Через кладку

– Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю.
– А далі: - З моїм від'їздом буде все добре.

– Що буде добре?
– допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:

– На чужині буде добре.
– І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:

– Ви того таки певні?

– Так, пане Олесь.

– У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, - обізвавсь я.
– Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас.

– І тоді?
– спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене.
– Тоді?
– повторила ще раз ледве чутно.

– Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але, - додав я лагідніше, - покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.

– Для мене вона була болюча.
– відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: - Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасення.

Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.

– Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню?
– спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.

– Я мучуся!
– відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: - Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може - погане, безсердечне, в грубім смислі слова - навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.

Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:

– Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.

– Чому ж?

– Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню, це - ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.

– Паразитом?
– спитала вона.

– Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів, а далі - далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.

– Ваших вірувань я не маю права осуджувати, - відказала вона й додала: - я піду в світ за тою, я собі того свідома, гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити, або й ні.

– Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?

– Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір'я.

– До кого, Маню?
– спитав я і вп'ялив вигребущо очі в її лице.

– До тих установ, в яких нас виховують змалку.
– А відтак, завертаючи на попередню тему, сказала: - Не задля самого кусника хліба йду я, як гадаєте ви й будуть гадати й другі, але йду і за якоюсь силою в собі, що не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе на практиці до жодного матеріального здобутку. Та, господи боже!
– додала.
– Що нам робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гниємо. Масою й одиницями! Я не знаю, я піду, може, дійду до кращих моральних успіхів, а там і матеріальних.

– І сказавши це, вона підперла, мов утомлена, голову в руку й задумалася.

– Чи не вистачить вам бути гарною особистістю в своїм крузі й місцевості, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню.

– О, для «містично-артистичного розуму» це безперечно вистарчало би, - сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, - але.

– Але, Маню?

– Але для того, як ви сказали самі перші, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все своє п'ятно і пхає нас силою свого панування до чисто матеріальних низин, воно не вистарчить. І тому й я складу вперше йому жертву й віддам часть своїх сил, а далі нехай діється божа воля, нехай беруть мене інші власті під свою опіку й керують до цілей, які знають.

– Значить, ви остаєте непохитно при своїй постанові?
– спитав я.

– Так.

– То мені не лишається нічого більше, як поблагожелати вам, як уже раз давніше, на новий шлях і повторити першу свою цілком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.

– А на якій підставі се, пане Олесь?
– спитала й подивилась вижидаюче на мене.

– На підставі самого мого внутрішнього голосу.

– Щось подібне не сміє бути для мене міродайним, - відповіла вона й опустила нагло очі.

– Так?
– спитав я.
– Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрішньої сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин.

– Так. Але ви ставитеся на становисько віщуна, - закинула вона.

– Віщуна? Ні, Маню. А людини, що знається ліпше на житті, як молода дівчина.

– На житті зі становиська ситих і гордих? Через хвильку я витріщився на неї з переляком, а відтак схаменувся.

– Нехай і так, панно Маню, - відповів я, відчувши добре, що вона вела боротьбу зі мною за пересуди моєї матері, котрі, очевидно, відкись добре знала, ігноруючи тут мою особу цілковито.

– В такім разі ми на тій точці не погодимось ніколи, - сказала.
– Ви стоїте на становиську старосвітства ситих і гордих, а я поминаю те й іду шукати щось нове.

– Ідіть!
– відповів я з глумом.
– Ідіть! Одначе не забувайте, що велика часть нашої інтелігенції, і навіть так званої ліпшої інтелігенції, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч і не признає цього ніколи, дівчину, що покидає батьківську стріху і йде в цілі виборення собі незалежного становиська або й просто задля матеріального удержання, за щось в роді невільниче й понижаюче, хоч не має ще для того певної назви, або, щонайменше, соціальне нижче поставлене, особливо учительок і виховавчинь!

– В тім ви, може, й не помиляєтесь, - відповіла вона поважно.
– Але йдучи, я нічого не трачу. Я іду з вірою в ліпші прикмети людські і в те, що все сильніше й ліпше не дасться ніколи побороти. А що, може, тут і там буває, що стремління до ліпшого й вищого ідеалу було поборене грубшими інстинктами грубших індивідуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Мені здається, що ні! Може, я через те не втону.

– Про те я переконаний.

– Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за свою мораль відповідаю я сама. Ні батько, ні мати, ні ніхто інший. Праця й наука не обезсилять ліпшої часті мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш хіба через те фізично потерпіти, значить, зужитися, але більше, пане Олесь, більш нічого.