Час жити і Час помирати

Вони стояли струнко. Гребер чекав, що зараз вони славитимуть третій рейх співом «Німеччини» та «Хорста Весселя». Але нічого такого не сталося. Замість цього надійшов наказ:

– Відпускники з Рейнської області! Три кроки вперед!

Вийшло кілька чоловік.

– Відпустки у Рейнську область скасовано, – заявив офіцер і звернувся до солдата, що стояв поряд: – Куди ви хочете поїхати натомість?

– У Кельн!

– Я ж вам щойно пояснив, що в’їзд до Рейнської області заборонено. Куди ви хочете замість того?

– У Кельн, – знову промовив нетямущий солдат. – Я з Кельна.

– У Кельн не можна. Ви це розумієте? У яке інше місто поїдете?

– Ні в яке інше. У Кельні в мене дружина й діти. Я там слюсарював. Мої відпускні документи виписані до Кельна.

– Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нарешті! Кельн тепер закритий для відпускників.

– Закритий? – перепитав колишній слюсар. – Чому?

– Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?

Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.

– Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти зі строю! – скомандував голосно потім.

Ніхто не вийшов.

– Усім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта – ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.

Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.

– Що там трапилося? – запитав бас.

– Ти ж чув!

– У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?

– У Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають у Кельн?

– Увага! – попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми повз них.

– Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?

– Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?

– Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?

Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.

– Чому вам можна додому, а мені ні? Після всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?

– Слухай-но, – обізвався бас. – Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!

– А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?

– Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять із Кельна, – сказав чоловік-миша. – Це точно. Такий порядок.

Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:

– Чому не випустять?

– А ти сам поміркуй.

Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.

– Невже всьому кінець? Це ж неможливо!

– Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт, – сказав бас. – Могло й таке статися.

Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир – усе, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.

– Відпустка, – гірко мовив солдат із Кельна. – Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?

Усі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя – хвороба заразна.

Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптюжені й поглинали рештки світла.

6

Уранці ландшафт змінився. Він чітко виступав у м’якій ранковій імлі. Гребер сидів тепер біля вікна, припавши чолом до шибки. Він дивився на поля, місцями ще вкриті снігом. Але де-не-де на них уже виднілися рівні чорні борозни й ніжно-зелені молоді сходи. Жодної воронки. Жодної руїни. Пласка, гладенька рівнина. Ніяких окопів. Ніяких бункерів. Земля!

Потім з’явилося перше село. Церква з блискучим хрестом. Школа, над якою повільно повертався флюгер.

Пивниця, перед якою стояли люди. Відчинені двері в хатах, прибиральниці з мітлами, підвода, перший промінь сонця на невибитих вікнах. Дахи на цілих будинках, дерева в рясному гіллі, вулиці, які були схожі на справжні вулиці та якими до школи йшли діти. Дітей Гребер не бачив уже давно. Він глибоко зітхнув. Це було саме те, чого він так довго ждав. Це було те! Саме те!

– Тут усе виглядає інакше, чи не так? – запитав якийсь унтер-офіцер, що сидів біля сусіднього вікна.

– Зовсім інакше!

Імла піднімалася все вище й вище. На видноколі засиніли ліси. Погляд уже сягав аж до них. Телеграфні дроти бігли за поїздом. Вони то опускалися, то піднімалися, немов ноти якоїсь безкінечної, нечутної мелодії. Птахи злітали з них, неначе пісні. Кругом панувала тиша. Фронтовий гуркіт розчинився в ній. Ніяких літаків. Греберу здавалося, ніби він уже тижнями в дорозі. Навіть спогади про товаришів раптом стали невиразними.

– Який воно сьогодні день? – запитав він.

– Четвер.

– Так, четвер.

– Звичайно, вчора ж була середа.

– Ти як гадаєш, удасться нам де-небудь роздобути кави?

– А певно.

Тут усе лишилося так, як колись. Дехто з відпускників подіставав із ранців хліб і почав жувати. Гребер вирішив почекати; йому хотілося з’їсти свій хліб із кавою. Пригадався сніданок удома, ще до війни. Мати стелила біло-голубу квітчасту скатертину й подавала до кави мед, булочки та гаряче молоко. Співала канарка, і літнє сонце осявало герань на вікні. Він, бувало, часто зривав її темно-зелені листки, розминав між пальцями і, вдихаючи незвичайний, міцний аромат, думав про далекі, чужі країни. Чужих країн тепер він надивився вдосталь; але не так, як тоді мріяв.

Гребер знову подивився у вікно. Раптом у нього з’явилася впевненість. Біля залізниці стояли сільськогосподарські робітники й дивились на поїзд. Серед них були й жінки в хустинках. Унтер-офіцер відчинив вікно й привітно помахав рукою. Ніхто йому не відповів.

– Не хочете – не треба, гнойовики, – буркнув унтер-офіцер розчаровано.

Кількома хвилинами пізніше показалося інше поле й люди на ньому, і він знову помахав рукою. Але цього разу далеко висунувся з вікна. І зараз йому ніхто не відповів, хоча всі попідводилися із землі й дивилися на поїзд.