Час жити і Час помирати

Поранених перенесли в один із бараків. Ті, що могли рухатись, посідали на саморобні грубезні лави. Прибуло ще кілька відпускників. Вони старалися не показуватись нікому на очі – боялися, що їх побачать і відішлють назад.

День видався якийсь млявий. Бліде світло, відбиваючись від снігу, гралося саме з собою. Здалеку долинав гуркіт авіаційних моторів. Але не з повітря; отже, десь поруч, мабуть, був захований аеродром. Пізніше над вокзалом пролетіла ескадрилья літаків і почала набирати висоту, аж поки стала схожою на зграйку жайворонків. Гребер задрімав. «Жайворонки, – думав він. – Мир».

Їх налякали двоє польових жандармів.

– Документи!

Жандарми були здорові, міцні та впевнені в собі, як люди, котрим не загрожує небезпека. Уніформа сиділа на них бездоганно, зброя блищала, і кожен із них важив щонайменше на кілограмів десять більше, ніж будь-який відпускник.

Солдати мовчки подіставали свої відпускні. Перш ніж повернути, жандарми пильно й прискіпливо вивчили їх. Потім звеліли показати солдатські книжки.

– Харчуватиметесь у бараці номер три, – сказав нарешті старший. – Та добре вимийтесь. Який у вас вигляд! Ви що, хочете приїхати на батьківщину, як свині?

Гурт попрямував до третього барака.

– Прокляті собаки-шукачі! – вилаявся зарослий чорною щетиною чоловік. – Повідгодовували пики – й подалі од фронту. Поводяться з нами, наче ми злочинці.

– Під Сталінградом вони десятками розстрілювали як дезертирів тих, хто відставав від свого полку, – сказав інший.

– Ти був під Сталінградом?

– Якби я був під Сталінградом, то не сидів би зараз отут. З того котла не вибрався жоден.

– Послухай-но, – промовив літній унтер-офіцер. – На фронті можеш патякати що завгодно. Але тут усе по-іншому. Відтепер краще заткни пельку, коли не бажаєш собі зла, ясно?

Вони стали зі своїми казанками в чергу. Чекати довелося не менш як годину. Ніхто не відходив. Було холодно, але всі чекали. Вони вже до цього звикли. Нарешті одержали по ополонику супу, в якому плавало трохи м’яса, овочів та кілька картоплин.

Чоловік, що не був під Сталінградом, пильно озирнувся навколо.

– Хотів би я знати, чи й жандармів так годують?

– Чоловіче, тобі не все одно! – презирливо зауважив унтер-офіцер.

Гребер їв суп. «Принаймні хоч теплий, – думав він. – Удома їстиму інше. Мати приготує. Можливо, навіть почастує смаженою ковбасою з цибулею й картоплею і малиновим пудингом із ванільним соусом».

Вони змушені були чекати до ночі. Польові жандарми ще двічі перевіряли їх. Поранені прибували й прибували. З кожною новою групою відпускники нервували все більше. Вони боялися, що їх тут залишать. Нарешті, після півночі, сформували поїзд. Похолодало, небо всіяли великі зорі. Кожен їх ненавидів; вони провіщали добру погоду для літаків. Природа сама по собі для них уже давно не означала нічого іншого, крім поняття, пов’язаного з війною. Захист або загроза.

Почали вантажити поранених. Трьох одразу ж винесли назад. Вони були мертві. Ноші залишилися на платформі. На мертвих ковдр не було. Ніде ані вогника.

Потім настала черга поранених, які могли рухатись, їх перевіряли прискіпливо. «З ними ми не пройдемо, – думав Гребер. – Їх надто багато. Поїзд переповнений». Він похмуро вдивлявся в ніч. Серце калатало. Десь над головою гули літаки. Він знав, що це німецькі, але однаково боявся. Він боявся тут куди більше, ніж на фронті.

– Відпускники! – почулося нарешті.

Група кинулася до поїзда. Знову з’явилася польова поліція. Пополудні, під час останньої перевірки, кожен одержав талон, який тепер повинен був здати. Вони полізли у вагон. Там уже сиділо кілька поранених. Відпускники товпилися й штовхались. Пролунала команда. Усі мусили вилізти й вишикуватись. Тоді їх повели до сусіднього вагона, в який також уже пробралися поранені. Оголосили посадку. Гребер знайшов місце посередині. Він не хотів сідати коло вікна. Він знав, що можуть накоїти осколки.

Поїзд стояв. У купе було темно. Усі чекали. На платформі все стихло, але поїзд не рухався. З’явилося двоє польових жандармів, що вели посередині якогось солдата. Вагон поминула група росіян, які несли ящики з боєприпасами. Потім, голосно розмовляючи, пройшло кілька есесівців. А поїзд усе ще не рушав. Поранені почали лаятись. Вони мали на це право. Тепер із ними вже ніхто не міг нічого вчинити.

Гребер прихилився головою до стінки. Він хотів заснути й прокинутися тоді, коли поїзд уже їхатиме, але це йому не вдалося. Він прислухався до кожного звуку. Бачив у темряві очі супутників. Слабке світло, відбиваючись від снігу, проникало у вікно й блищало в їхніх очах. Але його було замало, щоб розгледіти обличчя. Лише очі. Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.

Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодом грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, – подумав Гребер. – Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені й нам не довелось забиратися геть!» Усі думали про те саме.

Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Усі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося на ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима поїзд. Гребер відчув себе враз страшенно стомленим. «Додому, – думав він. – Додому! О Боже, я ще не наважуюсь радіти».

Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер із кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.

Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоранених, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися. Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.

– Ідуть! – крикнув хтось зненацька на платформі.

Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один із поранених, який під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, припавши всім тілом до вагона. Решта залишилися сидіти.

– Зачиніть двері, – сказав хтось, – а то вони одразу здогадаються.

Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.

– Я хочу додому, – сказав поранений із закривавленою пов’язкою. – Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.

Він із ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один із патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.