тільки як же це зро­би­ти? Пра­ви­ти че­рез суд довг з Се­ме­на - так ма­ло ще на­по­зи­чив… ще не час… Пи­тан­ня це за­би­ло клин у тім'я Ро­ма­нові, але він в кінці зас­по­коїв се­бе: "Якось во­на бу­де! Не ка­бак же в ме­не на пле­чах, а го­ло­ва, та ще й не­аби­яка!"

Промайнула ме­те­ли­ком вес­на, збіга­ло, мов день оден, й літо. По­ча­ли лю­ди сер­пи гост­ри­ти, лаш­ту­ючись до жнив. Се­ме­но­ве жи­то за­ро­ди­ло на ди­во. Гус­те, ви­со­ке, во­но гну­ло до­до­лу важ­кий ко­лос, на­че зги­на­лось до Ро­ма­но­во­го, що за­раз-та­ки на суміжно­му полі стир­ча­ло до­го­ри, рідке та мізер­не. Ця кар­ти­на нес­ка­зан­но дра­ту­ва­ла Ро­ма­на.

–  Скажусь, збо­же­волію, як не відбе­ру цього по­ля!
– ка­зав він, за­тис­ка­ючи зу­би.
– Я йо­го підпа­лю… Бігме, підпа­лю… Хай про­па­дав… Та не про­па­де, ле­да­що: дам гро­шей на ха­ту, ще раз по­зи­чу, а по­ле та­ки бу­де моїм… Вже як ска­зав, що бу­де, то бу­де…

І Ро­ман грізно пог­ля­дав на мо­лод­шо­го бра­та, що по­чав уже жа­ти стиг­ле жи­то край по­ля. А Се­мен не знав, не відав й не при­чу­вав навіть сво­го во­ро­га. Він жав, зак­ло­по­та­ний влас­ною дум­кою. Пішла чут­ка, що до Ме­жи­бо­жа, де зібра­лась си­ла війська, мав не­за­ба­ром при­бу­ти хтось з царської ро­ди­ни. Ця но­ви­на ду­же бу­ла на ру­ку Се­ме­нові. До Ме­жи­бо­жа не так-то да­ле­ко, мож­на ту­ди поїха­ти, от ко­ли б тільки об­жа­тись та звез­ти хліб. Вже він кон­че по­дасть "про­шеніє", виб­ла­гав доз­во­лу й гро­шей на по­ро­гу, приїде в сто­ли­цю й ви­явить свою таємни­цю ца­реві…

Люди об­жа­лись. Заск­рипіли во­зи, за­мо­та­ли го­ло­ва­ми кру­то­рогі, здер­жу­ючи з го­ри ви­сокі, мов ха­ти, ху­ри, на­лад­но­вані зо­ло­ти­ми сно­па­ми. По­ча­лась во­зо­ви­ця. Се­мен звіз свій хліб раніше від дру­гих і склав у сто­до­лу. Він ква­пив­ся ви­ру­ши­ти в до­ро­гу.

Був чу­до­вий серп­не­вий ра­нок. Сон­це вста­ло яс­не, ве­се­ле, уми­те і за­раз-та­ки по­ча­ло гра­тись в зо­ло­ти­ми стіжка­ми жи­та й пше­ниці, що сто­яли, пи­ша­ючись, на кож­но­му обійсті. Го­робці цвірінька­ли та чу­би­лись ко­ло стіжків, де бу­ло чи­ма­ло вит­ру­ше­но­го зер­на. Тільки лю­дям бу­ло за­гай­но, бо во­ни ще не покінчи­ли цілком у полі. В селі бу­ло пус­то й ти­хо. Двері в ха­тах бу­ли всю­ди за­чи­нені. В На­уми­шиній хаті теж не бу­ло ніко­го, бо Се­мен, ма­ючи уве­чері їха­ти до Ме­жи­бо­жа, хотів на­ла­го­ди­ти жінці дров і по­давсь у ліс, а жінки ко­па­ли в полі ба­ра­бо­лю.

Роман йшов ули­цею, йо­му тре­ба бу­ло до тес­тя. Він ще зда­ле­ку наг­ля­нув бра­тові стіжки й сто­до­лу, що сто­яла пов­на снопів край до­ро­ги. Ро­ма­на так і шпиг­ну­ло щось у сер­це.

"Якого хліба на­во­зив!..
– по­ду­мав він з заздрістю, ма­ло не з не­на­вис­тю до бра­та.
– Оце поп­ро­дасть і при­не­се мені довг… хоч не ввесь, час­ти­ну… та не ба­чи­ти мені йо­го по­ля, мов сво­го но­са… Мав він хліба… має!.. а як­би теє…- Ро­ман поп­ра­вив во­гонь у люльці.
– взя­ло б ся вог­нем - і не­ма… І лиш ку­па по­пе­лу ле­жить замість хліба… Не взяв би йо­го кат, по­зи­чив би я йо­му на ха­ту… За­те б і ни­ву мав!.. І чо­го, дур­ний, на­ля­кав­ся?
– ка­зав Ро­ман, цо­ка­ючи зу­ба­ми, мо­ву про­пас­ниці, та ози­ра­ючись навк­ру­ги.
– Й ду­ха жи­во­го не­має… не по­ба­чать… От взя­ти так…- Ро­ман вий­няв губ­ку з ки­шені, - зро­би­ти так…- він за­па­лив шма­ток губ­ки з люльки…- а далі так… і годі… Ро­ман ки­нув тліючу губ­ку на оже­ред со­ло­ми, що ле­жав ко­ло сто­до­ли, і по­ва­живсь тіка­ти… Але - ой ле­ле!.. Що ж се та­ке? Но­ги Ро­ма­нові мов при­кипіли до місця, си­ли десь рап­том щез­ли, і він не мо­же по­ру­ши­тись, за­ра­зом тям­ля­чи, до бо­лю в моз­кові тям­ля­чи, що й сто­яти не мож­на… А про­те він стоїть і чує, як уся кров йо­го вбіглась до сер­ця, і не мо­же відвес­ти ши­ро­ко розп­лю­ще­них очей від губ­ки, що жа­рить на со­ломі про­ти вітру…

Роман на­ту­жує всі свої си­ли, усю во­лю і, зро­ше­ний хо­лод­ним по­том, не­пев­ним кро­ком сли­ве біжить далі…

А над ти­хим мерт­вим се­лом вже по­нес­лось від дзвіниці три­вож­не: бов, бов, бов… То хтось, по­ба­чив­ши стовп чор­но­го ди­му, що звив­ся аж під не­бо, дзво­нить на по­же­жу. Хто був лиш на селі - скла­дав стіжки або ко­павсь на го­роді - усі ви­си­па­ли на ули­цю, ози­ра­ючись навк­ру­ги, шу­ка­ючи то­го невб­ла­ган­но­го во­ро­га сільсько­го в літню по­су­ху… Хто го­рить!.. Де?… Ли­бонь Іван Га­луз­ка… Ні, Яків Ко­валь… На­уми­ши­на ха­та!.. "На­уми­ха го­рить!.." - кри­чить хтось зі стріхи, ку­ди виліз роз­ди­ви­тись кра­ще… І всі ри­нуть ту­ди, де хма­рою в'ється чор­ний дим, по­пе­ред­жа­ючи хвилі по­лум'я…

Ось чут­но, як ло­по­тить хтось бо­си­ми но­га­ми по улиці. То де­сят­ник, без шап­ки, розх­рис­та­ний, при­дер­жу­ючи гру­ди ру­ка­ми, кри­чить, важ­ко відса­пу­ючи:

–  Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. ххе!.. По­же-жа! ххе..! ххе!.. Де­сят­ник уже зник, йо­го пок­лик "по­же-жа" тихіше лу­нав з-за хат, але те ло­по­тан­ня бо­сих ніг, те відса­пу­ван­ня розх­вильова­них гру­дей, нев­га­ва­юче бов­кан­ня дзво­на, чад з ди­му, що роз­но­ситься вітром, спов­ня­ють повітря нес­ка­зан­ною три­во­гою, і три­во­га об­хоп­лює всіх, хто відди­хав лиш тим повітрям…

Ось біжать з по­ля спо­ло­хані лю­ди, пря­му­ючи на чор­ну хма­ру ди­му.

–  Ой, матінко, на­че на­ша ха­та… ой!.. ой!..

–  Та не ж на нашім кут­ку! Десь ко­ло На­уми­хи!..

Курява зви­вається з-під пруд­ких від жа­ху ніг, вузькі підтич­ки жінок ло­по­тять, чер­ка­ючись об ха­ля­ви.

Біля На­уми­ши­ної ха­ти - со­до­ма, Во­гонь об­хо­пив сто­до­лу, ста­ри­ки, пе­ре­ки­нув­ся на ха­ту. На подвір'ї спе­ка, як у пеклі. З роз­пе­че­ни­ми об­лич­чя­ми, обілляні по­том, за­ма­зані бо­ло­том, ме­ту­шаться лю­ди ко­ло вог­ню, на­ма­га­ючись вга­си­ти йо­го.

–  Хліб ря­туй­те! хліб! Роз­ри­вай­те сто­до­лу!..

–  Не роз­ри­вай­те, не тре­ба! Гасіть так!..

–  Розривайте, ка­жу!..

Палаючі крок­ви рух­ну­ли під од­нос­тай­ним на­тис­ком, стрілив­ши до­го­ри яс­ни­ми іскра­ми, а з се­ре­ди­ни сто­до­ли ви­хо­пи­лось рап­том по­лум'я й за­го­готіло,

–  Води!!

Кілька відер во­ди бух­ну­ло на во­гонь; огонь за­си­чав, при­чаївся, дих­нув ча­дом і чор­ним ди­мом, а далі вис­ко­чив й сам, ще по­тужніший, ще мо­гутніший, як нез­ви­тяж­ний пе­ре­мо­жець…

–  Тягніть сно­пи!.. Гасіть сно­пи!..

Але ця ро­бо­та ма­ло на що при­да­ла­ся: ко­лос­ся вже обс­ма­ли­лось, при­диміло, і сніпки лиш чаділи, об­литі во­дою…

З ха­ти ви­но­си­ли оде­жу, всіля­кий дріб'язок і скла­да­ли все на ку­пу. Лю­ди скуп­чи­лись біля ха­ти, ба­жа­ючи об­ря­ту­ва­ти хоч її. Але на­да­рем­не: во­гонь бур­хав, ска­женів, мов лю­тий звір, ки­дав­ся на все, що мог­ло горіти, ви­хоп­лю­вавсь там, де йо­го й не сподіва­лись. Він на­че глу­зу­вав із свой­ого во­ро­га - во­ди, - що не міг да­ти собі з ним ра­ди.