Через кладку

– То ж то й є.
– сказав я з притиском і викривив уста. В тій хвилі уявивсь мені мій батько мужик. Скільки разів мусив він у своїм житті наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скільки разів! З самого початку, як догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нині, а гарний, як сама мати казала, мудрий, сміливий муж. А оженившися, як бідний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначніших консисторіальних совітників, з часом чи не головне через неї, її вродженою зарозумілістю понижуваний і подразнюваний до крайності, почав шукати, як «вічний мужик», розради і втіхи в своїм розчаруванні в чім іншім, ніж в подружнім пожитті, піддаючись чимраз більша своїм наклонам, доки не став, яким і був. А я, потомок мужика й гордої безсердечноії жінки, мав це все направити і, на думку її, затерти своїм життям найменші сліди того ненависного мужицтва!

– Обринська є донька звичайного вбогого, хоч і дуже чесного, урядовця, - почала знов мати, - обтяженого більшою родиною. Яка будучність може її ожидати? Така, як її сестру? На мою думку, вона мізерно віддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти заміж за першого, хто їй навинеться. А до того ще й квапитися!

– Що вона цілком напевно не вдіє, мамої - впав я їй твердо в бесіду.

– Так?
– спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тій хвилі їй заважали.
– Ти вже про те поінформований?

– Настільки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна від неї сподіватися, - відповів я спокійно.

– Вона емансипантка!
– докинула мати зневажливо, - котра заповідає на будуче вчену.

– Хіба гувернантку або препарандистку.
– закинула Дора півголосом і більше до себе.

– А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула мати, неначе не зачула злобної замітки своєї улюбленої сестріниці, - вона виучується всяких «Feuerwerk'ia», [21] як от і їзда кінно, і маневрує ще тим перед молодими й сліпими. Я не можу собі порадити, - додала з роздразненням, - але мені каже мій інстинкт, що в усім поведенні сеї дівчини криється якась потайна вирахованість, і що в грунті речей вона прямує до інших цілей, як до тих, про котрі впевняє, що ними перейнята. Блудне світло, як казала я вже, - закінчила зневажливо й почала нервово витирати свої стекла.

21

– Feuerwerk (нім.) - фейерверк.

– Така вона не є.
– обізвався я все спокійно.

– Справді?
– спитала вона й уже не поглянула на мене, лиш додала: - Зрештою, може ти це будеш і ліпше знати, як я. Мені Обринські не були ніколи симпатичними, а найменше - панна Обринська (так називала вона віднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пізнавати модерністичність ближче. Я - жінка старої дати.

– І я ні, мамо, - відказав я, не звертаючи уваги на її подразнюючий тон.
– Для вашого заспокоєння можу вас запевнити, що я вже більше як три місяці не говорив з нею ані слова.

В її очах, при моїх словах, заблисло щось, мов радість, але стрінувшися в тій хвилі з моїм поглядом, вона опустила їх і додала:

– Може. Але зате в її браті, малім поліцмейстрі, обібрав ти собі предмет глибших студій.

– Мамо!
– обізвався я з щирим обуренням.
– Чи, може, панна Обринська винна й тому, що, вертаючи з уряду, я іноді стрічаюся з малим її братом, як вертає з школи, і одна дорога злучає нас, як ідемо враз? Ви забуваєте, що я не хлопець уже, а мужчина. Стережіться, щоб не збудився колись дрімучий у імені «мужик» і не пірвав гамулиці. [22]

22

– Гамулиця - узда.

Вона піднялася і, не спускаючи з мене очей, мов гіпнотизуючи мене, сказала:

– Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як і з твоїм батьком упоралася. Зрештою, ти надто моїм вихованням став уже моїм сином, щоб міг ще до мужицтва взагалі вертатися. Я під тим взглядом спокійна, а ти також успокоїшся.
– Послідні слова сказала з таким приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у тій хвилі проти неї піднятися.

– Не числіть надто багато на виховання, мамо, - сказав я і почав, силуючися до супокою, крутити папіроску.

– От і зворушилися ви, тіточко, бог зна чого, - вмішалася тут з уданим жалем Дора.
– А все через Обринських. Я не повинна була зазнайомлюватися з людьми, котрі не підходять під ваш смак, тіточко, хоч би й були мені симпатичні. Я признаюсь, що тепер каюсь того. На Мані Обринській нема нічого, хіба що не бридка дівчина, а відколи чула, що вона виходить заміж.

Мене мов несподіваним громом вдарило, і я витріщився на неї.

– Виходить, Богдане, виходить, - повторила вона, і по її лицю перебігла якась ледве замітна злорадна усмішка.
– Так я чула, - додала, мов вибачаючися.
– Чи правда, не ручу. Від неї самої знаю, що взимі виїжджає. Чи з мужем, чи сама. не знаю. Може, приїде старий і забере її, - додала і тут же обмінялась з матір'ю поглядом.
– А про те, що виїжджає, як кажу, від неї самої знаю.

– Байки чула ти!
– відповів я сухо і, мов невидимою силою обернений у цій хвилі до матері, я побачив, як на її лиці загоріли дві великі червоні краски незатаєного замішання. Я відвернувся.

Якесь несказанно гидке, а заразом смутне почуття опущеності обгорнуло мене, і я встав від столу й приступив до відчиненого вікна. Тут вихилився я низько через нього, щоб через хвилину набратися в свіжім повітрі спокою й рівноваги та не сказати чогось, чого б колись міг пожалувати. Надворі затягнулося небо хмарами, і вітер шелестів опалим з дерев листям, що заносилося аж на грядки в зільник під наші вікна.

Мов смутком, проносилося городом, а заразом якоюсь меланхолійною тугою, болем. Я відгорнув волосся з чола й обернувся до кімнати.

– Хто знає, чи не розпливеться твоя проектована прогулка в дощі, Доро!
– сказав я, надаючи тими словами бесіді інший оборот.
– Ось поглянь, як затягнулося небо темнотою.

Дора підступила до мене.

– І справді!
– зойкнула сумно, розглянувшися через хвилину на всі сторони по небі. А за хвилину надуми додала: - А як лиш трохи буде дощ падати, Богдане? От, так лиш покропить собі, то що зробити в такім разі? Ризикувати і їхати?

– Ризикувати й їхати, - відповів я твердо, не оглядаючися за нею.
– Ти чула, Доро, матері конче треба, щоб ця прогулка відбулася тепер, а не десь там аж за тиждень-два. Значить, ми поїдемо.

* * *

(По прогулці).

Погода була якнайкраща, все зложилося відповідно до бажань матері й Дори. Сівши з нею в малу повозку, ми поїхали вдвійці вперед, за нами мати і проче товариство. Минаючи попри город Обринських, я бачив, як Маня сходила в тій хвилі з сходів веранди в сад. У неї була шия підв'язана білою хустиною, а через плечі звисали коси. Була, очевидно, реконвалесцентка, [23] і гарна днина заманила її в город.

23

– Була реконвалесцентка - недавно перенесла хворобу.

Я не тямлю. Поздоровив я її? Знаю лиш тільки, що вона, зацікавлена правдоподібно туркотом повозів, звернула голову в сторону дороги і, побачивши нас, відвернула її назад. Ніжна гармонійна стать з похиленою вниз головою спускається з сходів чимраз нижче в сад, - такою не опускала мене в уяві через цілий час у лісі, дарма що кругом мене гомоніло й веселилося товариство; зо мною й попри мене йшла заодно - вона.

У мене боліла голова. Розстроєний, з думками, зверненими до неї, я терпів у товаристві невимовне. До того лиш ще недавно кинені слова Дорині, що вона виходить заміж, відбирали мені чи не всей спокій душі!