Ціпов'яз

Семен хотів щось ка­за­ти, але гро­ма­да так за­ме­ту­ши­лась, що ніхто нічо­го не чув, ніхто ніко­го не слу­хав. До мо­лод­ших прис­та­ли діди й за­шам­ка­ли.

Воно доб­ре бу­ло б так зро­би­ти, як ра­дить Се­мен, та це спра­ва не та­ка, як з горіхом: роз­ку­сив та й ви­лу­жив зер­нят­ко… Тут ще тре­ба помірку­ва­ти, ро­зу­мом роз­ки­ну­ти… Чи бу­де що з неї, з тої спра­ви, чи ні, а гроші дай… Гроші дай! Еге! Так-то те­пер лег­ко за гроші; вий­няв та й на!..

Громада по­го­моніла, по­го­моніла та й розійшлась.

Семен, ли­хий та сер­ди­тий, швид­ко поспішав з май­да­ну. Злість по­ня­ла йо­го.

"Турма… ота­ра, - ду­мав він, - а не гро­ма­да. Сеє-теє, теє-сеє, а як дійде до діла, то й роз­то­чуться, роз­пов­зуться, як тая ку­па чер­ваків на сонці… Тьху!.. Та дар­ма! Я сам зроб­лю діло, сам! Не тре­ба мені ніко­го!.. Обійдеться!.."

***

На жидівсько­му заїзді, в ма­ленькій кімнатці, ося­яні бли­ма­ючим світлом ша­басівки, близько си­дять оден ко­ло од­но­го Се­мен і жид-адво­кат. Витрішку­ва­тий ли­сий жид, підсу­нув­ши на чо­ло здо­рові оку­ля­ри і затк­нув­ши пе­ро за ву­хо, лю­бенько на­хи­лив­ся до Се­ме­на і пос­пи­тав:

–  То вам "про­шеніє" на­пи­са­ти в суд, па­не ха­зяїн? Мож­на… Пев­но, по­би­лись з ким у корчмі?.. Ну, чо­му не по­би­ти­ся: на те дав бог свя­то й горілку".

–  Та ні!..

–  А мо­же до ми­ро­во­го: пев­но, су­ди­тесь з ким зи зем­лю…

–  Та ні!.. На­пи­ши мені, Морд­ку, до са­мо­го ца­ря…

Мордко з жа­хом відки­нув­ся на­зад, підсу­нув оку­ля­ри аж на ли­си­ну і ви­ря­чив витрішку­ваті баньки на Се­ме­на.

–  Чи ви не п'яні ча­сом, па­не ха­зяїн, бо­дай ви здо­рові бу­ли?
– пос­пи­тав він з не­певністю в го­лосі.

–  Ні, не п'яний… На­пи­шеш, що ска­жу… Тільки ка­жи, що тобі да­ти за "про­шеніє"? А не зап­рав, як за рідно­го батька!

Мордко, склав­ши ру­ки на че­реві, пус­тив млин­ка ве­ли­ки­ми пальця­ми і підвів вир­ло­окі баньки на сте­лю. Він щось ду­мав.

–  Так, па­не ха­зяїн, - оз­вав­ся, врешті жид, - як я пи­шу в суд, то бе­ру кар­бо­ван­ця, як пи­шу до ми­ро­во­го, то дев'ять зло­тих, а як до ца­ря, то хіба ба­га­то бу­де - си­ню?

–  Гм… а мен­ше не бу­де?

–  Ні!

–  Ей, бійся бо­га, спус­ти хоч тро­хи…

–  Не мо­жу!

–  Ну, то пи­ши…

Мордко швид­ким ру­хом ски­нув на ніс оку­ля­ри, поп­лю­вав на пальці, об'яснив ша­басівку і на­ла­го­дивсь пи­са­ти.

–  Пиши так, - по­чав Се­мен, при­су­нув­шись ближ­че до жи­да, - пи­ши так: "Ясний наш ца­рю й батьку! Ми всі твої діти - і па­ни, і му­жи­ки. Му­жик дав рек­ру­та, му­жик пла­тить по­дать…"

–  Ай-ай-ай, па­не ха­зяїн! Бійте­ся бо­га, чи ж я мо­жу пи­са­ти до ца­ря по-му­жицьки?
– скрик­нув зди­во­ва­ний жид.

–  Пиши так, як ка­жу. Ад­же не дур­но пи­шеш.

Мордко здвиг­нув пле­чи­ма, осміхнув­ся сам до се­бе і взяв­ся до пи­сан­ня, а Се­мен по­чав про­ка­зу­ва­ти. Йо­го дум­ки, що зро­ди­лись у серці, а зрос­та­ли в го­лові, плив­ли вільно, як про­зо­ра течія в зе­ле­них бе­ре­гах, і кла­лись ряд­ка­ми на па­пері. Ще ніяка супліка в світі не бу­ла на­пи­са­на в такій щирій, неш­тучній формі, і, мо­же, ні в од­ну не бу­ло вкла­де­но та­ко­го не­зар­но­го по­чут­тя, та­кої гли­бо­кої віри в свою прав­ду, та­кої надії на пе­ре­мо­гу над усім тої прав­ди!

Лойова ша­басівка стіка­ла на ліхтар роз­топ­ле­ним лоєм, тріща­ла і чаділа чор­ним гно­том, а Се­мен роз­жевріли­ми очи­ма сте­жив за Морд­ком, що ви­во­див на па­пері ря­док за ряд­ком, осміха­ючись інко­ли не­помітно над своєю ро­бо­тою.

Скоро Се­мен заніс на пош­ту та пос­лав своє "про­шеніе" - йо­му лег­ше ста­ло на серці, не­мов він ски­нув якусь ва­гу з йо­го. Те­пер усе бу­де га­разд, те­пер до­ля не за го­ра­ми! По­дя­ку­ють ко­лись йо­му за піклу­ван­ня. Не батьки, то діти по­дя­ку­ють. Він бу­де ста­рий, не­мощ­ний, то лю­бо бу­де чу­ти, як звіду­сю­ди дя­ку­ва­ти­муть йо­му: "Спа­сибі, діду, спа­сибі, що по­ря­ту­ва­ли". Гар­но бу­ло Се­ме­нові, та він че­кав ще кра­що­го.

Минув місяць і дру­гий, а з сто­лиці відповіді щось не при­си­ла­ють. Та бай­ду­же, не­за­ба­ром му­сять надісла­ти. По­ми­ну­ли й жни­ва. Се­мен спро­дав тро­хи хліба й зап­ла­тив па­ну Ян­ковсько­му п'ятде­сят кар­бо­ванців дов­гу. Ро­ма­нові ні з чо­го бу­ло вип­ла­ти­ти хоч би й час­ти­ни, і це тро­хи гриз­ло Се­ме­на, бо вже брат на­тя­кав йо­му за довг.

Настала й осінь, а з сто­лиці - нічи­чирк. "Що за ди­вом Чо­го там ра­ха­ються так дов­гої Та хіба ж так од­на спра­ва, там, ма­буть, си­ла ро­бо­ти!" - зас­по­ко­ював се­бе Се­мен, хоч чув, що йо­му чо­гось мулько на серці. Так щось ча­сом то­чить сер­це, мов чер­вак… Че­рез ко­го приш­лють відповідь? Чи че­рез пош­ту на Се­ме­на, чи че­рез во­лость, чи че­рез ста­но­во­го? Ця дум­ка тур­бу­ва­ла Се­ме­на; йо­го сер­це по­чи­на­ло го­лосніше ка­ла­та­ти, ско­ро до ву­ха доліта­ло те­ленькан­ня дзво­ни­ка або ко­ли він стрічав­ся з соцьким. Се­мен час­тенько навіду­вав­ся на пош­ту, роз­пи­ту­вав, чи не­має до йо­го лис­та з сто­лиці. Відповідь не при­бу­ва­ла, хоч час ли­нув, не­су­чи землі снігові ша­ти…

Семен че­кав, не тра­тив надії. Але де­далі нев­покій опа­но­ну­вав Се­ме­ном. Він зро­бив­ся ураз­ли­вим, не­терп­ля­чим. Йо­го дра­ту­ва­ло кож­не жалісли­ве сло­во бідної Дом­ни, кот­ра не зна­ла, що діється з чо­ловіком, кож­не ма­те­ри­не за­пи­тан­ня, Він тремтів та схоп­лю­вав­ся з ла­ви, як хто ввіхо­див до ха­ти. Ча­сом уві сні вба­ча­ло­ся йо­му, що соцький приніс так дов­го очіку­ва­ну бо­ма­гу, - І Се­мен зіска­ку­вав з по­лу, вибігав на подвір'я. А то ви­дасться йо­му, що не­за­ба­ром, або й за­раз-та­ки, ма­ють пок­ли­ка­ти йо­го до ста­но­во­го. Він сідав тоді на лаві і че­кав. І до­сить на той час стук­ну­ти ко­му-не­будь сінешніми две­ри­ма, щоб сер­це Се­ме­но­ве зу­пи­ни­лось в гру­дях, пе­рес­та­ло би­тись, а змарніле об­лич­чя вмить по­по­лотніло. Се­ме­на жер­ла га­ряч­ка, він був сли­ве не­ду­жий. Хрес­ти­ни си­на, що по­ро­ди­ла Дом­на во­се­ни, не здо­ла­ли роз­ва­жи­ти зас­му­че­но­го Се­ме­на, не роз­по­ро­ши­ли йо­го гірких ду­мок, йо­го гри­зо­ти…

Минуло різдво, відсвят­ку­ва­ли й во­дох­ре­ще, а із сто­лиці ні чут­ки.

"Не пус­ти­ли, - ду­мав Се­мен про своє "про­шеніє", - не дійшло…

Ця дум­ка тро­хи зас­по­коїла Се­ме­на. Не дійшло - зна­чить, нічо­го сподіва­тись відповіді. Але ма­ра без­зе­мел­ля в бу­дуч­ності, що бу­ла зник­ла на який­сь час, знов з'яви­лась і ста­ла пе­ред ним у грізній пос­таті. Ко­лишні дум­ки знов тур­бу­ють Се­ме­на, знов то­чать йо­го, мов шашіль де­ре­во; він не має вже си­ли спе­ка­тись неп­ро­ха­них гос­тей. Дум­ка за дум­кою, мрія за мрією ко­тяться в бідній го­лові ціпов'язовій, як хвилі на безк­рай­ому рез­доллі мо­ря, кот­рим годі зма­га­ти­ся з нев­пин­ним, мо­гутнім вітром.

Розпалена уява Се­ме­но­ва пе­ре­но­сить йо­го в пришлі ча­си, в тії ча­си, ко­ли лю­дям ста­не тісно на своїх грун­тах, ко­ли, зу­божілі, го­лодні, во­ни враз з усіх гру­дей скрик­нуть: "Смерті нам або по­ля!.." Але по­ля не­ма, смерть не при­хо­дить, і го­лодні, зво­ро­хоб­лені ла­ви, повні роз­пу­ки й зневір'я, ри­нуть на ба­га­тих, на тих, що то ма­ють грун­та не­об­ме­жені, що не зна­ли досі го­ло­ду й хо­ло­ду. Ла­мається вся­ка прав­да, роз­ли­вається мо­ре крові людської… І не спи­ни­ти тоді тої ко­лот­нечі, як не спи­ни­ти хур­то­ви­ни, не спи­ни­ти зли­ви, що за­топ­лює зем­лю, кле­ко­че бур­ча­ка­ми, руй­нує греблі й все, що на до­розі…