Час жити і Час помирати

– За кого ми тільки воюємо? – роздратовано промовив унтер-офіцер.

– Очевидно, то полонені або іноземні робітники.

– Але ж між ними чимало жінок. Вони ж могли принаймні помахати?

– Можливо, то росіянки. Або польки.

– Дурниці. Вони зовсім не схожі.

– Ми їдемо санітарним поїздом, – мовив лисий. – Кого ж тут вітати?

– Бидло, – зробив висновок унтер-офіцер. – Гноєчисти й доярки. – Він рвучко зачинив вікно.

– У Кельні люди інші, – сказав слюсар.

Поїзд їхав далі. Години дві він простояв у якомусь тунелі. Світла не було, і кругом стояла непроглядна пітьма. Щоправда, вони звикли жити під землею, але через якийсь час тунель усе-таки став їх пригнічувати.

Закурили. Яскраві вогники сигарет мерехтіли в темряві, нагадуючи світлячків.

– Мабуть, поламався паровоз, – обізвався унтер-офіцер.

Вони прислухались. Літаків не чути було. Вибухів також.

– З вас хто-небудь бував у Ротенбурзі? – поцікавився слюсар.

– Кажуть, це старовинне місто, – мовив Гребер.

– Ти в ньому бував?

– Ні. А ти?

– І я ні. Що мені там робити?

– Тобі поїхати б у Берлін, – сказав чоловік-миша. – Відпустку дають лише раз. А в Берліні є що подивитися.

– Для Берліна в мене немає грошей. Де там жити? У готелі? Я хочу до своєї сім’ї.

Поїзд рушив.

– Нарешті, – відгукнувся бас. – Я вже думав, що нас тут поховають.

Крізь сутінки пробилося сіре світло. Потім воно стало яскравішим, і знову відкрився ландшафт. Він видався їм кращим, ніж будь-коли. Усі товпилися коло вікон. Надвечір’я було немовби напоєне вином. Їхні очі мимоволі шукали свіжих воронок. Але не знаходили жодної.

Через кілька зупинок із поїзда зійшов чоловік з басом. Потім унтер-офіцер і ще двоє. Годиною перегодом уже й Гребер почав упізнавати знайому місцевість. Сутеніло. Синій серпанок повив дерева. Будинки, села, пагорби перестали бути конкретними предметами – це був лише ландшафт, який раптом заговорив. Він підступав з усіх боків, солодкий, приголомшливий, сповнений несподіваних спогадів. Він утратив чіткі обриси й деталі і був нічим іншим, як передчуттям повернення, саме передчуттям, а не поверненням; але саме тому вражав неймовірно. Алеї примарливих видінь перетинали його, і не було їм кінця.

Назви станцій Греберові були вже добре знайомі. За вікном пропливали місця, куди раніше він виїжджав на прогулянки. Раптом пригадався запах суниць, живиці, лук, розігрітих на сонці. Ще кілька хвилин, і з’явиться місто. Гребер зібрав свої речі. Він стояв і виглядав перших будинків.

Поїзд зупинився. Люди бігли вздовж вагонів. Гребер виглянув у вікно. Він почув назву міста.

– Ну, хай тобі щастить, – сказав солдат із Кельна.

– Ми ще не доїхали. Вокзал у центрі міста.

– Може, його перенесли. Краще запитай.

Гребер відчинив двері. У сутінках побачив людей, що сідали в поїзд.

– Це Верден? – спитав він.

Кілька чоловік попідводили очі, але нічого не відповіли, вони поспішали. Він вийшов на перон. І тут почув, як залізничник гукнув:

– Верден! Усім вийти!

Він підхопив свій ранець і протовпився до залізничника.

– А до вокзалу поїзд не піде?

Чоловік окинув його втомленим поглядом.

– Вам у Верден?

– Так.

– Он там праворуч, за пероном, автобусна зупинка. Звідти поїдете далі.

Гребер пішов пероном. Він був новий, із свіжих дощок. Раніше Греберу ніколи не доводилося тут бувати. Розшукав автобус.

– Ви їдете у Верден? – запитав водія.

– Так.

– А хіба поїзд уже не йде через місто?

– Ні.

– Чому?

– Тому, що доходить лише сюди.

Гребер подивився на чоловіка і зрозумів, що розпитувати далі марна річ. Все одно нічого не доб’єшся. Він повільно заліз в автобус. У кутку ще було вільне місце. Надворі стемніло. У пітьмі поблискували, очевидно, свіжопокладені рейки. Вони вели в напрямку міста. Поїзд уже переформували. Гребер забився в куток. «Можливо, вокзал перенесли з метою безпеки», – невпевнено подумав він.

Автобус рушив. Це була стара тарадайка на поганому бензині. Мотор чмихав. Їх обігнало кілька мерседесів. В одному сиділи офіцери вермахту, в двох інших – офіцери СС. Пасажири автобуса провели їх очима. Усі мовчали. Усю дорогу в автобусі майже не говорилось. Лише чиясь дитина сміялася, граючись у проході. Це була дівчинка років двох, білява, з голубим бантом у косах.

Гребер побачив перші вулиці. Були вони неушкоджені. Він полегшено зітхнув. Протарабанивши ще кілька хвилин, автобус зупинився.

– Виходьте! Усі!

– Де ми? – запитав Гребер сусіда.

– На Брамшештрасе.

– Ми що, далі не поїдемо?

– Ні.

Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.

– Я у відпустці, – пояснив він. – Вперше за два роки.

Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі й бракувало двох передніх зубів.

– Де ви мешкаєте?

– Гакенштрасе, вісімнадцять.

– Це в старому місті?

– На межі. Ріг Луїзенштрасе. Звідти видно церкву святої Катарини.

– Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.

– Авжеж. Хіба таке забувається?

– Звичайно, не забувається. На все добре!

– Дякую.

Гребер рушив по Брамшештрасе. Дорогою розглядав будинки. Вони стояли цілі. Він дивився на вікна. У жодному з них не світилося. «Протиповітряна оборона, – промайнуло в нього, – нічого дивного». Це виглядало по-дитячому, але, правду кажучи, він не чекав, що місто буде затемнене; він сподівався, що воно сяятиме вогнями. А проте це слід було передбачити. Він швидко йшов вулицею. Побачив булочну, в якій не було хліба. У вітрині стояло кілька паперових троянд у скляній вазі. Поминув бакалію. У вітрині лежала гора пакетів, але всі вони були порожні. Потім порівнявся з лавкою лимаря. Гребер згадав її. Раніше за вітриною красувалося опудало гнідого коня. Він заглянув усередину. Кінь був на місці, а перед ним, задерши голову, немовби гавкаючи, так само стояло опудало чорно-білого тер’єра. На мить він затримався біля вікна, яке за всі ці роки зовсім не змінилося, немовби нічого й не сталося. Потім пішов далі. Він раптом відчув себе вдома.

– Добрий вечір, – привітався до якогось незнайомого, що стояв біля прочинених дверей.

– Добривечір, – здивовано відповів той йому вслід.

Чоботи Гребера гупали по бруківці. Скоро він скине оцю пудову амуніцію й дістане свої легенькі черевики. Він викупається в прозорій, теплій воді й одягне чисту сорочку. Гребер прискорив ходу. Вулиця, здавалося, вгиналася під його ногами, наче жива або наелектризована. Несподівано звідкись потягнуло димом.

Він зупинився. Цей дим був не з димаря і не від багаття; так пахло згарище. Він озирнувся навколо. Будинки були непошкоджені. Дахи цілі. Небо над ними дуже високе й темно-синє. Він рушив далі. Вулиця вивела його до невеличкої площі зі сквером. Запах згарища став сильніший. Здавалося, він заплутався в голому вітті дерев. Гребер принюхався, не розуміючи, звідки цей запах. Він уже поширився скрізь, неначе впав із неба, як попіл.