Час жити і Час помирати

Гребер дістав із кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.

– Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.

Гребер похитав головою:

– Візьми.

Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.

– Коли їдеш?

– Не знаю. Відпустку ще не затверджено.

Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.

– Не знаю, – повторив він. – Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер усе переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим пишатися!

Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:

– Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?

– Він був у нас учителем історії та релігії.

– Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.

– Чому б йому не жити? Адже він не солдат.

– Ні.

– Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.

– Привітай його від мене.

– Гаразд.

– Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.

– Мабуть. Хіба що після повернення. Та це й не довго, якихось три тижні.

– І то правда. Ну, бувай здоровий.

– Ти також.

Фрезенбург, провалюючись у снігу, попростував до своєї роти, що розташувалася в сусідньому розбитому селі. Гребер дивився йому вслід, аж доки той не зник у сутінках. Тоді повернув назад. Перед церквою побачив темну тінь собаки. Двері прочинилися, і тоненький промінчик світла на мить вирвався надвір. То хтось відхилив плащ-намет при вході. Від тієї крихти світла повіяло теплом; не знаючи, що то за світло, можна було подумати, що ти на батьківщині. Гребер підійшов до собаки. Той відскочив убік, і Гребер побачив, що обидві покалічені статуї святих винесено з церкви надвір і поставлено в сніг. Поряд валявся розбитий велосипед. Їх викинули – усередині потрібен був кожний клаптик простору.

Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод.

Тьмяне сяйво вечірньої зорі мерехтіло над руїнами. Трохи збоку від церкви лежали мертві. У талому снігу знайшли ще трьох – давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші – ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.

4

Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.

– Мерщій нагору! – гукнув хтось із поповнення.

– Спокійно! Не засвічуйте вогню!

– Швидше з цієї пацючої нори!

– Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?

Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.

– Тут когось прикидало!

– Спокійно! То всього-на-всього відпав шматок стіни.

– Вилазьмо, доки нас тут не поховали!

На виході з погреба забовваніли постаті.

– Баранячі голови! – лаявся хтось. – Сидіть унизу, тут хоч осколків немає.

Але ніхто про це не думав. Люди не довіряли цьому неукріпленому погребу. І вони мали рацію – так само, як і ті, що залишалися. Усе залежало від випадку: можна було загинути під обвалом, а можна й від осколка.

Вони чекали. Напружено, затамувавши подих. Чекали наступного удару. Він мав бути ось-ось. Але його не було. Замість нього почулися вибухи, що лунали один за одним, усе віддаляючись.

– Прокляття! – вилаявся хтось. – Де наші винищувачі?

– Над Англією.

– Мовчати! – закричав Мюкке.

– Над Сталінградом! – сказав Іммерман.

– Заткни пельку!

У проміжку між розривами зенітних снарядів почувся гул моторів.

– Ось вони! – вигукнув Штайнбреннер. – Це наші!

Усі прислухалися. Крізь ревище й гуркіт долинули кулеметні черги. Потім один по одному розляглися три вибухи. Зразу ж за селом. Бліде світло спалахнуло над погребом, і тієї ж миті всередину ввірвалося щось неймовірно біле, червоне й зелене; земля стала дибки й розлетілася у вирі грому, блискавки та мороку. Серед вибухів надворі чулися крики, в погребі з гуркотом валилися стіни. Гребер навпомацки почав пробиратись до виходу, на голову сипалася штукатурка. «Церква», – подумав він і відчув у душі таку порожнечу, немовби від нього залишилася тільки оболонка, а все інше знищила вибухова хвиля. Вихід із погреба був цілий, він засірів у темряві, щойно стали бачити засліплені очі. Гребер поворухнувся. Здається, не ушкодило.

– Прокляття, – обізвався біля нього Зауер. – Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.

Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.

– Швидше! Усі сюди! Розкопати! Кого немає?

Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.

Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.

Гребер прибрав із дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було краще, аніж шукати навмання. Під час обвалів дорога кожна хвилина.

Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.

– Тут хтось є! – гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. – Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? – кричав він.

– Я тут, – тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. – Не тягни. Мене добре привалило.

Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.

– До мене! – гукнув він. – Допоможіть мені!

У цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.

– Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!

Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.

– Хто це? – спитав Зауер.

– Не знаю. – Гребер звернувся до потерпілого: – Ти хто?

Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.

– Він іще живий? – запитав Штайнбреннер.

Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.

– Не знаю, – відповів він. – Кілька хвилин тому був ще живий.

Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного.

– Ми тебе зараз витягнемо! – гукнув він. – Ти мене зрозумів?