Через кладку

– Хто є пан Янко?
– спитав я, вдаючи, що не знаю.

– Брат Влодка (себто мужа Оксани).

– Так?

– Так, - відповів малий і додав радісно: - Рогач такий гарний, я його все в саді пасу.

Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.

– І нічого не писала Маня?

– Нічого, - відповів, а відтак додав: - Вона там вчиться на коні їздити!

– Як, Несторе?

– На коні вчиться там їздити, - відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.

– Хто її вчить?

– Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.

– Хто?

– Я не знаю, але мама знає.

– А коли вона верне?

– Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу, я обіцяв.

– Іди!
– сказав я, - і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.

Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.

* * *

Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.

«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, - повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі.
– Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись.
– І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся.
– Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє - зближуться до себе. О, ми те знаєм, ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.

Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, - старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось уже вчиться верхом їздити!

І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може «кожної» хвилі женитися! Між тим коли я, гм, а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях - і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання, а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати - і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль, а заразом був мов освячений чимось з нутра її. Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я. І, мов опарений, поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи до оцеї жінки і її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити - мертвою.

Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але, о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!

* * *

(Пізніше).

З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить? Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.

– Що там поробляєш?
– повторив я лагідніше своє питання.

– Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, - відповів затурбованим голосом.

– Байка, хлопче!
– кликнув я.
– Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою, ще колись вколять тебе.

– Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.

– Побачиш другий раз!

– Ні. Я сьогодні мушу бачити, - відповів малий.
– Він десь буде тут, я зараз.
– І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі.

– Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?

Він знов поглянув на мене. Одначе шукав далі.

– Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що?
– опитав я.

Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.

– Він не був великий, - обізвався врешті.

– Тим менша шкода, - потішив я й усміхнувся.

– Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.

– А я тобі перешкодив. Правда?
– питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.

– Може, вже й не побачу більше такого, - сказав, ніби вибачаючись.
– А цей був такий дрібнесенький, а такого ще я не бачив, шкода.

– Правда, то велика шкода, - відповів я з уданою повагою.
– Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи, коли вертає твоя сестра Маня?

– Маня?
– (І знов той гарний задуманий погляд).

– Маня, хлопче, сестриця твоя.

– Маня верне, вже, може, незадовго.

– Сама?

– Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - відповів він.

– А то чому?

– Бо вона мені помагає в науці. Братів нема, а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона мені часом показувала. Але я б і так хотів, щоб вона вже вернула.

– Любиш її?

Він усміхнувся мило.

– Люблю, - відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.

– Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?

– Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.

– Трудна?

– Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.

Я усміхнувся.

– Ти, бачу, жвавий хлопець. Але, - додав я, - як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.

Він заперечив головою.

– Що ж, не хочеш?

– Я її може прецінь сам вироблю, - відповів.

– То й добре, - відказав я.
– А до сестри не пишеш?

– Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.

– Лист?

Він заперечив головою.

– Що ж?

– Щоденник, - відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.

– Щоденник, ти? Хто це тебе навчив?

– Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?

– Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?